Вчинення злочину під примусом: коли страх за життя змінює правову оцінку дій людини
В умовах війни питання примусу набуло для українців не теоретичного, а болісно практичного значення. Погрози, насильство, шантаж безпекою рідних або страх перед окупаційною владою можуть поставити людину перед вибором, у якому жодне рішення не є вільним. Саме тому закон розрізняє свідоме вчинення правопорушення і дії, до яких особу фактично змусили силою або психологічним тиском.
Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери», до яких звернулася наша редакція, прокоментували, як українське кримінальне законодавство оцінює вчинення дій під фізичним або психічним примусом, в яких випадках відповідальність може бути виключена, а коли примус враховується як обставина, що пом’якшує покарання.
В сучасних реаліях української дійсності неочікувано отримали розповсюдження норми права, які раніше застосовувались досить рідко, а наразі їх використання має масові випадки. Окупаційна влада РФ на підконтрольній їй територіях досить часто використовує фізичне насильство або психологічний тиск, для змушення українських громадян співпрацювати з ними. Українцям загрожують каліцтвом, смертю або шкодою близьким та рідним. Це робиться аби змусити людей виконувати накази, які суперечать національним інтересам України. У переважній більшості подібних випадків рішення співпрацювати з окупантами є вимушеним способом вижити та зберегти життя й не тільки своє.
Своєю чергою у новинах іноді можна побачити повідомлення про те, що відкрито кримінальне провадження відносно громадянина/громадянки України, які співпрацювали на окупованій території з російською владою, займаючи певні посади чи просто працевлаштувавшись на виконання певних робіт тощо. Звісно, що серед таких осіб є незначна кількість тих, хто робив це з радістю та як то кажуть «за ідею». Втім сувора дійсність свідчить про те, що багато з тих хто з різних причин залишились на окупованих територіях воліли б не зустрічатися з окупаційною владою, але вона сама їх знаходить.
Саме для таких ситуацій у Кримінальному кодексі України існує стаття 40, яка передбачає відповідальність за дії, вчинені під фізичним або психічним примусом. У мирний час ця норма здавалася багатьом суто теоретичною, однак після початку повномасштабної війни вона набула зовсім іншого значення. На окупованих територіях люди нерідко опиняються в умовах, коли будь-яка відмова виконувати вимоги окупаційної влади супроводжується погрозами, насильством, незаконним утриманням, тортурами або страхом за життя близьких. У таких обставинах питання кримінальної відповідальності вже не може оцінюватися лише формально — держава повинна враховувати, чи мала людина реальну можливість діяти добровільно.
Стаття 40 Кримінального кодексу України визначає, що не є кримінальним правопорушенням дії або бездіяльність особи, яка діяла під безпосереднім впливом фізичного примусу та через це не могла керувати своїми вчинками. Водночас закон окремо зазначає: якщо людина навіть під примусом усе ж зберігала можливість контролювати свої дії, питання її відповідальності оцінюється вже за правилами крайньої необхідності, передбаченими статтею 39 Кримінального кодексу України.
Фактично закон розділяє ситуації на кілька категорій. В одному випадку рівень насильства або тиску настільки сильний, що людина повністю втрачає можливість діяти на власний розсуд. Наприклад, йдеться про катування, побиття, незаконне позбавлення волі, зв’язування або інші дії, які фактично підкоряють волю людини. За таких умов кримінальна відповідальність може бути повністю виключена, оскільки особа діяла не добровільно.
В іншій ситуації людина перебуває під сильним психологічним або фізичним тиском, однак формально ще має можливість обирати свою поведінку. Саме тоді застосовуються положення про крайню необхідність. Інакше кажучи, суд повинен оцінити, чи намагалася особа уникнути більшої небезпеки та чи не перевищила меж необхідного захисту від цієї небезпеки. Психічний примус також охоплюється законом, хоча довести його на практиці часто значно складніше. Йдеться про погрози вбивством, катуванням, переслідуванням рідних, шантажем або іншими діями, які впливають на психіку людини та змушують її діяти всупереч власній волі. У таких випадках суд оцінює не лише сам факт погроз, а й те, наскільки реальною була небезпека для людини та чи могла вона уникнути виконання вимог без серйозних наслідків для себе або близьких.
Судова практика у таких справах виходить з того, що однакових ситуацій фактично не існує. Для правильної правової оцінки необхідно враховувати характер примусу, його тривалість, фізичний та психологічний стан людини, обстановку, у якій вона перебувала, а також реальність загроз. Те, що одна людина здатна витримати без втрати контролю над собою, для іншої може бути нестерпним через стан здоров’я, вік або пережиті обставини.
Саме тому у подібних справах надзвичайно важливе значення мають докази. Якщо людина зазнала фізичного насильства, необхідно, наскільки це можливо та безпечно, фіксувати тілесні ушкодження, зберігати фото, відео або медичні документи. У випадках психологічного тиску доказами можуть стати аудіозаписи погроз, повідомлення, свідчення очевидців або будь-які інші дані, які підтверджують факт примусу. При цьому в умовах окупації або постійної небезпеки питання збереження таких доказів також потребує особливої обережності, адже їх виявлення окупаційними структурами може створити для людини додаткові ризики.
Окремо закон передбачає, що навіть якщо особа буде притягнута до кримінальної відповідальності, сам факт фізичного або психічного примусу обов’язково враховується судом як обставина, що пом’якшує покарання. Це прямо передбачено пунктом 6 частини першої статті 66 Кримінального кодексу України.
Таким чином, українське законодавство визнає очевидну річ: людина, яка діяла під тортурами, погрозами або реальним страхом за життя, не може оцінюватися так само, як особа, яка вчинила злочин добровільно та свідомо. Саме тому в кожному подібному випадку вирішальне значення мають конкретні обставини, наявність доказів та здатність довести, що дії були наслідком примусу, а не власного бажання.
Верховний Суд України у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 26 березня 2018 року у справі № 757/30397/14-к детально пояснив, у яких саме випадках людина може бути звільнена від кримінальної відповідальності через фізичний примус. Суд звернув увагу на те, що частина перша статті 40 Кримінального кодексу України застосовується тоді, коли особа фактично діє не за власним бажанням, а підкоряється волі тих, хто застосовує до неї насильство або жорсткий фізичний тиск.
У рішенні наголошується: для того щоб дії людини не вважалися кримінальним правопорушенням, недостатньо лише посилатися на примус. Необхідно довести, що вплив був настільки сильним і безпосереднім, що людина втратила можливість самостійно керувати своїми вчинками. Інакше кажучи, закон враховує не сам факт страху чи погроз, а реальний ступінь впливу на волю людини.
Суд окремо пояснив, що фізичний примус — це не лише побиття чи катування у звичному розумінні. Йдеться про будь-який фізичний вплив на людину без її згоди, який спричиняє біль, страждання або створює загрозу життю та здоров’ю з метою змусити її виконати певні дії. Такий вплив може проявлятися у різних формах: побоях, застосуванні електричного струму, впливі вогнем, обмеженні можливості дихати, введенні ін’єкцій, незаконному утриманні або інших насильницьких діях.
При цьому Верховний Суд підкреслив важливу деталь: фізичний примус повинен бути саме безпосереднім. Це означає, що людина зазнає болю або насильства саме в момент, коли від неї вимагають певної поведінки, і виконує ці вимоги для припинення страждань. Якщо ж особа завдає шкоди для того, щоб припинити насильство щодо когось іншого, така ситуація вже не підпадає під дію частини першої статті 40 Кримінального кодексу України та оцінюється за іншими правовими нормами.
Окрему увагу суд приділив питанню сили примусу. У постанові зазначено, що рівень фізичного впливу має бути настільки інтенсивним, щоб людина фактично втратила можливість діяти на власний розсуд. Водночас суд визнав: здатність переносити біль є дуже індивідуальною. Те, що одна людина може витримати без втрати самоконтролю, для іншої може стати нестерпним та повністю зламати її волю. Якщо ж людина, попри фізичний тиск або психологічні погрози, все ж зберігала можливість контролювати свої дії, повного звільнення від кримінальної відповідальності закон уже не передбачає. У таких випадках суд оцінює ситуацію за правилами крайньої необхідності або враховує примус як обставину, що пом’якшує покарання.
Пояснюючи поняття психічного примусу, Верховний Суд зазначив, що ним вважається вплив на волю людини словами, поведінкою, жестами, погрозами або іншими способами, які змушують її вчинити суспільно небезпечне діяння. На відміну від фізичного примусу, психологічний тиск не позбавляє людину можливості вибору повністю, тому автоматичного звільнення від кримінальної відповідальності у таких випадках закон не передбачає. Водночас сам факт психічного примусу обов’язково враховується судом під час визначення покарання. Тобто в разі притягнення особи до кримінальної відповідальності фізичний і психічний примус завжди визнається судом обставиною, що пом`якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК України).
Хоча зараз примус найчастіше пов’язується з подіями війни та окупації, практика застосування цієї норми не обмежується лише воєнними обставинами. Подібні ситуації можуть виникати і в мирний час, наприклад коли людину змушують розкрити державну, професійну або службову таємницю під загрозою насильства щодо неї чи її близьких. В такому випадку буде виключена кримінальна відповідальність особи, адже вона не мала змоги діяти інакше для збереження життя та здоров’я іншої людини.
Отже, радимо у кожній ситуації, де мав місце фізичний або психологічний примус, не робити поспішних висновків щодо власної винуватості, а за можливості фіксувати докази тиску, зберігати свідчення, документи, фото-, відео- чи аудіоматеріали та звертатися по правову допомогу. Саме конкретні обставини, докази й ступінь впливу на волю людини мають вирішальне значення для правильної правової оцінки.
