ЗСУ перетворюються на “армію бомжів” через відсутність політики забезпечення житлом: Ігор Луценко

Проблема розміщення та проживання військових у зоні бойових дій є однією з тих тем, які довго залишалися на периферії суспільної уваги, хоча їхня важливість очевидна. Йдеться не лише про елементарні побутові умови для тих, хто щодня ризикує життям, а й про моральний клімат у війську та довіру до держави, яка має забезпечити гідні умови служби. Відсутність системних рішень у цій сфері призводить до того, що військовослужбовці змушені самостійно шукати житло в прифронтових регіонах, де ціни нерідко виявляються непосильними навіть для тих, хто отримує бойові виплати.

На думку військовослужбовця Збройних сил України Ігоря Луценка, ця ситуація не може залишатися без реакції, оскільки вона прямо впливає на боєздатність армії та соціальну справедливість у ставленні до тих, хто захищає країну. Відсутність організованої політики у цій сфері призводить до абсурдних і принизливих ситуацій, коли захисники залишаються сам-на-сам зі своїми побутовими проблемами, тоді як держава та місцеве самоврядування фактично відмовляються брати на себе відповідальність.

Луценко характеризує нинішнє становище різко, називаючи армію “армією бомжів”. За його словами, військові змушені шукати житло самотужки, стикаючись із завищеними цінами та небажанням власників мати справу з людьми у формі. Він зазначає, що оренда звичайних хат у прифронтових селах сягає двадцяти, тридцяти, а то й сорока тисяч гривень, причому йдеться про будинки без води, де роками ніхто не мешкав. Для порівняння, у Києві чи Львові такі ціни вважаються високими навіть на ринку преміального житла, тоді як на фронті вони стали майже нормою.

Як зазначає військовий, не менш болісною виглядає ситуація з відмовами. Чимало орендодавців прямо заявляють, що не хочуть здавати будинки військовим, і це стало поширеною практикою. Луценко вважає принизливим, що така відверта дискримінація не викликає ані хвилі обурення, ані широкої дискусії у суспільстві. Військовослужбовці змушені терпіти, платити втридорога і миритися з тим, що їх сприймають як небажаних орендарів.

“Значна кількість орендодавців взагалі відкрито відмовляють військовим на тій підставі, що вони військові. Але це не викликає якогось суспільного резонансу і багатоденних обговорень у соцмережах. Військових женуть, як прокажених, з них луплять три ціни – і військові терплять”, – наголошує Луценко.

Попри це, він визнає існування позитивних прикладів. Є люди, які з патріотичних міркувань безкоштовно надають військовим житло. Деякі громади створюють власні ініціативи з розміщення, допомагають організовано селити підрозділи. Але, наголошує Луценко, йдеться лише про винятки, які не формують загальної тенденції. У масштабі держави ця проблема й надалі залишається невирішеною.

За словами Луценка, проблемною є й позиція військової вертикалі. Якщо командир має бажання й авторитет, він може знайти тимчасові рішення, але система як така не вимагає від керівництва брати на себе обов’язок із забезпечення житлом. Військовий зазначає, що у результаті кожен боєць вирішує свої проблеми сам, хоча в умовах війни це виглядає щонайменше нелогічно й несправедливо.

Причини цього він пов’язує із застарілими статутами, які передбачали розміщення військових у будівлях дитсадків, шкіл чи інших державних закладів. Така практика в умовах сучасної війни, підкреслює Луценко, виявилася смертельно небезпечною, адже концентрація особового складу у великих приміщеннях робила їх легкою мішенню для ворожих ударів. Ця відстала система коштувала країні тисяч життів і мільярдів гривень компенсацій для родин загиблих.

Ігор Луценко звертає окрему увагу на необхідність системних перевірок. На його думку, потрібно регулярно проводити аудит, аби переконатися, що командири не користуються старими статутними вимогами та не концентрують солдатів у небезпечних місцях. Це є болючою темою, яка напряму впливає на безпеку армії і потребує жорсткої реакції з боку вищого керівництва.

“А багато військових частин, котрим їх начальство (оці всі ОТУ, ОСУВ і тд) сприяє миттєвому розселенню їх особового складу? Багато командирів переймаються цим, коли їм на голову летить купа інших завдань? Разом з тим, мабуть, мільйони квадратних метрів житла стоять вільні поруч. Їх ніхто і не думає передавати військовим. Це квартири та будинки тих, хто утік до росіян або виїхав за кордон до європейців. Їх чіпати не можна!

Як тільки хтось із військових займає таке житло, то з подивом виявляє для себе, що у даній місцевості існує місцева поліція, яка охороняє священну приватну власність. Доходить до анекдотичного. У автора цих рядків є знайомі, котрі воювали за населений пункт, східно-північний край якого вже атакувала російська піхота. В той за час при спробі зайняти хату на західній частині містечка до них під обстрілами прибув дільничий (!), щоб повідомити про заборону такого самовільного заселення.

Як ви вже здогадалися, згодом росіяни окупували це селище, разом із усією вцілілою нерухомістю.
(справедливості ради, інколи поліція сприяє, але то радше всупереч прийнятим порядкам)”, – зазначає Луценко.

Найбільш прикрим у цій ситуації Ігор Луценко вважає те, що насправді законодавча база для забезпечення військовослужбовців житлом уже існує, однак її ніхто не застосовує. Він зазначає, що Закон України “Про правовий режим воєнного стану” прямо передбачає таке поняття, як квартирна повинність, відповідно до якої усіх громадян можна зобов’язати розміщати у себе військових, поліцейських чи біженців.

На переконання Луценка, якби цей закон був реально задіяний, проблему квартирування можна було б вирішити остаточно, без перекладання відповідальності на самих солдатів. Проте начальники різних рівнів не хочуть брати на себе жодних зобов’язань, вигадують пояснення про нібито недостатні механізми для реалізації його положень і фактично блокують використання норми, яка могла б дати реальний ефект.