Підвищення податку на прибуток банків до 50% стало небезпечним викликом, який загрожує розхитати й без того крихкий фундамент вітчизняної фінансової системи. Попри застереження МВФ і Нацбанку, це рішення може розпочати ланцюгову реакцією, що позбавить бізнес і громадян доступних кредитів, уповільнить економічний розвиток і підірве довіру до банків, яка й так зберігається лише на уламках болючих уроків минулого.
У країні, де пам’ять про знецінені заощадження та зламані обіцянки досі тяжіє над людьми, цей крок здається ризиком, здатним оживити привид фінансових катастроф минулих десятиліть. Минулого разу ми згадали два таких епізоди – Павлівську грошову реформу та крах Ощадбанку СРСР. Наразі пропонуємо вам актуалізувати спогади про банкрутство банку “Україна”, ажіотаж навколо фінансових пірамід та сумнозвісний банкопад 2014-2016 років.
Що призвело до банкрутства банку “Україна”
На початку 2000-х років збанкрутував найбільший агропромбанк “Україна”. Причиною була криза 1998 року та дефолт у Росії, яка тоді мала тісні економічні зв’язки з Україною. Спроби підтримати банк державними коштами не увінчалися успіхом, і у 2001 році банк припинив існування.
Банкрутство потужної фінустанови шокувало країну. Довірливі вкладники залишилися без заощаджень, що для багатьох стало фінансовою катастрофою. Серед постраждалих були представники малого і середнього бізнесів, що залежали від банківських послуг.
Втрата грошей підірвала довіру до всієї банківської системи. Багато людей перестали користуватися банками, що ускладнило доступ банків до ресурсів і обмежило їхню здатність підтримувати економіку. Соціальне обурення зросло, а критика уряду стала голоснішою.
Банкрутство банку “Україна” стало результатом слабкого контролю та втручання політиків. На думку експертів, за певних умов цій катастрофі можна було запобігти. Передусім, потрібен був суворий нагляд за банком, щоб вчасно помічати проблеми, передусім, неповернені кредити чи шахрайство. Також необхідно було зробити управління прозорим, щоб приховувати фінансові проблеми стало неможливо. Важливо було й обмежити вплив політиків, які використовували банк у своїх інтересах, фінансуючи невигідні проєкти.
Банк мав видавати кредити обережніше, перевіряючи кредитоспроможність позичальників. Крім того, потрібна була система раннього попередження, щоб швидко вживати заходів, якщо банк стикається з труднощами.
Загалом, стабільна економіка й боротьба з інфляцією також допомогли б зменшити тиск на банківську систему. А страхування вкладів захистило б людей від втрати грошей у разі банкрутства. Важливо було притягувати керівництво банку до відповідальності за помилки чи зловживання.
Фінансові піраміди 1990-х
Широко відомий у 1990-х мем у виконанні народного улюбленця простуватого Льоні Голубкова “Куплю дружині чоботи” миттєво викликає в пам’яті рекламу “МММ” – однієї з масштабніших російських фінансових пірамід, заснованої Сергієм Мавроді. Рекламні ролики за участю вигаданого персонажа Лєні Голубкова стали символом часу. Вони переконували наївних обивателів, що можна легко та швидко заробити, інвестуючи подібним чином.
У 1990-х Україна через економічну кризу, інфляцію та невизначеність переживала важкі часи. На цьому тлі фінансові піраміди росли, як гриби після дощу. Люди намагалися зберегти або примножити свої заощадження, вкладаючи гроші в “МММ” та “Омета-Інстер”, що обіцяли надприбутки за короткий час. Реклама та історії про тих, хто нібито збагатився, спонукали людей вкладати останні кошти.
Але ці піраміди не мали реальних механізмів заробітку. Прибутки перших вкладників виплачувалися за рахунок нових учасників. Коли потік нових грошей висихав, піраміди руйнувалися, залишаючи людей без заощаджень.
Для сотень тисяч українців крах цих схем став катастрофою. Кола по воді пішли ширше: люди втратили довіру не лише до сумнівних оборудок на кшталт “МММ”, а й до банківської системи загалом, і почали зберігати гроші “під подушкою”. Це стало для влади “червоним прапорцем”. Було запроваджено жорсткіше регулювання фінансового сектора, посилено контроль та підвищено фінансову грамотність населення. Але для багатьох ці реформи прийшли надто пізно.
Здається, сьогодні наші співвітчизники набагато більш досвідчені й, зустрівши щось подібне, навряд чи клюнуть на таку приманку.
“Банкопад” у 2014-2016-х
У 2014-2016 роках в Україні закрили майже сотню банків. До цього призвів ланцюжок подій. Внаслідок економічної кризи, спричиненої анексією Криму та конфліктом на Донбасі, де були розміщені активи багатьох підприємств і фінустанов, бізнес зазнав значних втрат. Після цього МВФ почав програму фінансової допомоги Україні, вимагаючи оцінити стабільність банківської системи через стрес-тести. Результати перевірок призвели до закриття частини банків.
Нацбанк заявляв, що деякі банки порушували правила фінансового моніторингу або займалися сумнівними операціями, передусім, обслуговували бізнес-інтереси своїх власників. Через це накопичилося багато неповернених кредитів і “порожніх” активів, які в кризовий період призвели до банкрутства. Деякі банки існували лише завдяки “фінансовим мильним бульбашкам”, які зрештою лопнули.
Іншим банкам довелося збільшувати капітал, що не всім вдалося. Багато фінустанов потрапило під тимчасову адміністрацію, хоча цьому були альтернативи – обмеження діяльності або злиття. Ті, що не відповідали новим стандартам, були закриті, що призвело до масового банкрутства.
Нацбанк пояснював ці дії необхідністю запобігти серйозній фінансовій кризі. Представник Ради НБУ Василь Фурман стверджував, що ці заходи хоч і були болючими, але запобігли колапсу банківської системи. Він визнав, що не всі рішення були ідеальними, і деякі акціонери збанкрутілих банків досі оскаржують їх у суді. Однак він впевнений, що більшість ліквідованих банків становили реальну загрозу для стабільності фінансової системи та економіки загалом.
Отже, Нацбанк провів масштабну “перезагрузку” системи для створення прозорішого фінансового сектору. Спричинений цим втручанням “банкопад” став трагедією для багатьох наших співвітчизників, які втратили заощадження. Фонд гарантування вкладів частково компенсував втрати, але ті, чиї депозити перевищували ліміт, залишилися незадоволені. Бізнеси, що тримали кошти в неплатоспроможних банках, прогоріли.
“Банкопад” спричинив кризу довіри до банківської системи. Люди почали уникати депозитів і зберігати гроші вдома, що обмежило ліквідність банків, зменшило обсяги кредитування та уповільнило економічне відновлення. Це, у свою чергу, спричинило нову хвилю соціальної напруги.
Але криза мала і позитивний вплив, бо каталізувала важливі реформи. НБУ запровадив нові стандарти прозорості, посилив контроль та підвищив вимоги до капіталізації банків. Хоча реформи були болючими, вони заклали основу для стабільної банківської системи.
Криза банківської системи 2014-2016 років могла бути менш руйнівною, якби необхідні заходи запровадили раніше. Нацбанк мав регулярно перевіряти банки, їхню звітність і діяльність, щоб виявити проблеми на ранніх етапах. Важливо було обмежити кредитування пов’язаних компаній, щоб зменшити фінансові ризики та покращити стійкість банківської системи.
Також потрібно було звернути увагу на валютні ризики. Багато банків мали великі борги в іноземній валюті, але отримували прибуток у гривні. Коли гривня різко девальвувала, це стало ударом по їхній платоспроможності. Суворі правила управління валютними ризиками могли б допомогти збалансувати активи й зобов’язання банків.
Не менш важливо було створити економічну стабільність. У період війни та анексії Криму економіка занурилася в хаос, що ще більше поглибило проблеми банків. Вчасні дії для підтримки макроекономічної стабільності, контролю інфляції та валютного курсу могли б знизити тиск на фінансову систему.
Поступова реформа банківської системи до кризи також могла б змінити ситуацію. Слабкі й ненадійні банки потрібно було виводити з ринку заздалегідь, коли економічна ситуація була більш стабільною. Це б допомогло уникнути масового “банкопаду” у найгірший момент.
Для захисту вкладників необхідно було підвищити ліміти компенсації Фондом гарантування вкладів. Це дало б людям більше впевненості, що їхні гроші захищені, навіть якщо банк збанкрутує. Разом з цим важливо було підвищувати фінансову грамотність населення, пояснюючи ризики і правила фінансової системи. Це допомогло б громадянам розуміти, як обирати надійні банки й уникати необдуманих рішень.
Також банкам потрібно було заздалегідь збільшувати капітал і створювати резерви для кризових ситуацій. Це збільшило б їх фінансову “подушку” у разі економічного потрясіння.
…Ці події не просто завдали нищівних фінансових втрат українцям — вони розтрощили довіру до банківської системи, залишивши глибокі рани в колективній пам’яті нації. Вони стали жорстоким нагадуванням про ціну безвідповідальності й нехтування прозорістю, доводячи, що без суворого контролю і фінансової грамотності майбутнє будь-якої економіки може опинитися на межі краху.
Тетяна Вікторова
