“Хто контролює минуле, той контролює майбутнє. Хто контролює теперішнє, той контролює минуле”, — писав Джордж Орвелл у своєму відомому романі-антиутопії “1984”.
У розпал нової хвилі дипломатичного тиску на Україну в інформаційному просторі з’являється тривожний сигнал: сторінка, присвячена Будапештському меморандуму, зникла з офіційного сайту Білого дому. Цей крок викликає запитання не лише щодо технічних аспектів ведення сайту, а й щодо політичних намірів Вашингтона. Адже меморандум — це не просто сторінка на вебресурсі. Це символ міжнародних зобов’язань перед державою, яка добровільно відмовилась від ядерної зброї в обмін на безпекові запевнення.
Сьогодні, коли перемовини між Києвом і Москвою буксують, а тон з боку США стає дедалі холоднішим, такий “редизайн пам’яті” набуває симптоматичного характеру. Якщо змінюється ставлення до історичних зобов’язань, що це означає для майбутнього? І яке місце в ньому для України?
Чи порушують США Будапештський меморандум?
Понад тридцять років тому Україна добровільно відмовилась від третього за потужністю ядерного арсеналу у світі. В обмін вона отримала політичні «запевнення у безпеці» у формі Будапештського меморандуму 1994 року, підписаного США, Великою Британією та Росією. Ключовий момент цього документа — зобов’язання поважати суверенітет та територіальну цілісність України, а також утримуватись від економічного тиску з метою підпорядкування її інтересів.
Одна з конкретних норм Меморандуму говорить про те, що ядерні держави-підписанти зобов’язуються:
“Утримуватись від економічного тиску, спрямованого на підпорядкування своєму впливу реалізації суверенних прав України з метою здобуття будь-яких переваг.”
Сьогодні, коли Україна веде війну за виживання, питання про дотримання США своїх зобов’язань у межах Меморандуму постає з новою силою. За останніми повідомленнями, американська адміністрація знову планує припинити обмін розвіданими, під питанням лишаються нові пакети військової допомоги. Сполучені Штати чинять серйозний тиск на Україну, змушуючи її підписати угоду щодо доступу до українських корисних копалин. Це виглядає як примус, що явно підриває суверенні права України на її власну територію і використовується для того, щоб США отримали вигоду.
Чи є це порушенням Будапештського меморандуму?
Формально — ні. Будапештський меморандум не є міжнародним договором у повному сенсі цього слова. Це — політичний документ, що містить декларативні зобов’язання, але не передбачає юридичних санкцій чи механізмів примусу. У міжнародному праві та дипломатії подібні документи трактуються як “беззубі” — вони морально важливі, але юридично слабкі.
Втім, з політико-етичного погляду, ситуація значно складніша. Якщо справді йдеться про тиск задля отримання економічних вигод — доступу до природних ресурсів чи інших переваг — це суперечить духу Меморандуму. Україна віддала ядерну зброю в обмін на безпеку та повагу до її суверенітету. Якщо зараз, у найскладніший момент своєї історії, Україна змушена обирати між допомогою і збереженням права на самостійне ухвалення рішень, — то така ситуація ставить під сумнів щирість союзницьких намірів.
Чому це важливо?
Бо мова не лише про Україну. Мова про глобальний порядок, у якому країни заохочують роззброєння, обіцяючи безпеку, а потім відмовляються від зобов’язань, коли це стає незручним. Якщо нинішня практика стане нормою, то який сенс для інших держав роззброюватись у майбутньому?
У підсумку, Сполучені Штати, можливо, не порушують букву Будапештського меморандуму. Але є всі підстави говорити про порушення його духу. А в міжнародних відносинах репутація й моральна послідовність часом важать не менше, ніж юридичні норми.
Чому зникнення сторінки має значення?
Пошуковий запит слова Budapest Memorandum на сайті whitehouse.gov нині не дає жодного результату. Користувачі соцмереж активно поширюють скриншоти, що підтверджують факт видалення. І хоча документ ще можна знайти в архівах, сам жест — промовистий.
Скриншот запиту “The Budapest Memorandum” на сайті Білого дому
Це відбувається на тлі дедалі складніших відносин між адміністрацією Дональда Трампа та Офісом президента України. Після напруженої зустрічі у Вашингтоні в лютому та серії «публічних холодних душів» (скажімо, паузу в обміну розвіданими) Білий дім дедалі виразніше демонструє втому від війни.
Державний секретар США Марко Рубіо, перебуваючи у Парижі, заявив: “Ми маємо визначитися — за кілька днів, а не тижнів — чи мирні переговори взагалі можливі. Якщо ні — треба рухатися далі”. Президент Трамп, своєю чергою, додав: “Якщо одна зі сторін ускладнює процес — ми скажемо: ви дурні, ви жахливі люди. І просто відмовимось від участі”.
Символізм, який болить
Видалення згадки про Будапештський меморандум — це не просто редагування вебсайту. Це сигнал, що США, можливо, готуються офіційно дистанціюватися від певних зобов’язань. І якщо сьогодні це лише сторінка в інтернеті, завтра це може бути сторінка в дипломатичній історії, яку вирішать перегорнути.
Для України це — тривожний дзвінок. Не лише про зміни у Вашингтоні, а й про потребу самим формувати коло безпекових гарантій на майбутнє — без ілюзій, але з історичними уроками.
Папірець, який не витримав реальності
Коментарі користувачів Х/ Твіттера у дискусіях про Будапештський меморандум дедалі частіше нагадують не юридичну полеміку, а етичну рефлексію. Розчарування глибоке — і воно не лише в тому, що документ не спрацював, а в тому, що міжнародна спільнота відверто знімає з себе відповідальність. Один із коментаторів зауважив: важко уявити гарантії безпеки, які не включають військової допомоги або хоча б політичного засудження агресора. Але саме так і виглядає поточна ситуація: Україна, що добровільно позбулась ядерного щита, залишилася сам-на-сам із ядерною державою, яка зухвало порушила домовленості, і водночас не отримала прямої відповіді від гарантів.
Розрив між змістом документа і практикою особливо болісний. Один із користувачів формулює це чітко: більша частина «гарантій» полягала не в активному захисті, а лише в запевненнях не нападати. Іншими словами, є негативні права: не загрожувати, не втручатися, не шкодити. А є позитивні права — допомога, озброєння, пряме втручання у випадку агресії, і вони не були прописані. І тепер, коли Росія розтоптала і “дух”, і “букву” меморандуму, залишається тільки гірке усвідомлення: Україна зробила історичну ставку на добру волю сильних світу цього — і програла.
Окремий пласт обговорення — моральний. Один з учасників дискусії ставить риторичне питання: хіба сьогоднішня американська «пропозиція» припинити постачання допомоги не є формою примусу? Хіба вимога поступитися мінеральними ресурсами в обмін на підтримку — не шантаж у м’якій формі? Інший користувач відповідає крізь призму філософського есе: це не зовсім примус, швидше — опортуністична експлуатація. Вам не погрожують безпосередньо, вам просто кажуть: “Або так, або нічого”. І якщо в тебе немає альтернатив — це наче працювати на заводі свого викрадача, бо іншого виходу немає.
Примус чи опортуністична експлуатація?
Ситуацію з Будапештським меморандумом доречно розглядати крізь призму класичної філософської дихотомії, запропонованої Девідом Циммерманом — американським філософом, який ще на початку 1980-х провів чітку межу між примусом і експлуатацією. У своєму есе 1981 року він пояснив: щоб дія вважалася примусом, недостатньо того, що людину ставлять перед жорстким вибором. Примус — це коли хтось навмисно створює для іншого вразливе становище, а потім використовує його для власної вигоди. Натомість експлуатація — це коли вразливість уже існує, дехто не створює її, але охоче нею користується.
Циммерман наводить приклад, який демонструє відмінність між справді примусовими пропозиціями та тими, що є лише експлуататорськими. У його сценарії А викрадає Б, доставляє його на острів, де має свою фабрику, і залишає його на пляжі. Всі робочі місця на цій фабриці значно гірші, ніж ті, що доступні на материку. Наступного дня А звертається до Б з пропозицією: “Працюй на моїй фабриці — і я забезпечу тебе їжею, аби ти не помер з голоду“.
На думку Циммермана, це — приклад справжньої примусової пропозиції. Але якщо припустити, що на острові є ще одна фабрика, і її власник дізнається про ситуацію Б та встигає запропонувати роботу раніше за А, то аналогічна пропозиція А вже не є примусом, а лише опортуністичною формою експлуатації. Як зазначає Циммерман: “Примус виходить за межі експлуатації, якою б неприйнятною вона не була“. Отже, вплив на жертву може бути примусовим незалежно від того, чи створив експлуататор вразливу ситуацію сам, чи просто скористався наявною.
Як показує концептуальний поділ Циммермана, не всяка пропозиція у вразливій ситуації є примусом, але багато з них — експлуатацією. І хоча з юридичного погляду США можуть стверджувати, що виконують свої зобов’язання в межах Будапештського меморандуму, моральна площина відкриває іншу картину: країна, що опинилася на межі виживання, змушена погоджуватися на умови, які сама б ніколи не прийняла. І тут уже важливо не лише те, хто що пообіцяв, а й те, хто як скористався чужою безвихіддю.
