19 лютого в Україні відзначають День Державного Герба, який щороку проходить майже однаково: у стрічках з’являється тризуб, посадовці публікують стандартні привітання, а в публічному просторі знову повторюються фрази про «символ незалежності». Однак далеко не всі знають історію нашого гербу, яка є багатою і цікавою. На даний час Великий Державний Герб так і не затверджений, що є показовим прикладом того, як навіть базові речі державності роками зависають між політичною волею і байдужістю.
Взагалі українська геральдика, яка формувалася від княжих знаків до козацьких символів і міських гербів, розвивалася в умовах, коли українські землі майже постійно перебували під впливом інших державних систем. Тому День Державного Герба є приводом згадати історію: як тризуб виник, чому він зберігся крізь століття, чому його намагалися забороняти та підміняти, а також як геральдична культура України загалом стала своєрідним літописом державних прагнень.
Геральдичні правила проти політичних компромісів
Геральдика в Україні ніколи не була вузькою темою лише для колекціонерів, вона постійно перебувала в полі зору істориків, мистецтвознавців та геральдистів. Її наукове вивчення як дисципліни стартувало у другій половині XIX ст, коли символи почали аналізувати не як «легенди», а як джерела з власними правилами, мовою та логікою.
Геральдика в європейській традиції давно стала інтернаціональною мовою символів, яка складалася століттями і працює за впізнаваними канонами, незалежно від країни чи епохи. Для створення гербу потрібні знання правил, історичний контекст і той самий геральдичний смак, який формується не фантазією, а досвідом культури. У цьому сенсі сучасні українські суперечки про державний герб виглядають частиною ширшого процесу — боротьби між бажанням додати більше символів і потребою зберегти ясність, простоту та спадкоємність.
Україна включилася в інституційне геральдичне життя в кінці ХХ ст, коли в 1990 році у Львові було організовано Українське геральдичне товариство. З 1995 року воно є членом Міжнародної конфедерації генеалогії та геральдики, що важливо для включення української школи в професійне середовище, де символи оцінюють за правилами, а не за політичними симпатіями. Товариство видає науковий вісник «Знак» і проводить наукові конференції, формуючи майданчик, де герб розглядають як предмет фахової відповідальності. Водночас у державній системі діє Комісія державних нагород та геральдики — дорадчий орган при Президентові України, який працює на стику символіки та державного протоколу.
Ця інституційна база особливо помітна на тлі головної проблеми українського герботворення, адже держава має один герб, який реально функціонує, і водночас має конституційну вимогу, яку десятиліттями не може довести до завершення. Стаття 20 Конституції України передбачає існування як малого, так і Великого Державного Герба, проте на даний час юридично затвердженого та прийнятого в цілому Великого герба немає. 24 серпня 2021 року Верховна Рада підтримала у першому читанні законопроєкт про нього, але для остаточного ухвалення необхідні 300+ голосів, яких досі не зібрали, і в результаті країна фактично живе з одним офіційним знаком.
Великий Державний Герб України (згідно з останнім проєктом) являє собою синій щит із золотим Тризубом, який тримають Лев та Козак, увінчаний короною Ярослава Мудрого та оздоблений знизу пшеницею і калиною.
Запропоновані ескізи Великого Державного Герба неодноразово викликали різку реакцію серед геральдистів та істориків, які звертали увагу на численні помилки в їхньому виконанні. У професійному середовищі критикували художні недоліки, зокрема дивні пропорції та перевантаженість деталей. У публічному просторі обговорювали навіть такі, на перший погляд, дрібниці, як «дві ліві лапи» у лева або неприродне взуття козака, що підривало довіру до загальної якості роботи.
Окремі зауваження стосувалися й порушення геральдичних канонів, адже наявність корони над щитом у проєкті багато експертів вважають невиправданою для республіки, яка не має монархічної традиції в сучасному державному устрої. На цьому тлі з’явилося й більш емоційне, але доволі поширене формулювання, яке лунало від громадських діячів: мовляв, запропонований дизайн виглядає застарілим і надто «шароварним», ніби створеним не для сучасної європейської держави, а для декоративної ілюстрації з підручника минулого століття.
Водночас суперечки стосуються не лише художнього стилю, а й самого сенсу існування Великого Герба, адже дедалі більше політиків та істориків наполягають, що Україна може обійтися без нього. Головний аргумент прихильників такої позиції полягає в тому, що Тризуб уже став самодостатнім символом держави, який легко впізнається у світі й не потребує складних доповнень. Більше того, критики застерігають: додавання лева та козака ризикує перетворити Тризуб на другорядний елемент у великій композиції, що виглядає як спроба «прикрашання» того, що давно стало сильним знаком само по собі.
Отже, єдиним офіційним гербом України залишається золотий тризуб на синьому щиті, затверджений у 1992 році. Він входить до трьох державних символів разом з прапором і гімном, використовується на печатках органів влади, документах, грошових знаках, у військовій символіці та інших державних атрибутах, а його графічне виконання має чітко визначені пропорції та стандарти, закріплені законодавством, і регулюється відповідними нормами. На рівні державного механізму це означає, що тризуб працює як стабільний юридичний маркер, навіть якщо частина конституційної конструкції залишається незавершеною.
Історія тризуба: від княжого знака до офіційного герба
Сучасний тризуб не з’явився на порожньому місці, він має тисячолітню історію. У давні часи це був знак князівського роду Рюриковичів – правителів Русі Основою герба став знак князя Володимира Великого, який карбували на монетах і зображували на печатках Київської Русі наприкінці X — на початку XI століття, а на срібниках і золотниках Володимира цей знак поєднувався з написами старослов’янською мовою та зображенням князя.
Така композиція читається як рання форма державної комунікації, тож монета тут має значення не лише як для економіки, так і для влади, титулу, порядку і права. Важливо й те, що тризуб як княжий знак не був унікальним «підписом» однієї людини, оскільки його використовували й нащадки Володимира Великого, створюючи власні варіації символу. Вони відрізнялися деталями, але зберігали загальну форму, і в цьому проглядається принцип, знайомий сучасним державам, коли ядро символу лишається сталим, тоді як нюанси змінюються залежно від конкретної історичної ситуації.
Був в історії української геральдики і двозуб, який часто залишається в тіні більш відомого тризуба, насправді є одним із ключових символів княжої доби, адже саме він вважається родовим знаком київських князів і насамперед пов’язується з постаттю Святослава Хороброго у X столітті. Цей знак використовували як особисту княжу позначку на печатках і монетах, тому він виконував не декоративну, а цілком практичну функцію — засвідчував владу, приналежність до династії та право ухвалювати рішення від імені держави. Історики наголошують, що двозуб став прототипом майбутнього тризуба, адже Володимир Святославович, продовжуючи традицію батька, доповнив символ середнім елементом, перетворивши його на знак, який згодом став основою сучасного Державного Герба України.
У ХХІ столітті двозуб знову набув помітного звучання, оскільки його використовують як військовий символ, зокрема він присутній на шевронах Сил спеціальних операцій, а також зафіксований у публічному просторі як пам’ятний знак у Хмельницькому, що підкреслює спадкоємність української державної традиції від княжих часів до сучасної армії.
У ХХ столітті тризуб отримав ще один важливий статус, коли став символом, за який переслідували. У 1918 році, в період Української Народної Республіки, його затвердили державним гербом, а авторське графічне виконання розробив художник Василь Кричевський.
Пізніше радянська влада заборонила тризуб як національний символ, і за його використання можна було зазнати переслідувань, що перетворило знак на маркер небезпечної ідентичності. Під час Другої світової війни тризуб використовували різні українські формування, а також підпільні організації, які боролися за незалежність, і це закріпило за ним репутацію символу, що виживає не завдяки офіціозу, а всупереч заборонам.
Після проголошення незалежності в 1991 році тризуб повернувся як офіційний символ української державності, а в 1992 році Верховна Рада затвердила його як малий Державний Герб.
Водночас тризуб залишається символом, який складно «закрити» однією версією походження, і ця багатошаровість створює для нього додаткову стійкість. Єдиної думки щодо значення символу вчені не мають, а схожі знаки надто поширені майже у всіх древніх культурах — від Єгипту і Греції до Індії, від Скандинавії до Месопотамії. З огляду на більш як семитисячолітню історію контактів мешканців цього краю з різними цивілізаціями, знак цілком міг бути і запозиченим, і переданим далі разом із пов’язаними уявленнями, що робить будь-яке просте пояснення непереконливим.
Кількість версій лише підкреслює цю невизначеність, оскільки існує понад 40 гіпотез, які пояснюють походження тризуба. Одна з найпоширеніших трактує його як містичний символ триєдності та тривимірності світу, причому давнє тлумачення трійці згодом було витіснене християнським уявленням про єдність Бога-Отця, Бога-Сина та Бога-Духа Святого.
Інша лінія пояснень наполягає на світському або військовому походженні, розглядаючи знак як стилізоване зображення пікіруючого сокола, лука зі стрілою, сокири, якоря-хреста, верхівки скіпетра чи корони, а також як монограму слова «воля». Окрема версія, яку умовно називають господарською або «майновою», пов’язує тризуб із сарматськими тамгами (логотипи кочових кланів – ред.), а найдавніші зображення тризуба знаходили, зокрема, в районі Керчі, де існувало Боспорське царство.
На цьому фундаменті й виникає головна колізія, яку неможливо ігнорувати, коли мова заходить про Великий Державний Герб. Зазвичай великі герби мають країни з монархічним устроєм і відповідними традиціями, а в таких державах, як, наприклад, Австро-Угорська імперія, з новими територіальними надбаннями змінювалися титулатура монарха й великий герб. У цій логіці великий герб є скоріше візуальним реєстром володінь і титулів, ніж практичним знаком держави.
Великий герб зазвичай з’являється тоді, коли до держави входять кілька самобутніх територій зі своїми традиційними символами. Україна ж є унітарною державою. В унітарній системі державний символ не має виконувати роль «колажу» з регіональних ідентичностей. Ця теза звучить особливо гостро на тлі того, що тризуб історично вже апелює до ідеї соборності, адже він був затверджений ще у 1918 році та несе ідею об’єднання українських земель, звертаючись до спадку Київської Русі.
Порівняння з іншими державами тут працюють як тест на логіку. Аналізуючи історичні джерела, можна дійти висновку, що великий герб мають небагато унітарних держав, і як приклад можна навести Латвію, яка відновила геральдичний символ міжвоєнного періоду. Його структура складається з гербів трьох історичних територій, які мали власні герби ще в середньовіччі, і саме тому така композиція виглядає органічною для латвійського історичного контексту.
Водночас існує протилежний приклад: у Німеччини простий герб, хоча ця держава має дуже сильну автономію суб’єктів федерації, що демонструє, що складність символу не є прямою функцією складності політичної системи. Простий державний герб має і Польща, при цьому він досить простий, оскільки зводиться до щита, однієї фігури й максимум двох кольорів. Цей аргумент б’є по самій ідеї «великого» як синоніма «кращого», адже в геральдиці простота часто є ознакою сили й упізнаваності, а не спрощенням змісту.
Варто визнати, що великі герби використовуються тільки лідерами держав або вищими державними органами, тоді як у структурах державної влади зазвичай застосовують прості герби. Цей принцип пояснює, чому в реальному державному житті символи тяжіють до мінімалізму: печатка, документ, шеврон або банкнота потребують чіткого знака, який легко відтворюється, а не складної композиції з великою кількістю деталей.
Отже, історія української геральдики показує, що державні символи ніколи не існують у вакуумі, оскільки вони формуються там, де є конфлікт за територію, владу і право на власну пам’ять. Саме тому тризуб, який бере початок у княжій традиції та був переосмислений у ХХ столітті, сьогодні сприймається як завершений символ. Водночас історія з Великим Державним Гербом виглядає як прояв хронічної невизначеності між політичними компромісами, естетичними суперечками і відсутністю реального консенсусу.
