Знайти загублену річ — ситуація, з якою хоч раз у житті стикається практично кожна людина. Мобільний телефон на лавці в парку, гаманець у транспорті чи коштовна дрібниця на тротуарі викликають спершу природну цікавість: чиї це речі, і де зараз власник? Водночас постає питання морального та правового вибору: чи можна залишити знайдене собі, якщо власник відсутній, чи обов’язково слід вживати заходів для повернення? Законодавство України дає чітку відповідь на це питання, розмежовуючи поняття «знахідка», «привласнення» та «крадіжка» і передбачаючи конкретну відповідальність за їх порушення.
Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери» прокоментували нашій редакції це питання і пояснили, як на практиці розрізняються випадки, коли знайдене майно підлягає поверненню власнику, а коли поведінка людини, яка його знайшла, може розцінюватися як незаконне привласнення.
Закон на ці питання має однозначні відповіді. Кримінальний кодекс України передбачає покарання за крадіжку – таємне заволодіння чужим майном. При цьому закон оперує ще й поняттями привласнення та знахідка.
Стаття 337 Цивільного кодексу України визначає, що вважається знахідкою та як діяти після її виявлення. Той, хто знаходить загублену річ, зобов’язаний повідомити власника або того, хто її загубив, і повернути річ. При цьому річ, знайдену в приміщенні чи транспортному засобі, слід передати представнику власника цього місця або транспортного засобу. Людина, яка приймає знахідку, набуває тих самих прав і обов’язків, що й той, хто її знайшов.
Якщо власник невідомий або його місцезнаходження не встановлено, про знахідку потрібно повідомити Національну поліцію або орган місцевого самоврядування. Річ можна залишити у себе, здати на зберігання поліції або органу місцевого самоврядування, або передати тій особі, яку вони призначать. Для швидкопсувних речей або тих, зберігання яких коштує дорожче за їхню вартість, дозволяється продаж із документальним підтвердженням отриманої суми. Гроші від продажу підлягають передачі власнику, який має право вимагати річ.
Слід знати, що відповідальність за втрату, пошкодження чи знищення знайденої речі настає лише при умисних діях або грубій необережності.
Таким чином, закон чітко регламентує: знайдена річ має бути повернена власнику, а дії щодо її збереження та передачі — максимально обережними та відповідальними.
Аби не було спокуси залишати собі знайдене майно законодавець передбачив покарання за привласнення знайденого майна, що прямо передбачається статтею 193 Кримінального кодексу України. Відповідно до неї незаконне привласнення особою знайденого чи такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна або скарбу, які мають особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, – карається штрафом від ста до ста п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або пробаційним наглядом на той самий строк.
Покарання за просту крадіжку передбачене статтею 185 Кримінального кодексу України та визначає, що таємне викрадення чужого майна (крадіжка) – карається штрафом від однієї тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від вісімдесяти до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або пробаційним наглядом на строк до п’яти років, або обмеженням волі на той самий строк. Але крадіжка, вчинена у великих розмірах чи в умовах воєнного або надзвичайного стану, – карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.
Отже, різниця у покаранні між за крадіжку вчинену під час воєнного стану та за привласнення майна досить суттєва.
Як все це працює на практиці, красномовно показано в постанові Верховного Суду України від 21 серпня 2025 року по справі № 688/2554/22. За фабулою справи до кримінальної відповідальності було притягнуто особу, яка 04 травня 2022 року близько 13 год 30 хв, перебуваючи всередині приміщення магазину «Цукерочка», що розташований на вул. Привокзальній, 24 в м. Шепетівці, реалізовуючи свій злочинний умисел, спрямований на таємне заволодіння чужим майном, керуючись корисливим мотивом, з метою особистого незаконного збагачення, діючи умисно, таємно викрала з поверхні прилавка мобільний телефон марки «Redmi 9А» вартістю 1466,67 грн у чохлі вартістю 109,67 грн із сім-картою оператора мобільного зв`язку ПрАТ «Київстар» вартістю 100 грн, які належать потерпілому.
Після цього з чужим майном залишила вказаний магазин та розпорядилася викраденим на власний розсуд. За це особа була засуджена судом першої інстанції до 5 років позбавлення волі. Апеляційна інстанція залишила попередній вирок суду майже без змін – замість 5 років призначила 4 роки позбавлення волі.
Подаючи касаційну скаргу на вирок суду на обґрунтування своїх вимог, захисник посилався на те, що під час досудового розслідування та судового провадження в судах попередніх інстанцій засуджена надавала показання про те, що вона не мала умислу на вчинення крадіжки, оскільки відшуканий на полиці магазину телефон вважала знахідкою, мала намір повернути власнику за винагороду, при цьому не здійснювала притаманних для крадіжки дій, однак телефон розрядився, а зарядного пристрою до нього не було. Повернувшись додому, пішла поратися по господарству, після чого планувала повернути телефон, однак не встигла, оскільки до її помешкання прибули працівники поліції, вона добровільно віддала їм телефон, зазначивши, що не чула вхідних дзвінків на телефон, оскільки він був у сумці.
Верховний суд зазначив, що визнаючи особу винуватою у вчиненні інкримінованих кримінального правопорушення, суд першої інстанції допитав її. Під час допиту остання не визнала вину у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень та пояснила, що 04 травня 2022 року приїхала в м. Шепетівку і зайшла в магазин «Цукерочка». Там біля прилавка знизу на поличці лежав мобільний телефон чорного кольору, і вона, думаючи, що це знахідка, взяла його, щоб віддати володільцю за винагороду.
Продавець цього не бачила, оскільки відвернулася до неї спиною. Через 20 хв вона повернулася до магазину, думаючи, що знайде там володільця, але не знайшла, тому пішла на свій потяг і поїхала додому з указаним телефоном, який поклала в сумку, тому не бачила і не чула, чи він дзвонив. Зауважила, що мала намір зателефонувати на чийсь номер, збережений у цьому телефоні, та повідомити про знахідку, але не вміє користуватися сенсорними мобільними телефонами. Приїхавши додому, повідомила про свою знахідку чоловіка. Оскільки телефон був розряджений, залишила його до вечора на шафі, а сама пішла займатися господарством, однак ввечері до них приїхали поліцейські і вона віддала їм цей телефон, що був в чохлі, в якому ще була банківська картка й 1 грн. Згодом їй зателефонував працівник поліції та попросив з`явитися до відділу поліції.
На противагу позиції засудженої суд першої інстанції врахував показання потерпілого, який пояснив, що у травні 2022 року заходив у магазин «Цукерочка», купляв там цукерки, розплатився з продавцем та пішов додому. Вказав, що за ним у магазині стояли ще дві жінки на відстані 0,5 м від нього, однією з них була обвинувачена особа. Він також зазначив, що телефон марки «Xiaomi Redmі Note» лежав у кишені його куртки, він був у чохлі, де також були паспорт та банківська картка, а на телефоні був установлений пароль – графічний ключ – і рингтон з мелодією.
Крім того, він зауважив, що через 5 хв виявив, що відсутній телефон. Оскільки не відчув, щоб хтось ліз до його кишені, тому повернувся до магазину і спитав у продавця, чи вона не знаходила його телефон, на що та відповіла, що телефону не бачила, однак після нього заходило ще дві жінки, які купляли товар. Потім з її телефону він набрав свій номер, хотів просити повернути його за винагороду, але ніхто не відповів, хоча виклик був.
Потерпілий зателефонував матері та повідомив, що в нього немає телефону, після чого вона теж дзвонила на його контактний номер, але спочатку під час її дзвінків було мовчання, а після цього не відповідали на виклик. Зауважив, що питав про телефон іншу жінку, присутню у магазині, вона показала кишені та сумку, де у неї його телефону не виявилося, а обвинуваченої поблизу не було.
Своєю чергою, спростовуючи показання обвинуваченої про відсутність умислу на вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК, та твердження про її намір повернути телефон за винагороду, місцевий суд визначив наступне:
– у цьому кримінальному провадженні суд установив, що обвинувачена припускала, що телефон був залишений потерпілим і він може за ним повернутися, проте привласнила його в таємний спосіб;
– обвинувачена не повідомила про знайдений телефон продавця магазину, що є обов`язком особи, яка знайшла знахідку, на підставі ч. 1 ст. 337 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), і не відповідала на дзвінки потерпілого та його матері, щоб повідомити про місцезнаходження телефону, а одразу поклала його до своєї сумки і не виймала до приїзду додому, а після приїзду поклала на шафу, що свідчить про її наміри заволодіти телефоном, а не повернути його власнику;
– потерпілий через короткий проміжок часу повернувся за своїм майном, але не зміг реалізувати своє право через протиправні дії обвинуваченої;
– відповідно до приписів ч. 4 ст. 339 ЦК право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її, на підставі чого дійшов висновку, що дії обвинуваченої слід кваліфікувати саме як крадіжку, а не як знахідку загубленої речі.
Слід зазначити, що колегія суддів апеляційного суду критично оцінила доводи обвинуваченої про відсутність умислу на крадіжку, оскільки вона нібито знайшла телефон і планувала повернути його за винагороду. Колегія звернула увагу на те, що місцевий суд встановив обставини, які свідчать про те, що телефон перебував у відомому для потерпілого місці — приміщенні магазину «Цукерочка». Обвинувачена, стоячи за потерпілим у черзі, мала реальну можливість знати, кому належить телефон.
Крім того, у чохлі телефону знаходилися банківська картка ПриватБанку та паспорт потерпілого, що дозволяло безпомилково встановити власника і передбачити, що він повернеться за своїми речами. При цьому апеляційний суд правильно врахував, що обвинувачена не повідомила продавця про знахідку, не намагалася встановити власника, а відразу поклала телефон до своєї сумки та вийшла з магазину, отримавши реальну можливість розпорядитися чужим майном.
Залишаючи попередній вирок суду без змін Верховний суд зазначив, що за нормативним визначенням крадіжка – це таємне викрадення майна, яке завідомо є чужим для винного, тобто воно перебуває у власності іншої особи, і винний не має на це майно ні дійсного, ні гаданого права.
Заволодіння майном, яке фактично не вийшло з володіння власника, а опинилося з будь-яких причин у неналежному, але відомому йому місці (залишене чи забуте), особою, яка знала, кому належить це майно, мала підстави вважати де знаходиться власник речі й усвідомлювала, що він може за нею повернутися, слід розцінювати не як привласнення знахідки, а як крадіжку чужого майна.
Якщо привласнення майна відбувається в адміністративних приміщеннях, пунктах здійснення розрахунково-касових операцій та інших громадських місцях з обмеженим простором, у таких випадках слід констатувати презумпцію «забутості» речі її власником: у подібних випадках особа, яка привласнює річ, має розуміти, що зовнішні умови, обстановка, розташування речі свідчать про те, що вона фактично не вийшла з володіння власника, а лише залишена чи забута ним.
На відміну від крадіжки, привласнене майно може вважатися знахідкою лише за умов, якщо:
а) воно вибуло з володіння власника;
б) місцезнаходження цього майна власнику не відомо;
в) між втратою майна та його знахідкою пройшов тривалий час, який давав власнику підстави вважати майно остаточно втраченим;
г) особа, яка знайшла майно, не була очевидцем події втрати і сама не чинила будь-яких активних дій, спрямованих на вилучення майна з володіння власника;
д) відсутня можливість виявлення (ідентифікації) законного власника майна.
Крім того, зі змісту встановлених судами попередніх інстанцій обставин не вбачалося, що обвинувачена повідомляла очевидцям про знахідку і вчиняла дії, спрямовані на встановлення власника телефону, а поклала майно до своєї сумки та вийшла з приміщення магазину, з цього моменту отримавши реальну можливість розпорядитися ним, у зв`язку із чим суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність умислу на вчинення крадіжки.
Такі висновки судів є належним чином обґрунтованими та вмотивованими, дії засудженої суди кваліфікували правильно, тому доводи касаційної скарги щодо відсутності умислу на вчинення крадіжки є неспроможними.
Саме тому, знайшовши чужу річ, в жодному разі не можна мовчки класти її в сумку або до кишені, навіть якщо надалі ви маєте намір вчинити дії з пошуку власника знайденого майна. Прислів’я «Стягнув тихо та й пішов – називається знайшов» жодним чином не діє в реальному житті та веде до кримінального покарання!
