Критичний брак Patriot: інертність партнерів та час на запуск ліцензійного виробництва залишають українців беззахисними перед балістикою
Критичний дефіцит зенітних комплексів Patriot та катастрофічний брак ракет-перехоплювачів PAC-3 змусили Повітряні сили ЗСУ вдатися до відчайдушного кроку — відключити автоматичний режим бойової роботи й випускати лише по одній протиракеті на ціль. Головна причина такої небезпечної економії полягає в інертності міжнародних партнерів, які лише зараз починають погоджувати ліцензії на локалізацію виробництва та підписувати контракти з реальним виходом продукції не раніше 2027 року. Однак цей тривалий юридичний і логістичний процес розгортання високотехнологічних ліній відбувається в абсолютно іншому часовому вимірі, ніж щоденна інтенсивність російських ударів. Ціна цього затяжного процесу між підписанням паперів у глибокому тилу союзників та фізичною появою зброї на позиціях є максимально конкретною — це щоденні незворотні втрати, які вимірюються зруйнованими містами, втраченим житлом та життями українців.
Обіцянки Вашингтона надати ліцензії на внутрішнє виробництво перехоплювачів та масштабні європейські контракти з горизонтом виконання аж у 2027 році створюють лише стратегічний фасад, який повністю ігнорує катастрофу сьогоднішнього дня. Цей критичний часовий лаг між бюрократичними домовленостями партнерів і реальним сходженням першої ракети з конвеєра щодня оплачується незворотними втратами — знищеними кварталами, руйнацією інфраструктури та життями людей, що перетворює очікування засобів ППО на запізнілу реакцію оборонного планування.
З якою проблемою зіткнулася система протиракетної оборони України влітку 2026 року
Початок липня 2026 року окреслив нову жорстку реальність для всієї національної системи протиповітряної оборони України. Масований удар по Києву, який відбувся 6 липня, зафіксував прецедент, коли сили ППО не змогли збити жодної балістичної ракети ворога через виснаження боєкомплекту. Така ситуація виникла внаслідок спустошення запасів ракет-перехоплювачів, особливо сучасних версій PAC-3, та дефіциту установок Patriot.
До середини 2026 року небо над столицею вважалося одним з найбільш захищених у світі, а протиповітряна оборона міста була унікальною багатошаровою системою, яка до певного моменту збивала майже 100% ворожих цілей, включаючи найскладніші надзвукові та балістичні ракети. При цьому ефективність захисту базувалася на комбінації передових західних технологіях та радянських систем, що ділилися на три радіуси дії. Ближній радіус закривали мобільні вогневі групи, зенітні установки Gepard та комплекси Avenger, середній захищали системи NASAMS та IRIS-T, а дальній радіус та захист від балістики забезпечували комплекси Patriot та SAMP/T. Саме в небі над Київщиною американський комплекс Patriot у травні 2023 року вперше в історії збив російську гіперзвукову ракету «Кинджал», розвінчавши міф про її невразливість. Крім того, під час масованих атак у 2023–2024 роках оборонці Києва регулярно звітували про знищення абсолютно всіх випущених ракет та дронів-камікадзе.
Водночас в інших регіонах України ситуація з ППО завжди залишалася нерівномірною, а рівень захисту суттєво відрізнявся залежно від близькості до лінії фронту чи стратегічного значення міста. Якщо Київ мав оборону від всіх видів загроз, то більшість обласних центрів роками закривали лише окремі сектори неба або потерпали від дефіциту протибалістичних систем. Наприклад, на півдні Одесу довгий час захищав один комплекс Patriot, а згодом додатковий SAMP/T, що дозволяло успішно відбивати атаки крилатих ракет типу «Калібр» та дронів, які атакували портову інфраструктуру. Миколаїв через близькість до окупованих територій та Криму переважно прикривали системи малої та середньої дальності на кшталт NASAMS чи С-300, які добре знищували БПЛА, але місто лишалося вразливим до надзвукових протикорабельних ракет «Онікс» та С-300, які ворог запускав по наземних цілях.
Втім, схід та центр країни перебувають у зоні підвищеного ризику через логістичні обмеження та специфіку ворожого озброєння. Причому Харків є найскладнішим регіоном, оскільки місто розташоване всього за майже 40 кілометрів від кордону з РФ, через що підлітний час ракет С-300 чи керованих авіабомб становить від 40 секунд до 2 хвилин. Розміщувати Patriot безпосередньо біля міста було занадто ризиковано через загрозу ураження комплексу артилерією чи дронами «Ланцет», тому небо тут переважно захищали мобільні вогневі групи та радянські ЗРК малої дальності. На великі промислові центри та енерговузли Дніпра та Кривого Рогу спрямували німецькі комплекси IRIS-T та американські HAWK, проте протибалістичних систем тривалий час не вистачало, тому удари ракетами «Іскандер-М» періодично проривали оборону.
Західні області України, зокрема Львів, Івано-Франківськ та Хмельницький, до липня мали суттєву перевагу в логістиці часу. Через більшу відстань від кордонів РФ у Повітряних сил ЗСУ на заході країни завжди було більше часу, до 30-40 хвилин, на виявлення цілей, підйом винищувальної авіації та перехоплення крилатих ракет і «Шахедів». Цей напрямок захищав окремий комплекс Patriot та системи NASAMS, зосереджені на прикритті стратегічних аеродромів, де базувалися носії ракет Storm Shadow чи західні винищувачі, а також великих газових сховищ.
Отже, понад 80% всіх Patriot та SAMP/T в Україні до початку літа були зосереджені навколо Києва, Одеси та Львова, тоді як решта міст були майже беззахисними перед балістичними ракетами. Крім того, проблема керованих авіабомб у прифронтових зонах, оскільки жодна система ППО у світі не здатна ефективно збивати дешеві та масові КАБи. Вони знищували Суми, Харків та Чернігів, адже російські літаки скидали їх за 50–70 кілометрів від лінії фронту, не заходячи в зону дії українських зенітних комплексів середньої дальності.
Причини критичного дефіциту снарядів для комплексів Patriot в Україні
Захист неба суттєво ослаб влітку 2026 року через те, що Україна залежить від безперебійного постачання дефіцитних боєприпасів із Заходу. Головною причиною стало виснаження запасів ракет, адже західні партнери не встигали виготовляти протибалістичні ракети PAC-3 у тій кількості, яку витрачала Україна для відбиття щотижневих атак.
Ситуацію ускладнила зміна тактики ворога, який почав випускати балістичні ракети залпами, одночасно по кілька штук в одну точку. Щоб збити таку групу цілей, Повітряним силам потрібно було витратити за один раз місячну норму дефіцитних перехоплювачів. Коли запаси ракет критично зменшилися через загострення конфліктів на Близькому Сході, великі міста втратили можливість збивати всі балістичні цілі, що й призвело до кризових подій у липні 2026 року.
Криза протиракетної оборони також спричинена комплексом глобальних і технічних факторів, серед яких ключовим стало загострення війни на Близькому Сході. Військове зіткнення між США та Іраном у 2026 році змусило Вашингтон та його союзників витратити значну частину власних арсеналів та перенаправити нові поставки Patriot для захисту об’єктів у Перській затоці та Ізраїлі.
Обмежені темпи виробництва також диктують свої умови, адже головний виробник протибалічних ракет PAC-3 MSE, американська компанія Lockheed Martin, здатна випускати лише близько 600–700 ракет на рік, чого катастрофічно мало для покриття потреб одночасно в кількох зонах бойових дій. За даними аналітиків CSIS, США за час підтримки України витратили до двох третин своїх запасів перехоплювачів, а інші країни НАТО, як-от Німеччина, тримають залишки ракет для власної оборони на випадок розширення агресії РФ.
Водночас додали труднощів логістичні та юридичні перепони, оскільки Японія є єдиним іноземним виробником ракет PAC-3, але її законодавство суворо забороняє експорт зброї країнам, які ведуть війну. При цьому альтернативні європейські заводи, як-от MBDA в Німеччині, лише готуються до запуску наприкінці 2026 року або виробляють старіші модифікації PAC-2, які неефективні проти балістики.
На цьому тлі спостерігається очевидний дисбаланс зброї, адже Росія здатна виробляти балістичні ракети на кшталт «Іскандер-М» значно вищими темпами, ніж Захід виготовляє оборонні перехоплювачі. Постачання ракет до комплексів Patriot не припиняється, проте висока інтенсивність атак змушує витрачати велику кількість дорогих зенітних снарядів, вартість яких сягає приблизно $4 млн за одиницю. Щоб стабілізувати ситуацію, Україна звернулася до понад 40 країн-партнерів з проханням про термінову допомогу та уклала угоди на виготовлення сотень нових ракет.
Слід зазначити, що у 2023–2024 роках постачання ракет до Patriot були значно більшими через чинники, які на сьогодні вичерпали себе. Тоді партнери передавали Україні ракети з власних бойових запасів, які накопичувалися десятиліттями. Наразі ці склади на Заході спустошені до критичного мінімуму, нижче якого починається загроза їхній власній національній безпеці. Також раніше активно діяли пакети допомоги за програмою PDA, коли Сполучені Штати передавали ці ракети безпосередньо з наявних армійських резервів, проте влітку 2025 року адміністрація Трампа цю практику призупинила.
Третім чинником стала зміна тактики РФ: ворог суттєво збільшив частку використання саме балістичних та гіперзвукових ракет у масованих нальотах, змушуючи українські розрахунки ППО витрачати дефіцитний запас протиракет значно швидше, ніж Захід встигає їх виробляти
В цій ситуації повне припинення постачань не відбулося, але старі механізми більше не працюють так, як раніше. Політика адміністрації Трампа призвела до паузи в безкоштовних передачах, оскільки влітку 2025 року Білий дім та Пентагон за ініціативи Елбріджа Колбі та Піта Гегсета офіційно призупинили виділення ракет ППО та артилерії із власних складів США через аудит, який показав падіння запасів до критичного рівня.
Це змусило перевести постачання на комерційну основу, де фінансування покривають європейські союзники через закупівлі за програмою PURL або прямі контракти, але обсяги цих постачань значно менші за реальні потреби. Фізичний ліміт виробництва у світі становить близько 52 одиниць найсучасніших протиракет PAC-3 MSE на місяць, тоді як Росія при цьому виробляє до 60 балістичних «Іскандерів-М» щомісяця, а конкуренція з Близьким Сходом змушує США тримати протиракети для захисту власних баз. Росія про це знає і навмисно б’є великою кількістю балістики, щоб виснажити залишки українських перехоплювачів, тому пускові системи в Україні є, але стріляти з них часто просто нічим через бюрократію та чергу інших країн-замовників.
Дипломатичні прорахунки та розбіжності в підходах також вплинули на динаміку відносин, сформувавши кілька кулуарних вузлів напруги між Києвом та Вашингтоном. Стратегія публічного тиску в медіа вичерпала себе: жорсткий сором партнерів перестав працювати з новою адміністрацією США у 2025–2026 роках, чиновники якої прагматично вимагають тихих професійних перемовин та мови цифр. Ситуацію ускладнили жорсткі вимоги Вашингтона щодо прозорості: повільність військової бюрократії у наданні детальних звітів про використання кожної дефіцитної протиракеті викликала роздратування Пентагону, який після внутрішнього аудиту перейшов на режим суворого обліку. Також у питанні високотехнологічної ППО, як-от комплексів Patriot, американські прагматики зважають на жорсткі цифри власного оборонного аудиту, який вимагає першочергово захищати бази США на Близькому Сході та в Азії
У Росії добре знають про всі ці проблеми і навмисно б’ють великою кількістю балістики, щоб виснажити залишки українських перехоплювачів. При цьому самі пускові установки в Україні є, але стріляти з них часто просто нічим, оскільки нові партії ракет надходять поштучно і з великими затримками через американську оборонну бюрократію та величезну чергу інших країн-замовників, які законтрактували це озброєння на роки вперед».
Ракетний тупик для Patriot: ілюзія «цифрового неба», обіцяні ліцензії та довгі терміни виробництва
Глибока криза протиракетної оборони влітку 2026 року змусила Повітряні сили ЗСУ вдатися до крайніх і критично ризикованих кроків, перевівши зенітні ракетні комплекси Patriot з автоматичного режиму роботи в ручний. В умовах дефіциту ракет алгоритмам системи більше не дозволено самостійно здійснювати пуски, а дорогі перехоплювачі категорично заборонено витрачати на крилаті ракети чи дрони-камікадзе. Для того, щоб максимально зберегти залишки дефіцитного арсеналу, українські оператори зараз випускають лише по одній протиракеті на одну балістичну ціль замість стандартного бойового протоколу, який раніше передбачав пуск «дуплетом» (двох перехоплювачів) для гарантованого знищення. Така жорстка економія суттєво знижує ймовірність збиття ворожих ракет, проте залишається єдиним способом утримати системи в робочому стані.
На цьому тлі презентація, представлена командою українського оборонного кластера Brave1 на червневому заході Brave1 Advantage, оголила великий розрив між статистикою посадовців та реальними станом справ в країні. На слайдах міністра оборони Михайла Федорова йшлося про захищене небо, на екрані ярко майорів надпис: «Небо України захищено». Втім, це формулювання обурило суспільство, оскільки воно відображало лише один, суто технічний аспект реальності в контексті антидронової та інноваційної оборони.
Міністр звітував про конкретний технологічний прорив, демонструючи успіх проти Шахедів завдяки унікальному ІТ-куполу мобільних груп та РЕБ, який збиває до 91% ворожих дронів, а також акцентував на економіці війни, показуючи, що українські дрон-перехоплювачі знищують тисячі російських безпілотників за копійки, не витрачаючи цінні зенітні снаряди. З погляду розробника технологій Defense Tech це виглядало як колосальний успіх, який посадовці спробували красиво упакувати в гасло.
Правда полягає в тому, що небо захищене лише від дронів, але не від балістики, і Росія перейшла на масовані залпи Іскандерів та Цирконів, які українська ППО через брак ракет PAC-3 не може перехопити. Поки в офісах звітують про захист, прифронтові Харківщина Сумщина та Донеччина щодня знищуються керованими авіабомбами та новими дронами Молнія, проти яких цифрові системи безсилі. Цей парадокс змусив міністра радикально змінити свою риторику вже через кілька днів після пафосної презентації, коли він офіційно визнав гострий дефіцит і написав термінові листи до 40 країн світу з проханням передати Україні ракети Patriot. Водночас Федоров заявив, що Україна законтрактувала та продовжує контрактувати ракети до Patriot, поставки яких розпочнуться лише в 2027 році, і саме цими обсягами партнери могли б замістити ті засоби, які вони здатні надати зараз із власних резервів.
Отже, напис на презентації став класичним прикладом бюрократичного маніпулювання термінами, адже міністерство захистило небо від однієї конкретної загрози, але видало це за повну безпеку країни, тоді як небо над Україною залишається пробитим російською балістикою та бомбами, про що свідчать прильоти по українських містах.
Нажаль, Україна не може самостійно виробляти ракети до ЗРК Patriot для власного покриття через відсутність технологічної бази, складність отримання ліцензій та колосальну вартість проєкту. Ракета Patriot, особливо сучасна PAC-3 MSE, є одним з найскладніших інженерних пристроїв у світі, а в Україні немає багатьох критично важливих компонентів, зокрема головки самонаведення, яка є надскладним мікрорадаром у носі ракети, та спецхімії для створення особливого твердого палива, що забезпечує швидкість перехоплення балістики.
Отримання ліцензії на питання інтелектуальної власності США також вимагає офіційного дозволу від Конгресу та уряду, якого навіть найближчі союзники на кшталт Німеччини та Японії чекали роками. Водночас неможливість будівництва зумовлена тим, що такий великий комплекс із цехами точної збірки неможливо приховати в умовах постійних обстрілів, і Росія знищить об’єкт ще на етапі заливки фундаменту, а підземне будівництво потребує десятків мільярдів доларів та багатьох років.
Розгортання виробництва з нуля коштує від 5 до 10 мільярдів доларів, що нереально для держбюджету України, який повністю залежить від західної допомоги, тому замість спроб скопіювати Patriot Україна разом із США реалізувала проєкт FrankenSAM, інтегрувавши американські ракети у старі радянські пускові установки Бук та С-300, що стало значно швидшим шляхом захисту.
Глобальна картина виробництва показує, що ракети виготовляють не тільки у США, але Вашингтон повністю контролює цей процес через ліцензії, утворюючи вузьку залежність від кількох американських виробничих комплексів Lockheed Martin та Raytheon, які постачають ключові високотехнологічні компоненти. Японія в особі Mitsubishi Heavy Industries є єдиною країною у світі, яка вже має повністю розгорнуте, локалізоване виробництво ракет Patriot за ліцензією США, проте вони виробляють невеликі обсяги переважно для власних потреб самооборони від КНДР та Китаю, а спроби США викупити їх зіткнулися з юридичними обмеженнями Токіо на експорт зброї та браком американських голівок самонаведення від Boeing.
Разом з тим Німеччина на заводі MBDA у Баварії лише на шляху до повноцінного запуска масового конвеєра, оскільки контракт на закупівлю 1000 ракет PAC-2 був підписаний на початку 2024 року чотирьох країнами Європи, будівництво спецоб’єктів у Шробенгаузені завершиться у вересні 2026 року, пусконалагоджувальні роботи триватимуть до кінця року, а перші готові ракети зійдуть з конвеєра тільки на початку 2027 року. В свою чергу, Польща у травні 2026 року отримала попереднє схвалення від Держдепу США на організацію виробництва компонентів та фінальну збірку ракет найновішої модифікації PAC-3 MSE на своїх підприємствах, але до реальних постачань мине ще кілька років.
Наша держава також має технічний потенціал для збирання таких ракет, і зараз ведуться активні переговори з адміністрацією США щодо передачі відповідних ліцензій. Європа не виробляла ці ракети самостійно раніше через низьку загрозу великої війни в умовах економіки мирного часу, відсутність ліцензії на фінальну збірку для спільного підприємства COMLOG, яке займалося лише ремонтом, та уподобання власних розробок на кшталт французько-італійського комплексу SAMP/T з ракетами Aster.
Під час пресконференції на саміті в Анкарі Дональд Трамп натякнув, що США нададуть Україні ліцензію на виробництво ракет Patriot, іронічно зазначивши, що «одна пташка нашепотіла йому» про передачу цього права. Він пообіцяв показати, як це робиться, і висловив впевненість, що українська сторона швидко впорається з цією технічно складною річчю, оскільки дуже добре виробляє зброю.
Раніше США не надавали Україні ліцензії через максимально жорсткий режим захисту критичних технологій від шпигунства та прагнення збройових гігантів оберігати свою комерційну монополію, проте затяжна війна та виснаження західних складів створили критичний дефіцит ракет, який заводи у США не встигають покривати. Це змусило Вашингтон змінити політику задля скорочення логістики та здешевлення перехоплювачів.
Однак радник міністра оборони Сергій Бескрестнов повідомив, що розгортання виробництва ракет для американських систем ППО Patriot в Україні може тривати понад рік. Разом з ліцензією Україна отримає технологічні карти виробничих процесів, навчання для спеціалістів, а також контакти постачальників необхідних компонентів, проте все це може затягнутися на тривалий час, і назвати терміни навіть приблизно неможливо через невідомість щодо можливостей субпідрядників виготовити різні вузли вчасно.
Слід розуміти, що отримання американської ліцензії та креслень є лише політичним і юридичним дозволом, який сам по собі не здатний миттєво запустити реальне конвеєрне виробництво комплексів Patriot. Навіть за умови передачі креслень від Lockheed Martin для розгортання такого наукомісткого циклу з нуля потрібні мільярдні інвестиції, специфічна культура «нульового дефекту» та щонайменше 5–10 років підготовки.
Головна промислова перешкода полягає у відсутності власної військово-хімічної бази для створення стабільного твердого палива, а також у дефіциті унікального обладнання (спеціальних міксерів, вакуумних камер та рентген-систем контролю), експорт якого жорстко обмежується урядом США через регуляції ITAR. Крім того, виробництво вимагає повної інтеграції в американські ланцюжки постачань та наявності дефіцитних інженерних кадрів найвищої кваліфікації.
Крім того, підготовка інженерів та контролерів, здатних забезпечити таку точність, триває десятиліттями. Також весь процес повністю впирається в дефіцитне та унікальне технічне обладнання, саме тому одна ракета Patriot коштує $3–4 млн. Ця сума покриває не просто вартість металу чи мікросхем, а унікальні знання з хімії, фізики, матеріалознавства та програмування, накопичені поколіннями фахівців.
Міжнародний досвід наочно доводить, що навіть високотехнологічні країни витрачають роки на запуск аналогічних ліній і залишаються залежними від Вашингтона. Наприклад, польський концерн PGZ розпочав локалізацію лише окремих елементів (пускових установок і каністр) через п’ять років після підписання контрактів, а досвідчена Німеччина планує серійний випуск простіших ракет PAC-2 лише на 2028 рік — через чотири роки після старту програми. Японський гігант Mitsubishi Heavy Industries, який десятиліттями збирає ці комплекси, досі імпортує критичні американські компоненти для найсучаснішої модифікації PAC-3 MSE і спроможний виробляти лише близько 30–60 ракет на рік. Це підтверджує, що спроби підмінити реальні промислові терміни політичними гаслами є неправильними.
Отже, попри обнадійливі обіцянки щодо майбутнього ліцензування та масштабні контракти, всі ці плани залишаються виключно довгостроковими перспективами, які жодним чином не вирішують кризу сучасного протиракетного захисту України. Західний оборонно-промисловий комплекс функціонує в інертному темпі мирного часу, тоді як дефіцит ракет-перехоплювачів зараз призводить до проривів протиракетної оборони. Ціною обіцянок і довготривалих процесів з підписанням угод є щоденні людські втрати, руйнація житла, інфраструктури та систематичне знищення прифронтових міст.
Оксана Іщенко
