Діти війни

Дитяча жорстокість під час війни: чому діти цькують одне одного і як дорослі можуть цьому зарадити

Понад три роки повномасштабної війни Україна живе під сиренами, в евакуаціях, у втраті. Дорослі на межі виснаження, але найбільше руйнувань, які не видно оку, відбувається всередині дитячої психіки. Все частіше в шкільних коридорах, на вулицях і навіть у соціальних мережах спалахує агресія між самими дітьми. Цькування, побиття, приниження, моральне знущання — це не щось, що зникло на тлі війни. Навпаки, дитяча жорстокість загострюється. Вона не зникає в умовах національного лиха — вона трансформується, проривається, накопичується.

Причини жорстокої поведінки дітей

Юліана Маслак — дитячий психіатр, акредитований когнітивно-поведінковий терапевт, яка працює з дітьми, що пережили війну, втрату, переселення — пояснює: жорстока поведінка дитини — це не просто “погана поведінка”. В багатьох випадках це є симптомом, ознакою глибших, складніших психоемоційних порушень. Підліток, який штовхає, принижує чи ізолює іншого, часто не просто хоче когось образити — він намагається впоратися зі своїм внутрішнім болем, відреагувати на фрустрацію, на тривогу, на безпорадність, якої повен його досвід.

За словами Маслак, до причин такої поведінки належать, зокрема, розлад опозиційно-викличної поведінки — коли дитина цілеспрямовано йде на конфлікт, знецінює правила, провокує дорослих. Іноді агресія є частиною розладу поведінки, що включає порушення соціальних норм — агресію щодо людей і тварин, навмисне руйнування, крадіжки. У дітей із розладами прив’язаності, які в дитинстві зазнали емоційного занедбання або насильства, жорстокість може бути наслідком відсутності базової довіри до світу. Дитина, яка сама була жертвою травматичних подій — свідком насильства, бомбардувань, втрати — може «відтворювати» цю жорстокість у власних діях.

Маслак також звертає увагу на дітей з імпульсивними розладами — зокрема, з синдромом дефіциту уваги з гіперактивністю, біполярним розладом, тривожними станами. Для таких дітей характерні афективні спалахи, раптові й неконтрольовані реакції. Агресія тут часто стає способом саморегуляції, спробою повернути собі відчуття контролю, коли навколо — хаос.

ПОДИВІТЬСЯ ЩЕ:  Булінг дітей під час війни: у 2024 році поліція зафіксувала 219 випадків, визначено регіон-лідер

За словами фахівчині, хлопці частіше схильні до прямої агресії — фізичної чи словесної, тоді як дівчата обирають соціальну агресію: ізоляцію, маніпуляції, розповсюдження чуток, моральний тиск. Проте психологічна травма, яку переживає дитина-жертва, — однаково руйнівна в обох випадках. І профіль булера не залежить від статі — він залежить від того, як дитину виховували, наскільки вона має емоційний зв’язок із батьками, у якому соціальному середовищі вона росте.

Чому сьогодні булінг стає дедалі частішим явищем навіть під час війни? Маслак пояснює це низкою чинників. Передусім — нейрофізіологічний стан стресу, в якому перебуває організм дитини. Постійна тривога, загроза, небезпека активують мигдалеподібне тіло — ту частину мозку, яка відповідає за “аварійні” реакції. У той час як префронтальна кора — частина, що регулює самоконтроль, виваженість, емпатію — “вимикається”. Тобто мозок дитини буквально налаштований на боротьбу або втечу.

Додається й виснаження родинних систем. У багатьох батьків немає ресурсу бути поруч емоційно: вони перевантажені, втрачені, самі в стані постійного стресу. Діти часто залишаються без нагляду, без співпереживання, без контакту. Ще один чинник — низька толерантність до фрустрації: коли дитина не вміє справлятися з труднощами поступово, терпляче, то або здається, або — вибухає. І, звісно, вплив цифрового простору, де агресивні наративи, сцени насильства, цькування в іграх і мемах — нормалізуються.

Булінг може набувати різних форм: від фізичних нападів — штовхання, ударів, псування речей — до вербальних образ, погроз, до соціального виключення — коли дитину ігнорують, ізолюють, поширюють чутки. Є кібербулінг — цькування в мережі, з приниженнями, погрозами, оприлюдненням компрометуючих матеріалів. Є й сексуалізований булінг — коли підлітки вдаються до недоречних дотиків, жартів, коментарів щодо зовнішності чи сексуальності.

Як цьому протидіяти

Маслак вважає: ключ — у психоосвіті. У школах мають бути регулярні заняття з емоційної грамотності, безпеки, розпізнавання насильства, роботи з емоціями. Діти мають не лише знати, що таке булінг, а й навчитися розпізнавати його, захищатися, не мовчати. Коли дитина стикається з насильством — найперше, що має зробити, це звернутися до дорослого, якому довіряє. Важливо не відповідати агресією, за можливості фіксувати факти булінгу — фото, відео, скриншоти — і не залишатися наодинці.

ПОДИВІТЬСЯ ЩЕ:  Школи у прифронтових регіонах отримають по 290,5 тисяч грн від ЮНІСЕФ

Позиція батьків тут критично важлива. Вони мають повірити дитині, навіть якщо її історія звучить “незручно”, не змушувати “не реагувати”, не переконувати “терпіти”, не радити “дати здачі”. Потрібно вчити безпечних способів захисту, бути поруч, допомогти звернутися по допомогу.

У школі ж не можна обмежуватись розмовами. На скарги потрібно реагувати оперативно, працювати з обома сторонами конфлікту — як з постраждалими, так і з тими, хто проявляє жорстокість. Бо часто булер — це теж дитина з травмою. Вона не менше потребує уваги, фахової оцінки, корекції поведінки.

Чому ж діти мовчать? Маслак пояснює: сором, почуття провини, страх помсти, недовіра до дорослих. Діти часто думають, що самі винні, що викличуть ще більшу агресію, або що їх не почують. Дехто боїться втратити авторитет серед однолітків, бо “скаржитись — це стукацтво”. У результаті — мовчать. Публічний розголос може бути як порятунком, так і додатковою травмою. Найкраще, за словами фахівчині, — питати у дитини, чи вона готова до розголосу, чи зробить це її ситуацію безпечнішою.

І, як зазначає Юліана Маслак, все більше родин сьогодні звертаються по психотерапевтичну підтримку. І це — хороший знак. Бо булінг — не “дрібниця”, не “конфлікт між дітьми”, а маркер глибшого болю, який можна й потрібно лікувати. Але лікувати — не мовчанням, не ігноруванням, а увагою, знанням і дією. Бо у світі, де стільки зовнішнього насильства, дитина має знати: жорстокість — це не норма. І що дорослі — не ті, хто карає чи відмахується, а ті, хто бере за руку і допомагає пройти крізь біль.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі статті

Кнопка "Повернутися до початку