Макрон назвав американську парасольку “слоном у кімнаті”: чому Європа більше не хоче мовчати про залежність від США 

Європа дедалі рішуче відмовляється від ролі молодшого партнера у трансатлантичній системі й починає говорити про безпеку, торгівлю та міжнародний порядок у значно жорсткіших категоріях, ніж раніше. На зустрічі Європейської політичної спільноти у Вірменії прем’єр-міністр Канади Марк Карні, який раніше цього року попереджав про смерть старого ладу, закликав десятки лідерів не підкорятися більше “транзакційному, замкнутому та жорстокому світу”. Ця заява прозвучала як сигнал про те, що післявоєнні правила більше не сприймаються в Європі як безумовна основа міжнародної політики.

Водночас у самій Європі дедалі відвертіше говорять і про ціну залежності від Сполучених Штатів. “Ми відчуваємо на собі ціну надмірної залежності, коли говоримо про американську “парасольку” з точки зору оборони та безпеки”, – заявив Макрон. “Давайте будемо відвертими, це як слон у кімнаті”. Ще донедавна такі формулювання звучали б як виняток, але тепер вони дедалі більше схожі на новий політичний консенсус: Європа вже не готова сприймати власну безпеку як безумовне продовження американської волі.

Після “порядку, заснованого на правилах”

Фраза про “смерть rules-based order”, яку раніше дозволяли собі тільки політологи, а не політики, тепер звучить на рівні урядів. Причина не лише в риториці Дональда Трампа чи його “America First”. Йдеться про зміну самої природи міжнародної взаємодії: від передбачуваності до транзакційності, від інституцій до ситуативних угод, від колективної безпеки до конкуренції сил.

За оцінкою Bloomberg, союзники США дедалі частіше сприймають цю трансформацію як незворотну. Вона проявляється і в тарифній політиці Вашингтона, і в підваженні ролі НАТО, і в готовності застосовувати силу або економічний тиск поза рамками колективних домовленостей. Паралельно Китай просуває власну модель – не менш жорстку за методами, але побудовану на інших інструментах впливу: передусім економічних, інституційних і технологічних.

У цьому трикутнику Європа довгий час залишалася об’єктом, а не суб’єктом. Сьогодні вона змушена змінювати цю роль.

Європа як центр тяжіння

Ідея “перезбирання світу з Європи” не означає повернення до класичного євроцентризму. Йдеться про інше: про створення коаліції держав, які не готові прийняти світ як простір жорсткої сили без правил. Саме тому в Єревані лунає не лише європейська риторика, а й канадська, британська, ширше – трансатлантична, але вже не американська.

Це тонка, але принципова різниця. Союзники США не розривають зв’язки, але починають вибудовувати паралельний формат взаємодії. У ньому ключову роль відіграють країни середньої потужності, які прагнуть колективно компенсувати дефіцит впливу щодо США та Китаю.

Такий підхід добре узгоджується з тим, як це подається в українській безпековій аналітиці: Європа не створює “єдину армію”, а формує мережу сумісності – через НАТО, регіональні формати, спільні закупівлі, інфраструктуру, логістику. Це не революція інституцій, а еволюція функцій.

Автономія в умовах залежності

Попри політичну риторику, Європа залишається залежною від США у сфері безпеки. За оцінками, наведеними Bloomberg, навіть за активного нарощування витрат європейським членам НАТО знадобиться понад десятиліття, щоб досягти достатнього рівня самостійності. Йдеться про сотні мільярдів доларів щороку.

Це створює подвійність, яка визначатиме найближчі роки. З одного боку – політичне прагнення автономії. З іншого – технологічна, військова і логістична залежність від США.

Саме тут виникає ключове питання: якою буде ця автономія. Якщо вона означатиме збільшення закупівель американських систем — від F-35 до цифрових платформ управління боєм, – тоді зміни залишаться в межах старої моделі з новим розподілом витрат. Якщо ж Європа спробує створити власну індустріальну та технологічну базу, це означатиме вже іншу архітектуру партнерства, що спричинить потенційний конфлікт інтересів із Вашингтоном.

Тріщини в альянсі

Політичні сигнали останніх місяців свідчать, що напруга виходить за межі риторики. Критика США з боку європейських лідерів – від Іспанії до Німеччини – не обмежується дипломатичними заувагами. Рішення Вашингтона щодо можливого скорочення військової присутності в Європі або підвищення тарифів лише підсилюють відчуття нестабільності.

Усередині НАТО формується припущення, що відносини зі США можуть погіршитися перед тим, як стабілізуватися. Це змінює планування, починаючи з оборонних бюджетів і завершуючи логістикою й командними структурами.

Водночас трансатлантична інтеграція залишається надто глибокою, охоплюючи низку питань – від стандартів озброєння до спільних операцій. Це означає, що йдеться не про розрив, а про перегляд балансу всередині системи.

Повільна інституційна перебудова

Європейська відповідь на зміну архітектури трансатлантичної безпеки формується не через гучні декларації, а через технічні рішення. Перерозподіл командних посад у НАТО на користь європейців, спільні оборонні програми, фінансові інструменти ЄС на кшталт SAFE – усе це елементи однієї трансформації.

Ця модель відрізняється від політичних заяв: бюджетні ресурси мають пройти довгий ланцюг трансформації – від фінансування до виробництва, від виробництва до спроможностей і від них до стримування. Це процес, який не зводиться до ухвалення рішень про збільшення витрат.

Європа стикається з класичною проблемою: швидкість загроз перевищує швидкість інституційних змін. Саме тому дедалі більшої ваги набувають гнучкі формати – від північного оборонного співробітництва до альянсів на кшталт коаліції охочих.

Європейська оборона як незавершений проєкт

Спроби вибудувати європейський оборонний вимір не є новими, тут скоріше йдеться про повторюваний процес, який щоразу повертається в інших інституційних формах. Ще у перші повоєнні роки європейські держави намагалися створити власні механізми колективної оборони, однак ці проєкти згодом інтегрувалися в ширшу трансатлантичну систему. Західний союз, сформований наприкінці 1940-х, фактично передав свої військові функції майбутній архітектурі НАТО, а подальші спроби інституціоналізувати автономну європейську оборону так і не вийшли за межі часткових рішень або були поглинуті Альянсом.

Першою спробою після Другої світової війни сформувати окремий європейський оборонний вимір став Брюссельський договір 1948 року, підписаний Великою Британією, Францією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом. Він заклав основу Західного союзу – багатовимірного формату співпраці, який охоплював економічну, соціальну, культурну сфери та передбачав також механізм колективної оборони. Його поява була зумовлена передусім післявоєнними страхами перед можливим відновленням німецької військової потуги, однак уже після комуністичного перевороту в Чехословаччині цей проєкт швидко набув іншого змісту і став елементом ширшої політики стримування Радянського Союзу.

Фактично військовий компонент Західного союзу недовго залишався самостійним: уже 1950 року його структура, штабні функції та планування були інтегровані в новостворювану систему НАТО. Це означало, що первинна спроба європейської оборонної автономії на практиці перейшла в трансатлантичну модель безпеки.

Після того як у 1954 році провалилася Європейська оборонна спільнота, Брюссельський договір було переглянуто, а його рамку розширено – до нього приєдналися Федеративна Республіка Німеччина та Італія. На цій основі було створено Західноєвропейський союз, який формально мав стати європейським оборонним елементом у західній архітектурі безпеки. Проте на практиці протягом більшої частини Холодної війни він залишався другорядною структурою на тлі НАТО і не відігравав самостійної військово-операційної ролі.

У 1990-х роках Західноєвропейський союз короткочасно розглядався як можливий оборонний компонент Європейського Союзу і водночас як потенційне європейське підкріплення НАТО. Однак поступово його функції були поглинуті інституційним розвитком ЄС, і реальна операційна діяльність перейшла до структур Євросоюзу, що остаточно звузило роль ЗЄС до перехідного історичного етапу в еволюції європейської безпекової архітектури.

Україна в новій архітектурі безпеки

Сьогодні дискусія про “автономну європейську оборону” фактично повертається до тих самих питань, але в нових умовах. Йдеться не про створення паралельної армії, а про перерозподіл функцій, ресурсів і відповідальності всередині вже існуючої трансатлантичної системи – із поступовим зростанням ролі європейських структур у межах НАТО та ЄС.

У цій перебудові Україна перестає бути лише об’єктом безпеки і стає її елементом. Її роль визначається не лише війною, а й здатністю інтегруватися у виробництво, логістику, військову практику Європи.

Фактично йдеться про розширення поняття “європейської оборони” за межі ЄС. До нього входять Велика Британія, Норвегія, Туреччина і Україна як ключовий військовий ресурс континенту. Це підтверджує тезу: новий порядок не буде інституційно чистим. Він буде гібридним.

Світ без ностальгії

Одна із заяв, що пролунали в Єревані, – “ностальгія не є стратегією”. Вона фіксує головне: повернення до старого порядку не буде. Питання лише в тому, чи зможе Європа достатньо швидко створити новий.

Сьогодні цей процес виглядає як накладання кількох траєкторій: політичного дистанціювання від США, економічного переформатування, військової адаптації та пошуку нових союзів. Усі вони ще не синхронізовані.

Але вже зрозуміло інше. Європа більше не розглядає себе як периферію американського порядку. Вона починає діяти як суб’єкт, де цей порядок може бути заново сформульований з урахуванням нової реальності сили, але без відмови від ідеї правил.

Чи вистачить для цього ресурсів, часу і політичної волі – питання відкрите. Але сама постановка питання означає, що точка неповернення вже пройдена.