Спрощене українське громадянство для 33 країн: між логікою нової політики і ризиками для національної безпеки
Розширення переліку країн, громадяни яких можуть отримати український паспорт за спрощеною процедурою, одразу виводить питання громадянства з бюрократичної площини в безпекову. Список зріс з 5 до 33 держав — і це означає, що Україна суттєво ширше відкриває доступ до свого паспорта в період війни, гібридних загроз і високої вразливості державних інституцій. В уряді пояснюють це підтримкою людей, які пов’язують своє майбутнє з Україною, але за цим формулюванням виникає вкрай важливе питання: чи не відкриває держава занадто широкі двері в систему громадянства саме тоді, коли будь-яка помилка може мати політичні, кримінальні або потенційні ризики для безпеки країни?
Два паспорти — одна держава: як змінюється політика громадянства в Україні
Постанова Кабміну № 589 від 8 травня 2026 року суттєво розширила перелік країн, чиї громадяни мають право на спрощений порядок набуття українського паспорта: замість 5 країн у списку тепер значиться 33. Держава фактично легалізує інструменти множинного громадянства для певних категорій, а саме дітей, що набули його за правом народження або через усиновлення, а також громадян, які змінили статус внаслідок шлюбу.
Цей крок став логічним завершенням стратегічної ініціативи Володимира Зеленського, яка пройшла через парламентські зали у червні 2025 року та відкрила нову сторінку у взаєминах держави з глобальним українством. Географія оновленого переліку країн, з якими Україна фактично вибудовує спільний правовий простір у контексті паспортних прав, охоплює більшу частину розвиненого демократичного світу. До цього списку увійшли потужні північноамериканські партнери — США та Канада, а також європейські нейтральні країни. Значну частину переліку становлять держави Європейського Союзу та Північної Європи: Австрія, Бельгія, Болгарія, Данія, Греція, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва та Люксембург. Разом із ними правову синергію підтримують Мальта, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія та Швеція, створюючи розгалужену мережу для взаємодії громадян Великої Британії та вищезгаданих держав.
Механізми застосування нових норм фокусуються на забезпеченні прав найбільш вразливих категорій та підтримці природних зв’язків українців з батьківщиною. Закон окреслює коло осіб, для яких подвійний статус стає легітимним правом, зокрема це стосується дітей, котрі за фактом свого народження успадковують громадянство України разом з паспортом іншої країни. Аналогічний захист прав передбачено для неповнолітніх, які набувають іноземне громадянство через процедуру усиновлення, а також для громадян України, чий статус автоматично змінюється внаслідок укладання шлюбу з іноземцем. Така диференціація дозволяє уникнути правових колізій, які раніше змушували людей обирати між ідентичністю та родинними обставинами.
Фундаментальний принцип взаємності став основою для розширення списку за рахунок іноземців, чиї держави пропонують українцям спрощений порядок отримання громадянства. У межах цієї правової конструкції іноземні піддані, що походять з визначених країн, можуть отримати український паспорт без необхідності розривати юридичні зв’язки зі своєю першою батьківщиною.
Розширення спрощеного доступу до українського громадянства для громадян 33 країн має свою логіку, бо держава намагається відповісти на проблему, яка після війни стане однією з найболючіших: як не втратити людей, зв’язки, гроші й фахівців у ситуації, коли мільйони українців уже інтегруються в інші країни, а сама Україна потребуватиме колосального ресурсу для відбудови.
Найсильнішим аргументом є збереження зв’язку з українцями за кордоном. Війна виштовхнула мільйони людей у Польщу, Німеччину, Чехію, Канаду, США та інші країни. Частина з них із часом отримає місцеве громадянство — не тому, що відмовляється від України, а тому, що там працює, платить податки, виховує дітей і мусить мати повний правовий захист. Якщо Україна вимагатиме від таких людей фактичного вибору між новою безпекою і старою батьківщиною, вона ризикує сама підштовхнути їх до остаточного розриву. Множинне громадянство в цьому сенсі — спроба не втратити цих людей назавжди.
Другий мотив — прагматичний. Україні потрібні не лише патріотичні заяви діаспори, а її реальна участь у відбудові: інвестиції, бізнес, експертиза, професійні контакти. Людина з українським походженням у Канаді чи США може хотіти працювати в Україні, вкладати гроші, відкривати підприємство, купувати майно, але статус іноземця часто перетворює це на складну бюрократичну історію. Спрощене громадянство зменшує дистанцію між емоційним зв’язком з Україною і практичною дією.
Крім того, окремий блок складають іноземні добровольці. Для тих, хто воює за Україну, громадянство є визнанням їхнього реального внеску, а також можливістю дати їм і їхнім родинам зрозумілий соціальний та правовий захист. Держава, яка приймає допомогу людей на фронті, має мати механізм не залишати їх у підвішеному статусі після поранення, служби чи завершення війни.
Є в цьому рішенні й демографічний розрахунок. Україна вже має глибоку кризу населення, а після війни вона стане ще гострішою. Народжуваність, еміграція, втрати на фронті, зруйновані міста й економічна невизначеність створюють ситуацію, в якій країні доведеться думати не лише про повернення своїх, а й про залучення нових людей. Спрощення громадянства для громадян стратегічно близьких держав може бути спробою керованої міграційної політики, а не хаотичного відкриття кордонів.
Нарешті, це вписується в євроінтеграційну логіку. Для багатьох країн Європи множинне громадянство не є винятком чи загрозою саме по собі. Україна, яка прагне бути частиною цього простору, поступово відходить від старої моделі, де громадянство сприймалося як жорстка й виключна прив’язка до однієї держави. У сучасному світі люди часто живуть між країнами, працюють у кількох юрисдикціях і зберігають кілька ідентичностей.
До прийняття постанови № 589 українська державна політика у сфері громадянства базувалася на доктрині жорсткого монізму. Протягом десятиліть Україна вибудовувала юридичні бар’єри, намагаючись утримати конструкцію «єдиного громадянства» в її найбільш консервативному тлумаченні. Попередній режим функціонував у межах критично вузького переліку, до якого входили лише Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан та Таджикистан.
Ця географія чітко ілюструвала застарілий вектор державної думки, коли правова синергія була обмежена виключно пострадянським простором, що було спадщиною двосторонніх угод кінця 90-х років. У той час як реальні центри концентрації української діаспори — США, Канада, Польща чи Німеччина — залишалися у правовому вакуумі, держава фокусувалася на країнах, чия міграційна привабливість для українців була мінімальною. Україна ігнорувала реальність, в якій народження дитини в українській родині за кордоном або шлюб із іноземцем створювали нерозв’язну дилему. Замість захисту інтересів громадян система висувала вимогу вірності єдиному паспорту, або повну асиміляцію в іноземне середовище з втратою юридичного зв’язку з Батьківщиною.
Процедура набуття українського паспорта вимагала обов’язкового припинення іноземного громадянства. Це ставало непереборним бюрократичним та психологічним бар’єром, що відштовхував від України інтелектуальний та інвестиційний капітал етнічних українців із розвинених країн.
Як бачимо, попередня модель базувалася на ілюзії контролю через заборони. Вона не зупиняла процес набуття другого паспорта, але витісняла його в «сіру зону», змушуючи людей приховувати свій статус. Перехід від «пострадянської п’ятірки» до широкої коаліції 33 демократичних держав символізує остаточну відмову від політики самоізоляції на користь сучасної моделі, яка визнає українця громадянином незалежно від його географічних чи родинних обставин.
Паспорт без кордонів: як світ ділиться на прихильників і противників подвійного громадянства
Практика множинного (подвійного) громадянства та спрощених процедур широко розповсюджена у світі. Станом на 2026 рік подвійне громадянство офіційно дозволено майже в 130 країнах світу, включаючи більшість держав ЄС та Північної Америки. Таке стрімке розширення «клубу подвійних паспортів» зумовлене прагненням залучити таланти та капітал, що змушує уряди змагатися у швидкості та легкості натуралізації. При цьому ситуація з громадянством на світовій арені сьогодні демонструє виразний поділ між державами, що обирають шлях транскордонної мобільності, та тими, хто непохитно тримається за монолітну національну ідентичність.
Динаміка сучасного світу змусила окремі столиці радикально переглянути терміни очікування на заповітний документ, перетворюючи роки на місяці. Аргентина сьогодні виступає одним із лідерів цієї гонки, пропонуючи статус громадянина лише після двох років легального проживання, причому закон не вимагає від претендента спалювати мости з батьківщиною.
Португалія обрала дещо іншу стратегію, встановивши п’ятирічний поріг, проте зробивши вимоги до фізичної присутності на своїй території майже символічними — лише 7 днів на рік відкривають шлях до європейського паспорта. На особливому місці стоїть Італія, яка через принцип jure sanguinis («право крові», — принцип набуття громадянства при народженні на основі громадянства батьків – ред.) дозволяє етнічним італійцям повернути громадянство предків без жодних часових цензів щодо проживання, фактично ігноруючи кордони для «своїх за кров’ю».
Світова практика часто спирається на систему привілейованих зв’язків, де історична близькість переводиться у юридичні пільги. Іспанія яскраво ілюструє цей підхід, коли звичайні мігранти чекають на паспорт десятиліттями, вихідці з Латинської Америки, Філіппін чи Португалії проходять цей шлях лише за два роки. Справжнім тектонічним зрушенням стала німецька реформа 2024 року, яка легалізувала подвійне підданство, а також скоротила термін очікування до 5 років, а для осіб із видатними успіхами в інтеграції — до 3 років. Аналогічну еволюцію пережили скандинавські країни, де Норвегія та Данія остаточно відмовилися від архаїчної вимоги виходу з попереднього громадянства, визнавши, що сучасна людина здатна бути лояльною до кількох держав одночасно.
Окрім загальних правил, у світі міцніє інститут надання громадянства за особливі заслуги, що фактично є інвестицією держави в свій престиж та безпеку. Мальта та Австрія десятиліттями використовують механізми прискореного прийняття до підданства видатних науковців, митців чи економічних стратегів, оминаючи стандартні бюрократичні процедури. Ця логіка споріднена з українськими ініціативами щодо спрощеного отримання паспортів іноземними добровольцями, адже в обох випадках держава ставить інтереси національного розвитку та оборони вище за формальні терміни проживання.
Попри глобальний тренд на відкритість, існує потужний блок держав, які розцінюють множинне громадянство як пряму загрозу суверенітету або соціальній стабільності. Азійські гіганти, зокрема Китай, Японія та Південна Корея, разом із Сінгапуром та Індією, залишаються непохитними у вимозі мати лише одну національну приналежність. Для них паспорт є символом абсолютної відданості, де другий паспорт сприймається як шпарина для іноземного впливу, шпигунства або податкових маніпуляцій. У країнах Центральної Азії, таких як Казахстан чи Узбекистан, а також на Кавказі, зокрема в Азербайджані, це питання також лежить у площині національної безпеки та запобігання внутрішнім розколам.
Аргументація противників подвійного статусу базується на кількох фундаментальних стовпах, серед яких не останнє місце посідає соціальна справедливість. В Австрії чи багатих монархіях Перської затоки, таких як ОАЕ та Кувейт, громадянство вважається ексклюзивним привілеєм, що дає доступ до колосальних державних ресурсів, тому його «роздача» сприймається як створення класу привілейованих осіб із надмірними правами.
Більше того, багато урядів вбачають у другому паспорті інструмент для уникнення військової служби чи сплати податків, що особливо критично для країн із високим рівнем мобілізаційних потреб. Для Японії ж ключовим фактором залишається культурна самобутність, де поняття нації є настільки цілісним, що наявність іншого підданства вважається несумісною з автентичною ідентичністю громадянина.
Навіть всередині Європи залишаються «острови» суворого консерватизму, де правила натуралізації нагадують фортецю. Австрія вимагає офіційної відмови від старого паспорта під загрозою втрати нового, а Андорра встановила один з найвищих у світі цензів проживання тривалістю 20 років з обов’язковим виходом з усіх інших підданств. Ситуація в Естонії та Литві демонструє внутрішній конфлікт між правом народження та натуралізацією, оскільки естонське право захищає тих, хто став громадянином за походженням, але карає тих, хто набуває статус добровільно.
Водночас Литва, попри неодноразові спроби референдумів, так і не змогла подолати конституційний бар’єр для розширення прав на множинне громадянство. Ці приклади доводять, що шлях до світового паспорта все ще пролягає через складний компроміс між глобальною свободою та національною герметичністю.
Подвійне громадянство в Україні: де закінчується право і починається загроза
Розширення переліку країн, громадяни яких можуть отримати український паспорт за спрощеною процедурою, відкриває для України не лише нові можливості, а й зону ризиків. Коли Україна відкриває можливість множинного громадянства навіть для громадян держав, які вважаються дружніми, головна небезпека не зникає разом з відсіканням Росії та її союзників. В рішенні уряду є загроза національній безпеці, бо для спецслужб ворожих держав така схема набагато цінніша за грубе проникнення, бо вона не ламає двері, а користується відчиненою хвірткою.
Найсерйозніший ризик пов’язаний з агентурним проникненням, коли український паспорт стає не ознакою реального зв’язку з державою, а інструментом легалізації потрібної людини всередині країни. Агент впливу може діяти як громадянин країни ЄС чи іншого партнера України, який приїхав працювати, інвестувати, консультувати, займатися громадськими проєктами або претендувати на посаду. Формально така людина виглядає прийнятно, однак саме ця прийнятність і створює небезпечне прикриття: до неї менше запитань, до її документів більше довіри, до її контактів менше настороженості.
Через множинне громадянство така особа може поступово входити в українські інституції, професійні середовища, експертні кола, оборонні проєкти, енергетичний сектор, логістику, цифрову інфраструктуру або структури, пов’язані з відбудовою. Для національної безпеки небезпечний не лише прямий доступ до державної таємниці, а й доступ до людей, маршрутів, процедур, слабких місць і внутрішньої логіки ухвалення рішень. Війна показала, що інформація про постачання, переміщення, закупівлі, кадрові конфлікти чи технічні вразливості інколи може бути не менш цінною, ніж секретний документ із грифом.
Окрема проблема полягає в тому, що паспорт дружньої держави не гарантує політичної чистоти людини, яка ним користується. Ворожі спецслужби можуть вербувати, шантажувати або використовувати громадян третіх країн, а також людей із подвійними зв’язками, бізнесовими залежностями, родиною в небезпечних юрисдикціях чи прихованими фінансовими інтересами. У такій ситуації український паспорт здатен стати другим шаром захисту для людини, яка зовні не має прямого стосунку до держави-агресора, але може працювати в її інтересах.
Не менш небезпечним є конфлікт лояльності, особливо коли йдеться про держслужбовців, військових, радників, працівників стратегічних підприємств або людей, наближених до ухвалення рішень. Два паспорти можуть означати два правові поля, дві системи зобов’язань і два центри політичного тиску. У спокійний час це можна було б подати як особисту юридичну обставину, але під час війни така подвійність стає питанням довіри: держава має розуміти, чиєму інтересу служить людина в момент кризи, коли рішення потрібно ухвалювати швидко й без внутрішнього торгу.
Навіть між партнерами можуть виникати суперечки щодо зброї, грошей, торгівлі, кордонів, санкцій, біженців або післявоєнної відбудови. Якщо людина з двома паспортами займає чутливу посаду, вона може опинитися в ситуації, де її особистий статус, майно, родина або політичне майбутнє залежать не лише від України. Для держави це ризик не тому, що кожен власник другого паспорта автоматично нелояльний, а тому, що система безпеки не має будуватися на припущенні про добрі наміри.
Військовий обов’язок лише загострює цю проблему, бо під час воєнного стану громадянство пов’язане не тільки з правами, а й з обороною країни. Людина з двома паспортами може намагатися використати іноземний документ як спосіб уникнути мобілізаційних обмежень, представляючи себе перед державою не як громадянина України, а як іноземця. У такому випадку другий паспорт стає не біографічною деталлю, а практичним інструментом виходу з-під обов’язків, які несуть інші громадяни.
Ще складніша ситуація виникає тоді, коли Україна вважає людину своїм громадянином і поширює на неї військовий обов’язок, а інша держава починає захищати її як власного громадянина. Внутрішнє питання оборони може перетворитися на дипломатичний конфлікт, де кожен окремий випадок створюватиме небезпечний прецедент. Для країни, що воює, така невизначеність б’є по керованості системи: правила мають бути зрозумілими до кризи, а не з’ясовуватися під тиском скандалу.
Політичний вимір також прямо стосується національної безпеки, бо громадянство дає право впливати на владу. Якщо велика кількість нових громадян постійно житиме за кордоном, не сплачуватиме податки в Україні, не проходитиме через мобілізаційні обмеження, не залежатиме від українських лікарень, шкіл, тарифів і безпекових рішень, але братиме участь у виборах, баланс відповідальності буде порушений. Голос людини, яка не живе з наслідками власного політичного вибору, може стати зручним ресурсом для популістів або сил, пов’язаних із чужими інтересами.
Такий політичний туризм небезпечний не кількістю паспортів сам по собі, а можливістю організованого впливу на вибори через групи виборців, які перебувають поза українською реальністю. У період після війни, коли суспільство буде виснажене, економіка потребуватиме непопулярних рішень, а відбудова відкриє величезні фінансові потоки, зовнішній політичний вплив може маскуватися під нормальну участь громадян у демократичному процесі. Саме тут паспорт стає не лише документом, а й інструментом доступу до української політики.
Соціальна напруга неминуче зростатиме, якщо громадяни всередині країни побачать різницю між тими, хто несе обов’язки, і тими, хто отримує права без такого самого тягаря. Люди, які живуть під обстрілами, платять податки, втрачають роботу, проходять мобілізацію або чекають рідних із фронту, гостро реагуватимуть на появу «нових українців» із сильними іноземними паспортами, доступом до прав і можливістю в будь-який момент повернутися в безпечнішу юрисдикцію. Це не дрібна емоція, а питання внутрішньої стійкості держави.
Бюджетний ризик теж має безпековий вимір, бо соціальна система під час війни й відбудови працює на межі. Нові громадяни можуть отримати право на виплати, пенсії, медичні послуги й інші державні гарантії, хоча не брали участі у фінансуванні цієї системи через податки в Україні. Якщо механізм буде відкритий без чітких умов, держава ризикує створити додаткове навантаження на бюджет, який уже витримує армію, переселенців, поранених, інфраструктуру й післявоєнне відновлення.
Український паспорт може також стати транзитним інструментом для людей, яким не потрібна Україна як політична спільнота. Для частини заявників він може бути способом отримати зручніше пересування, спростити бізнесові схеми, скористатися міжнародними можливостями або закріпити запасний правовий статус. Така людина не обов’язково прагне інтегруватися, працювати на відбудову чи пов’язувати майбутнє з українським суспільством, але вона отримує документ, який має політичну вагу і відкриває доступ до прав.
Проблема множинного громадянства для України полягає передусім у безпеці, а не в красивих гаслах про відкритість світу. Під час війни паспорт відкриває доступ іноземців до держави зсередини, а тому відсутність жорстких фільтрів, нечіткі законодавчі норми, непродуманий механізм і кожна лазівка можуть стати потенційними ризиками для безпеки нашої держави.
