У проєкті Держбюджету України на 2026 рік зникає простір для ілюзій, адже левову частку коштів держава змушена спрямовувати на потреби оборони, тоді як майже всі соціальні видатки покриваються за рахунок зовнішньої фінансової підтримки. В умовах, коли економіка працює з перевантаженням, а демографічна структура стрімко трансформується, бюджет поступово набуває ознак спроби втримати рівновагу в ситуації постійної нестабільності. На тлі зменшення частки працездатного населення та зростання кількості пенсіонерів, державне планування дедалі більше нагадує кризовий менеджмент, в якому кожне хибне рішення може мати довготривалі наслідки для країни в цілому.
Бюджет-2025: баланс виживання, боргів і надій
Проєкт Держбюджету України на 2026 рік є відображенням проблемних глибоких процесів, які в останні роки формують політичну та соціально-економічну реальність країни. У структурі цього документа закладено логіку державного виживання в умовах тривалої війни, яка визначає розподіл коштів не за логікою довгострокового розвитку, а в межах екстреної мобілізації ресурсів. Загальний обсяг видатків, що сягнув понад 3,6 трлн грн, відображає той рівень напруги, за якого практично кожна сфера, від армії до медицини, конкурує за ресурс, якого бракує. І хоча доходи, заплановані на рівні понад 2 трлн грн, демонструють певне зростання, масштаб дефіциту, що перевищує 1,6 трлн грн, свідчить про глибоку залежність бюджету від зовнішніх фінансових вливань.
Попри зусилля уряду щодо розширення доходної бази, які проявилися через підвищення військового збору, запровадження нових податкових зобов’язань для фізичних осіб-підприємців та активнішу роботу з внутрішніми облігаціями, покрити зростаючі потреби виключно за рахунок внутрішніх джерел стало практично неможливо. В результаті майже половина всіх державних витрат, запланованих на 2025 рік, потребує зовнішньої підтримки, зокрема у формі кредитів та грантів, обсяг яких має перевищити 1,7 трлн грн. Це означає, що навіть базові функції держави, зокрема соціальні виплати, утримання освіти та медицини, стають залежними від політичної та фінансової волі міжнародних партнерів.
Коли понад 2,2 трлн грн спрямовуються на сектор безпеки та оборони, а ця сума перевищує половину всіх доходів бюджету, то це чітко демонструє, що функціонування держави відбувається за логікою воєнної економіки. При цьому основну частину оборонних витрат формують грошове забезпечення військовослужбовців, яке перевищує 1,1 трлн грн, закупівля озброєння й техніки, на яку виділено понад 700 млрд грн, а також супутні витрати на логістику, медицину та харчування. Водночас у Держбюджеті наразі бракує коштів для повного фінансування грошового забезпечення військових, і деякі нардепи заявляють, що це скоро вплине на затримки та зменшення зарплат. Проте в парламенті розраховують переконати міжнародних партнерів у важливості підтримки Збройних сил України. Як повідомила голова Комітету Верховної Ради з питань бюджету Роксолана Підласа, зараз виплати для захисників здійснюватимуться без затримок.
Отже, за своєю суттю, Держбюджет перетворюється на інструмент виживання, де всі інші сектори підпорядковуються основній меті, щодо забезпечення обороноздатності країни.
Попри те, що до останнього часу міжнародні партнери уникали фінансування військових потреб України, у 2025 році відбулася помітна зміна акцентів. Велика Британія вже заявила про виділення 90 млрд грн на закупівлю зброї, що сигналізує про поступову зміну міжнародного підходу до підтримки української безпеки.
Однак у структурі Держбюджету важливою залишається і соціальна складова, яка, хоча й поступається обороні, але все ж потребує колосальних ресурсів. Так, на соціальний захист у 2025 році передбачено понад 420 млрд грн, з яких значна частка, що складає майже 237 млрд грн, піде на покриття дефіциту Пенсійного фонду. Такий обсяг витрат зумовлений як демографічними чинниками, зокрема зростанням частки осіб віком 65 років і більше, так і обмеженими можливостями внутрішнього ринку праці щодо формування стабільних страхових внесків.
Водночас з початку 2025 року українська пенсійна система зіткнулася з першим реальним кроком у напрямі структурних змін, які раніше роками відкладалися. Під тиском війни та хронічного дефіциту бюджетних ресурсів уряд змушений був вдатися до заходів щодо обмеження «елітних» виплат. Йдеться про спеціальні пенсії, які роками були предметом гострої критики з боку суспільства, однак трималися недоторканними. Тепер же, під тиском війни та фінансової нестабільності, уряд нарешті запровадив механізм, який суттєво скорочує розмір таких виплат.
Найбільші зміни торкнулися пенсіонерів, які отримували надвисокі пенсії за окремими законами. Серед них колишні держслужбовці, судді, прокурори, військові, депутати, дипломати, працівники НБУ, науковці та інші представники «особливого статусу». Якщо раніше сума їхньої пенсії могла сягати 70–80 тисяч гривень, то тепер розмір таких виплат почав стрімко скорочуватися в залежності від їхнього обсягу.
Таким чином, чим більша пенсія, тим жорсткіше обмеження. Наприклад, все, що перевищує 49 000 грн, зберігається лише на 10%. У підсумку, окремі пенсіонери втратили понад половину свого щомісячного доходу.
Цей крок уряд пояснює тим, що у період війни держава має фокусувати ресурси на підтримці найбільш вразливих, а не на обслуговуванні привілейованих. І хоча такі заходи не зачіпають «звичайних» пенсіонерів, які отримують виплати за загальним законом, обурення з боку колишніх високопосадовців не забарилося. Проте для більшості українців це виглядає як повернення елементарної справедливості, на яку чекали роками.
Варто наголосити, що ці обмеження не є остаточним рішенням, а лише частина ширшої реформи, яку уряд готує на повоєнний період. За словами фінансових експертів, вже у 2026 році має бути представлено оновлену модель пенсійного забезпечення, яка передбачатиме більш прозору систему, за якої розмір виплат залежатиме від реального трудового стажу, суми внесків до Пенсійного фонду та рівня доходів за життя, а не лише від займаної посади.
У перспективі це може закласти основу для більш чесної та фінансово стійкої пенсійної системи. Але поки країна продовжує жити у режимі надзвичайного стану, головним завданням є збереження базових гарантій для мільйонів українців, які залежать від кожної гривні, а не обслуговування елітарних винятків, які більше не відповідають реаліям фронту та тилу.
Схожа ситуація спостерігається і в медичному та освітньому секторах. Хоча на охорону здоров’я заплановано 217 млрд грн, а на освіту — майже 199 млрд грн, ці суми здебільшого покривають лише базове функціонування системи, не залишаючи простору для інвестицій у модернізацію, науково-технічне оновлення чи розвиток інфраструктури. Відповідно, фінансування науки залишається мізерним, в обсязі лише 14,5 млрд грн, що, з огляду на стратегічну важливість інтелектуального капіталу, виглядає загрозливо короткозорим.
Очевидно, що вся логіка бюджетного планування зводиться до прагнення зберегти елементарну життєздатність державних інституцій у кризових умовах, а не до формування довгострокової моделі зростання. Ті незначні кошти, що спрямовуються на підтримку бізнесу, цифрову трансформацію чи реабілітацію ветеранів, свідчать про бажання зберегти хоч якісь зачатки майбутнього розвитку, але в нинішній конфігурації вони не здатні забезпечити системного прориву.
Слід зазначити, що на даний час для утримання одного депутата в Держбюджеті передбачено 2,28 млн грн. У цю суму закладені видатки на фонд оплати праці помічників, компенсацію житла, поїздки територією України та інші дрібні статті витрат.
Найбільша частка цієї суми — 1,59 млн грн — становить фонд зарплат для помічників, ще 350 тис. грн закладено на нарахування до їхньої оплати праці. Для самого депутата передбачено 90 тис. грн на проїзд, близько 238 тис. грн на оренду житла чи готелю, 8 тис. грн на відрядження помічників у виборчі округи, 2 тис. грн на утримання приміщень у округах. Лише 670 грн (!) виділяють на організацію зустрічей із виборцями, що показує пріоритетність витрат на апарат і побут у порівнянні з прямою роботою з громадянами.
Своєю чергою, у Державному бюджеті на потреби Верховної Ради загалом закладено 3,139 млрд грн. З них 1,68 млрд спрямовують на законотворчу діяльність, тобто оплату праці депутатів, їхніх помічників і нарахування на зарплати. Ще 1,36 млрд грн піде на організаційне, інформаційно-аналітичне та матеріально-технічне забезпечення парламенту. Окремим рядком передбачено 78,29 млн грн на висвітлення діяльності Ради у ЗМІ та фінансування газети «Голос України».
Водночас у Державному бюджеті на 2025 рік на фінансування судової влади передбачено 25,8 млрд грн. Ці кошти йдуть на утримання судів різних інстанцій, оплату праці суддів та працівників апаратів, а також на матеріально-технічне забезпечення їхньої роботи. Ця сума є однією з найбільших у секторі правосуддя за останні роки, що свідчить про зростання витрат на функціонування судової системи навіть в умовах воєнного часу та значного дефіциту бюджету.
Як бачимо, розподіл державних коштів в Україні є цілком «справедливим і логічним». З такою моделлю державного фінансування Україна ризикує опинитися в ситуації, коли по завершенні бойових дій замість модернізаційного стрибка суспільство зіштовхнеться з затяжним періодом відновлення, обтяженим як борговими зобов’язаннями, так і дефіцитом людського капіталу.
Цілком зрозуміло, що фінансування державного сектора в такому форматі стало можливим лише завдяки активній позиції міжнародних партнерів, які у 2025 році мають надати Україні грантів на суму понад 87 млрд грн і кредитів на понад 1,7 трлн грн. Основними донорами залишаються ЄС, МВФ, Світовий банк та низка окремих країн. Частина цих ресурсів спрямовується до спеціального фонду на покриття окремих цільових програм, однак левову частку залучено саме для фінансування соціальних зобов’язань.
Попри те, що значна частина зовнішніх запозичень має відтерміновані строки погашення і помірні відсоткові ставки, це не скасовує факту накопичення боргового тиску на наступні покоління платників податків. Розмови про можливість залучення доходів від заморожених російських активів поки що залишаються в площині політичних декларацій, оскільки остаточний механізм їх перерозподілу досі не розроблено.
Отже, майбутній Держбюджет-2026 можна охарактеризувати як такий, що обслуговує не стільки розвиток, скільки утримання держави на плаву в умовах затяжної кризи. У ньому практично не залишається місця для стратегічного маневру, оскільки більшість рішень продиктована не баченням майбутнього, а необхідністю забезпечити поточну функціональність. При цьому вагомими стають не лише показники доходів і витрат, а й демографічні зміни, які вже зараз формують критичний перекіс на ринку праці. Масовий виїзд українців за кордон спершу сприймався як тимчасове явище, однак, якщо уважно проаналізувати доступні статистичні дані, стає зрозумілим, що йдеться про значно серйозніші трансформації.
Як демографічний зсув підточує економіку України
Згідно з інформацією, яку надає Євростат, серед громадян України, котрі отримали тимчасовий захист у країнах Європейського Союзу, значну частину становлять жінки (60%), тоді як чоловіків у загальній структурі помітно менше (40%). Якщо розглядати ситуацію з точки зору вікових груп, то домінуючою категорією є особи працездатного віку, тоді як діти складають приблизно третину (31%), а кількість людей літнього віку серед біженців залишається незначною (6%).
Така структура свідчить про те, що територію України переважно залишили особи, здатні брати участь в економічному житті, а також діти, які потребують захисту, у той час як більшість пенсіонерів залишилася в межах країни. Це, у свою чергу, зумовило зміну вікової структури серед наявного населення, де спостерігається зростання частки осіб, котрі не залучені до процесу створення доданої вартості, при одночасному зменшенні кількості платників податків і внесків до соціальних фондів.
Таке співвідношення призводить до помітного зменшення фінансових надходжень до Державного бюджету та фондів соціального страхування, тоді як обсяг видатків на виплату пенсій та інші форми соціальної підтримки залишається стабільно високим або навіть зростає. У результаті формується ситуація, в якій фінансова система держави змушена функціонувати в умовах зростаючого тиску при обмежених ресурсах.
Якщо говорити про стратегічні наслідки цього явища, варто зазначити, що зміщення балансу між працездатним і непрацездатним населенням вже сьогодні ускладнює можливості економічного відновлення. Зменшення кількості молоді та виїзд працездатного населення за кордон зумовлюють зростання навантаження на систему соціального забезпечення, яка все менше спирається на реальні внески і все більше залежить від зовнішніх ресурсів. За таких умов будь-яке зволікання з реформуванням, зокрема пенсійної системи, освітніх програм і ринку праці, може призвести до того, що країна втратить здатність не лише утримувати економічну рівновагу, а й забезпечувати мінімальний рівень соціальної справедливості.
Окремого акценту в цьому контексті потребує проблема хронічного кадрового дефіциту, про який дедалі впевненіше говорять і представники бізнесу, і експерти ринку праці. Роботодавці б’ють на сполох, адже молодих фахівців стає все менше, а ті, хто ще залишився, часто не відповідають вимогам сучасного ринку. Особливо помітна ця проблема у таких сферах, як IT, інженерія, медицина, аграрний сектор та промисловість, тобто саме в тих галузях, які здатні дати економіці країни точку опори. Водночас попит на спеціалістів віком до 30 років лише зростає, що підтверджують і дані об’єднань роботодавців, проте заповнити ці вакансії стає дедалі важче.
Причина в тому, що молодь масово виїжджає за кордон у пошуках безпечнішого життя та стабільного майбутнього, а ті, хто залишився, часто обирають інші професійні орієнтири, що менш пов’язані з реальним сектором економіки або з вузькоспеціалізованими технічними професіями.
Ситуація у виробничому секторі особливо тривожна, бо середній вік працівників перевищує 45 років, а поповнення молодими кадрами практично не відбувається. У регіонах картина ще похмуріша, так як часто освітні заклади працюють в автономному режимі, без зв’язку з ринком праці, тож випускники просто не готові до реального виробництва.
Цілком зрозуміло, що без молодих рук і голів та оновлення професійного потенціалу говорити про економічний розвиток та швидке відновлення країни після війни буде не лише складно, а й небезпечно ілюзорно.
Отже, проєкт Держбюджету України на 2026 рік перетворюється на балансування між виживанням і борговою залежністю при одночасному несправедливому розподілу коштів по видаткових статтях. Кожна цифра у ньому свідчить про спробу втримати мінімальну функціональність держави в умовах війни, демографічного спаду й масового відтоку робочої сили. Понад половину доходів поглинає оборона, тоді як соціальна сфера дедалі більше залежить від зовнішніх кредитів і грантів. Така конструкція дозволяє втримати країну «на плаву», але водночас накопичує боргові ризики, які у майбутньому можуть перетворитися на гальмо економічного відновлення та поставити під сумнів фінансовий суверенітет України.
