Чому використання сіток не може стати відповіддю на проблему ударних безпілотників: міркування військового експерта
Публічні обговорення війни дедалі частіше виходять за межі професійного середовища і стають частиною щоденного інформаційного простору, в якому емоційна реакція нерідко випереджає розуміння реальних механізмів оборони. Будь-яке відео з фронту або з прифронтового міста здатне викликати хвилю пропозицій, які на перший погляд здаються логічними, але поза баченням реальних бойових умов швидко перетворюються на спрощені уявлення про складні процеси.
В такій ситуації, на думку військовослужбовця іексперта Олександра Карпюка, важливо відокремлювати поодинокі випадки від системних закономірностей і говорити про протидію російським ударним безпілотникам без ілюзій та очікування швидких універсальних рішень.
Коментуючи відео з Києва, на якому дрон типу «шахед» зачепився за лінію електропередач і впав, експерт зазначає, що суспільна реакція на такі кадри часто ґрунтується на помилковому узагальненні одного випадку. Він звертає увагу на те, що подібні ситуації є винятком, а не правилом, оскільки у звичайних умовах ці безпілотники не виконують польоти на настільки низьких висотах, де їх можна було б масово перехоплювати за допомогою сіток чи інших примітивних перешкод.
Пояснюючи саму природу таких випадків, Олександр Карпюк вважає за необхідне уточнити, що падіння дрона з працюючим двигуном не обов’язково свідчить про зміну тактики противника. За його словами, це може бути наслідком кінетичного ураження стрілецькою зброєю або кулеметом, коли апарат уже втратив керованість, але двигун ще певний час продовжує працювати, або результатом технічної несправності, яка трапляється під час тривалого польоту. У будь-якому разі такі епізоди не відображають типової траєкторії застосування цих безпілотників.
Розмірковуючи про стандартні параметри польоту, експерт наголошує, що переважна більшість «шахедів» рухається на висоті приблизно від 50 до 150 метрів, що є класичним режимом як для російських, так і для українських безпілотних літальних апаратів. Ця висота обирається не випадково, адже вона дозволяє зменшити помітність для великих радарів протиповітряної оборони через ефект радіогоризонту, а також знижує ефективність радіоелектронної боротьби поблизу землі, де навігаційні системи, зокрема супутникові, працюють стабільніше.
Водночас Карпюк звертає увагу на те, що надмірно низький політ на довгих дистанціях є небезпечним і для самого дрона, оскільки ризик зіткнення з багатоповерховими будівлями або лініями електропередач зростає, особливо з урахуванням періодичних збоїв навігації та спуфінгу. Саме тому противник балансує між необхідністю залишатися малопомітним і потребою зберегти апарат до моменту ураження цілі.
Окремо він зауважує, що в окремих районах російські безпілотники можуть підійматися на значно більшу висоту, іноді до кількох кілометрів, використовуючи накопичений досвід польотів і протидії з боку української оборони. Поява модемів і камер на цих дронах є частиною адаптації до умов, у яких противник змінює швидкість, маршрут і висоту, намагаючись обійти систему протиповітряної оборони. Така тактика, за його оцінкою, нагадує складну партію, у якій обидві сторони змушені діяти в межах обмежених ресурсів, розміщуючи свої засоби на великому просторі.
Критично оцінюючи ідеї на кшталт масового використання сіток або аеростатів, експерт вважає їх наслідком нерозуміння вже проведеного аналізу. Він підкреслює, що фахівці, які роками працюють у цій сфері, давно розглядали подібні варіанти і відмовилися від них як від безперспективних, зважаючи на реальні умови бойового застосування дронів і масштаби атак.
Переходячи до наявних інструментів протидії, Олександр Карпюк зазначає, що вони добре відомі і включають відносно недорогі ракети малих зенітних ракетних комплексів і переносних зенітних ракетних комплексів, зенітні системи на базі автоматичних гармат, військову авіацію, а також вітчизняні засоби радіоелектронної боротьби. Він уточнює, що ефективність останніх обмежується не принципами роботи, а кількістю обладнання, необхідного для перекриття всіх напрямків, особливо з огляду на те, скільки антен встановлено на сучасних дронах і яку щільність завад потрібно створювати для їх придушення.
Окреме місце у своїх міркуваннях експерт відводить зенітним дронам, які вже демонструють здатність перехоплювати як поршневі, так і реактивні безпілотники. Він звертає увагу на те, що нинішні конфігурації ще далекі від оптимальних, однак подальший розвиток цієї технології здатен істотно підвищити ефективність протидії, якщо їй буде надано достатньо часу і ресурсів.
Головну проблему Карпюк вбачає не у відсутності засобів, а у повільному масштабуванні їх виробництва і впровадження. Він пояснює, що запізніле усвідомлення загрози на рівні державних рішень призводить до ситуації, коли замовлення з’являються тоді, коли атаки вже набули масового характеру, а виробники фізично не можуть за короткий термін у кілька разів збільшити обсяги виробництва і підготувати персонал. На його думку, саме це і створює розрив між потребами оборони і реальними можливостями промисловості.
Звертаючись до нещодавніх рішень про залучення приватних структур до функцій зі знищення ударних дронів, експерт підкреслює, що цей крок свідчить про усвідомлення державою власних обмежень у швидкому опануванні цієї сфери. Він робить висновок про те, що протидія «шахедам» є багаторівневою і складною проблемою, яка не піддається простим і наочним рішенням, а будь-які спроби звести її до окремого технічного трюку лише відволікають від реальної роботи, що потребує часу, системності і ресурсів.
