Political

Коли у суспільстві закипає невдоволення, обіцянки влади стають головним маркером надії. Українці, які щодня стають учасниками або свідками мобілізаційного процесу, все більше говорять про несправедливість і свавілля співробітників ТЦК. Випадки незаконного затримання на вулицях, побиття, агресивна поведінка, мобілізація хворих, зневага до людської гідності — все це формує обурення і недовіру до системи. Саме тому, коли з’явилася ініціатива запровадити кримінальну відповідальність для співробітників ТЦК за зловживання і порушення під час мобілізації, багато хто сприйняв це як сигнал: система готова змінюватися, порушники отримають покарання, а процес стане більш чесним і прозорим. Законопроєкт мав стати інструментом, який захистить людей від свавілля, а водночас — відновить довіру до влади. Проте реальність виявилася іншою. Верховна Рада тихо, без гучних заяв і пояснень, зняла цей законопроєкт з порядку денного. І це стало черговим ударом по довірі суспільства. Законопроєкт про кримінальну відповідальність ТЦК і ВЛК знято з розгляду В Україні війна давно вже стала не лише битвою на фронтах, а й боротьбою за справедливість і право. Одним з найбільших викликів цієї війни стала мобілізація, яка часто супроводжується скандалами, свавіллям і порушенням прав громадян. Силове затримання, мобілізація хворих, відмова визнавати відстрочки – все це реальність, яка з кожним днем лише посилює суспільне невдоволення. Люди не хочуть бути «жертвами системи», яка бачить у них лише черговий мобілізаційний ресурс. І тому вони вимагають одного – справедливості. Саме цю справедливість обіцяли принести у Верховній Раді, коли 27 січня 2025 року зареєстрували законопроєкт №12442. Документ мав стати запобіжником для тих, хто порушує закон під час мобілізації. Він передбачає кримінальну відповідальність для співробітників ТЦК та членів ВЛК за незаконні дії під час мобілізаційного процесу. Це мало стати відповіддю на суспільне обурення та гарантією того, що зловживання не залишатимуться безкарними. Законопроєкт №12442 пропонує ввести кримінальну відповідальність для тих, хто грає за правилами корупційної гри у військовій системі. У Кримінальному кодексі мали з’явитися дві нові статті – перша стаття 337-1, передбачала кримінальну відповідальність за порушення порядку проведення медичного огляду (військово-лікарської експертизи), що визначає придатність до військової служби. Друга, стаття 426-2, вводила покарання для посадових осіб ТЦК за порушення порядку призову на військову службу. Обидві статті передбачали покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 3 до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від 1 до 3 років. Також проєкт закону пропонує розширити перелік суб’єктів корупційного кримінального правопорушення, включивши до нього членів ВЛК, аби запобігти зловживанням під час визначення придатності до служби. У разі його прийняття голови, заступники, члени та секретарі постійно діючих військово-лікарських комісій, а також лікарсько-льотних комісій, потраплять до списку потенційних корупціонерів за статтею 368-5. Підстави? Навмисне порушення порядку проведення медогляду, яке призвело до незаконного призову або, навпаки, звільнення від служби. В умовах воєнного стану за такі «помилки» загрожує від 3 до 8 років ув’язнення і додаткове покарання у вигляді заборони обіймати певні посади чи займатися відповідною діяльністю від 1 до 3 років. Водночас посадовцям ТЦК, які порушать порядок призову, загрожує така ж кара. Якщо незаконний призов або звільнення від нього стане наслідком їхніх дій, вони також ризикують опинитися за ґратами на 3-8 років, із забороною працювати на відповідних посадах від 1 до 3 років. Але є нюанс. Законопроєкт делікатно обійшов насильницькі методи вуличної мобілізації. Силове затримання, побиття, вилучення телефонів і примусове доставлення до ТЦК – за це відповідальності не передбачено. Виходить, що «облави на вулицях» лишаються в сірій зоні, поки головна увага закону прикута до комісій та офіційних процедур. Інакше кажучи, хто встиг, той проскочив. Та замість справедливості суспільство отримало черговий удар – 9 березня законопроєкт №12442 несподівано зник з порядку денного Верховної Ради. При цьому жодного офіційного пояснення, жодної спроби аргументувати, чому боротьба зі свавіллям більше не на часі. Лише мовчазне ігнорування запиту суспільства. Про зняття законопроєкту з розгляду повідомив народний депутат Максим Бужанський, зазначивши, що це рішення було ухвалено на вимогу фракції «Голос». «Шановні українці, законопроєкт 12442, який вводив кримінальну відповідальність для ТЦК за незаконну мобілізацію тих, хто має бронь і відстрочку, і для ВЛК – за визнання явно хворих абсолютно здоровими, знято з порядку денного наступної пленарної неділі Верховної Ради на вимогу фракції «Голос». Я не знаю, з якого моменту фракція з 17 людей почала визначати порядок Ради, але прошу вас не забути запитати у колег з «Голосу», чи їх усе влаштовує в процесі мобілізації, і чому вони вважають можливим блокувати спроби навести порядок», – написав Бужанський. Ймовірно, відсутність коментарів щодо свого рішення можна пояснити небажанням парламенту створювати додатковий тиск на працівників ТЦК, які й так перебувають у складних умовах. Або ж страх перед тим, що новий закон відкриє лавину скарг і розслідувань, які паралізують процес мобілізації. Втім, що б не стояло за таким рішенням, відмова від справедливого покарання працівників ТЦК лише підживлює суспільне невдоволення. Чому законопроєкт №12442 є важливим Українське суспільство вже давно живе у стані мобілізаційної турбулентності. Люди, які чесно проходять військовий облік або вже воюють, бачать, як інші — за хабарі чи завдяки зв’язкам — уникають мобілізації. Ті, кого намагаються затримати «на вулиці», почуваються жертвами полювання, а не державного порядку. І кожен такий випадок лише підсилює небажання людей воювати або ставати СЗЧ. Війна — це не лише фронт, але й моральна готовність до неї. І коли справедливість ігнорується, ця готовність зникає. Законопроєкт, який передбачав відповідальність для співробітників ТЦК за порушення під час мобілізації, був логічним і очікуваним кроком. Він міг стати дієвим запобіжником від свавілля. Адже, коли немає страху перед покаранням, система дозволяє собі те, що викликає суспільний гнів: примусові затримання, ігнорування медичних довідок, виклики без належного обґрунтування. Але, знявши цей законопроєкт з розгляду, депутати залишили можливість для подальшого безкарного зловживання. Українська мобілізаційна система давно потребує оновлення. Вона вже стала символом несправедливості, де одні отримують повістки прямо на вулиці, а інші за хабар чи через зв’язки уникають армії. У цьому хаосі народжується зневіра, страх і ненависть. Люди почуваються не захищеними, а загнаними. І кожен скандальний випадок лише поглиблює цю прірву. Як свідчать соціологічні дослідження, вже майже 80% українців говорять про неприпустимість того, що відбувається під виглядом мобілізації. Вони стають учасниками або свідками беззаконня, читають новини про насильницькі затримання, бачать підпали машин, теракти біля адмінбудинків ТЦК та напади на їх працівників. В свою чергу, вони розповідають, що  це ворог хоче розколоти суспільство, налаштувати військових проти цивільних. Цілком можливо. Але чи не депутати своїми діями самі підігрівають цей конфлікт? Чи не вони дають підстави для спротиву, дозволяючи беззаконня? Адже головним провокатором конфліктів завжди є несправедливість. Відсутність відповідальності за насильницьку мобілізацію є сигналом: боротися безглуздо. Немає сенсу писати скарги, доводити свою непридатність, вимагати справедливості. Легше втекти, сховатися, уникнути будь-якої взаємодії з системою. В парламенті та ТЦК це називають «ухилянням», але це є лише спротивом свавіллю. І скоріш за все, цей спротив наростатиме. З кожним безкарним співробітником ТЦК, з кожним відхиленим законопроєктом, з кожним примусовим затягуванням до військкомату. Чим більше людей боятимуться ТЦК, тим менше буде бажаючих воювати. Чим більше людей бачитимуть несправедливість, тим більше з’явиться тих, хто готовий уникати мобілізації будь-якою ціною. Це вже не про мораль — це про виживання. Бо хто захоче йти на війну, знаючи, що його права зневажають ще до того, як він отримає зброю? Тобто, цей процес вже давно перетворився з моральної проблеми в пряму загрозу обороноздатності держави. Залучення до армії має бути справедливим, інакше військо ризикує втратити новобранців, а держава – підтримку з боку суспільства.

When discontent boils over in society, the promises of the authorities become the main marker of hope. Ukrainians, who become…

Read More »

The government’s new strategy for the development of shelters, but there is still nowhere to hide: what is happening with bomb shelters in Ukraine

The fourth year of the war, thousands of missile attacks, a constant threat from the air — and the problem…

Read More »

Messiahs and demagogues: How Populism Turns Politics into False Spectacles for the Masses

World politics has long since turned into a theater where real statesmen and actors feel the best. Moreover, the main…

Read More »

Geopolitical Traps of War: Vietnam’s Historical Lessons for Ukraine

Some countries learn from their mistakes, others from those of others, and some never learn. The American war in Vietnam…

Read More »

Ukrainian independence on subsidies: how the termination of USAID funding exposed the truth

For more than three decades, Ukraine has been building its own statehood, developing institutions of power, and declaring a course…

Read More »

Talks in Saudi Arabia: How the US and Russia are shaping the agenda to end the war in Ukraine

The process of ending the war in Ukraine, which everyone has been waiting for so long, has entered a new…

Read More »

Government Priority Action Plan: 400 Steps Society Doesn’t Know About

The Cabinet of Ministers once again sounded the alarm about its “openness”. This time, the government approved the Priority Action…

Read More »

Peacekeeping Mission in Ukraine: Security or Direct Threat to the Geopolitical Conflict

In recent days, calls for the introduction of peacekeepers into the territory of Ukraine have been increasingly heard in the…

Read More »

Попри триваючу війну, тема виборів в Україні набирає обертів. Дискусії про можливість їх проведення звучать дедалі частіше, а деякі політичні фігури, які зникли з інформаційного простору після початку вторгнення РФ, зараз знову активізувалися. Інші ж, навпаки, не припиняли своєї активної діяльності та продовжують впливати на суспільну думку. В умовах, коли країна веде війну за виживання, політична сцена поступово наповнюється знайомими обличчями, і все частіше виникає питання – якщо вибори відбудуться найближчим часом, як вони проходитимуть і які виклики стоятимуть перед українським суспільством? Вибори під час війни: політичні маневри чи реальна перспектива? Останні місяці в інформаційному просторі України питання можливих виборів президента набуло нового імпульсу. Спершу про них почали говорити західні, американські та російські політики. Так, республіканський сенатор Ліндсі Грем ще у 2023 році зробив першу спробу «вкинути» тему виборів в Україні, закликаючи до їх проведення навіть в умовах війни. Відтоді це питання періодично з’являється в риториці американських посадовців. Нещодавно спецпредставник президента США з питань України та Росії Кіт Келлог заявив, що 2025 рік може бути вдалим часом для виборів. Таку активну увагу до української демократії можна пояснити бажанням США підготувати ґрунт для майбутніх переговорів про припинення війни. Адже їхні результати мають підписувати представники влади, легітимність яких не викликатиме сумнівів. З часом про вибори стали говорити українські політики, а згодом і найвищі посадовці держави. Президент України заявив, що вибори можуть відбутися лише за певних умов, спікер Верховної Ради звернувся до міжнародних колег з проханням поділитися досвідом виборів в умовах війни, а глава МЗС підтвердив, що президент наразі зважує всі «за» і «проти». Водночас Володимир Зеленський заявив, що призупинення воєнного стану заради виборів поставить під загрозу існування української армії. В інтерв’ю британському ITV News він наголосив, що більшість громадян виступають проти виборів під час війни, адже чудово розуміють можливі наслідки. «Я не боюся виборів, але що вони означають у нинішніх умовах? Для їх проведення доведеться або скасувати, або тимчасово призупинити воєнний стан. У такому разі ми фактично втратимо армію. Це не лише питання бойового духу та боєздатності — юридично утримувати таку армію буде неможливо. І росіяни тільки радітимуть, бо це вдарить по нашій обороноздатності», — пояснив Зеленський. Він додав, що у разі призупинення воєнного стану військові матимуть повне право повернутися додому, чим Росія неодмінно скористається для активізації своїх наступальних дій. Президент також підкреслив, що тема виборів активно просувається саме російською пропагандою, адже її метою є «просунути в українську владу вигідну для Кремля свою людину». В свою чергу влада РФ заявляє, що вона має намір вести мирні переговори лише з легітимним президентом, а Володимира Зеленського таким не вважає. Юридично ситуація щодо виборів виглядає однозначно: відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», проведення будь-яких виборів під час дії воєнного стану заборонене. Це стосується президентських, парламентських, місцевих виборів та виборів до Верховної Ради АР Крим. Проте заборона закону не означає його незмінність – якщо у Верховній Раді знайдеться необхідна кількість голосів, цей пункт можна буде переглянути. Питання легітимності президента зараз залишається предметом політичних дискусій, але з юридичної точки зору наразі його повноваження вважаються чинними. При цьому стаття 83 Конституція України прямо забороняє проведення лише парламентських виборів під час воєнного стану, тоді як президентські вибори не підпадають під цю заборону. Водночас стаття 103 визначає, що президент обирається громадянами України строком на п’ять років і на даний час він сплив. Формально це означає, що шляхом внесення змін до законодавства можна відкрити можливість проведення президентських і місцевих виборів навіть у розпал війни. Однак такий сценарій не просто створить унікальний виклик для держави — він може змінити саму логіку політичних процесів. Вибори під обстрілами, голосування у прифронтових містах, виборчі кампанії на тлі щоденних зведень з фронту — все це виглядає як сценарій, до якого українське суспільство ще не готове. Якщо рішення щодо проведення виборів буде ухвалене, Україна стане однією з небагатьох держав, яка ризикнула їх провести в умовах повномасштабної війни. Але чи не призведе це до нового витка політичних криз, чи зможе виборча система адаптуватися до екстремальних умов, і головне — чи буде це справжній вибір, а не просто формальна процедура? Це питання, які потребують чітких відповідей, перш ніж країна зробить крок у цей невідомий політичний експеримент. Якби там не було, а зараз політична сцена України поступово оживає. У закритому режимі вже проводяться соціологічні дослідження, а деякі рейтинги час від часу просочуються в публічний простір. Виборчі штаби, які великі партії не розпускали з часу минулих виборів, знову починають активізуватися. Поки політики публічно заперечують будь-яку підготовку до виборів, вони фактично вже включилися у передвиборчу гонку. Політичні сили проводять ревізію своїх структур, перевіряють місцеві осередки та розставляють людей у ключових точках, готуючись до моменту «Х». Друк партійних газет, гучні заяви у медіа та соцмережах, передвиборчі гасла, посилення активності в регіонах – все це є ознаками прихованої підготовки. Слід відмітити, що гучніше за всіх про вибори стали говорити опозиційні політичні сили, намагаючись оцінити власні шанси та підрахувати потенційні голоси. Вони відкрито звинувачують Зеленського та його команду в тому, що війна стала для них інструментом політичного виживання, а мир – загрозою втрати влади. Опоненти переконані: чим довше триває конфлікт, тим довше нинішнє керівництво залишається на своїх посадах, тому йому це вкрай вигідно. Водночас сама влада чудово розуміє, що без реальної перемоги будь-які виборчі перегони будуть для неї грою з високими ризиками. Адже без чітких досягнень на фронті, на тлі економічного занепаду країни, несправедливої мобілізації та постійних корупційних скандалів завоювати симпатії більшості виборців стане майже неможливо. А ось ще один цікавий факт. 5 лютого стало відомо, що після майже трьох років інформаційної ізоляції Центральна виборча комісія знову відкрила доступ до даних про вибори, зокрема списки обраних депутатів і склади виборчих комісій. Цей крок виглядає знаковим, адже з початку повномасштабного вторгнення всі ці відомості були закриті нібито з міркувань безпеки. Більше того, ЦВК вже завершує черговий етап відновлення роботи Державного реєстру виборців. Це означає, що система приводиться в робочий стан, що може бути далеко не простою технічною рутиною. Це випадковість чи ще один сигнал? Скоріше за все, ми спостерігаємо черговий етап підготовки до можливих політичних подій, які можуть розгорнутися значно швидше, ніж багато хто припускає. Отже, сукупність перерахованих фактів формує в суспільстві відчуття того, що вибори президента в Україні є не такою вже й далекою перспективою. Навіть якщо юридичних підстав для їх проведення поки що немає, політики вже готуються, а отже, цей сценарій стає дедалі більш реальним. Вибори та електоральний потенціал Коли мова йде про вибори, основним чинником їх проведення є електоральний потенціал, який за останні роки зазнав безпрецедентних змін. Мільйони українців залишили свої домівки, рятуючись від війни, і тепер формують потужний електоральний сегмент за кордоном. Якщо раніше голоси діаспори мали мінімальний вплив на результати виборів, то тепер ситуація кардинально інша: закордонні виборці можуть стати тим фактором, який докорінно змінить політичний ландшафт країни. Як відомо, за кордоном зараз перебуває більше 10 мільйонів українських біженців, з яких близько 6 мільйонів перебувають у країнах ЄС, і майже 3 мільйона цих громадян мають право голосу. При цьому згідно з даними МЗС, кількість потенційних виборців за межами України може сягати 4,5 мільйона осіб, що становить близько 15% від загальної кількості виборців у 2019 році. Як би не відрізнялися цифри в різних джерелах, ситуація в цілому зрозуміла. Крім того, Україна не має достатньої інфраструктури за кордоном для забезпечення їхньої участі в голосуванні: в окремих державах до дипломатичних установ потрібно добиратись понад 10 годин. Тобто, велика кількість біженців де-факто опиниться виключеною з виборчого процесу. Однак є ще один важливий фактор. Понад мільйон українських біженців опинилися в Росії та Білорусі. Чи матимуть вони право голосу? Чи можна формалізувати їхню участь у виборах? Це питання на даний час залишається відкритим і потребує чіткої юридичної відповіді. Окрім чисельності, важливе значення має й те, що від 25 до 60% українських біженців не планують повертатися додому. З часом їхня адаптація за кордоном тільки зростає. Водночас вони залишаються громадянами України і, теоретично, мають право впливати на виборчий процес. Питання лише в тому, чи захочуть вони цим правом скористатися і яким буде їхній політичний вибір. Крім того, українці за кордоном масово не перебувають на консульському обліку. Це означає, що значна їх частина не зможе взяти участь у голосуванні. В таких умовах їхні голоси або не будуть враховані, або ж потенційно стануть об’єктом маніпуляцій. Західні соціологи неодноразово доводили, що біженці голосують не так, як громадяни, що залишаються в країні. Вибори в Молдові та Грузії підтвердили цю закономірність. Молдавська діаспора в Європі забезпечила перемогу прозахідного кандидата, тоді як виборці всередині країни були більш розділені. В Україні ситуація може бути ще складнішою: біженці можуть проголосувати за абсолютно несподівані політичні проєкти, які не є популярними серед тих, хто залишається всередині країни. Ще один важливий аспект – понад 30% українських виборців за кордоном (майже 1 мільйон осіб) – це чоловіки призовного віку. Більшість з них мають проблеми з консульським обліком, що може обмежити їхні виборчі права. Примітно, що лише один із 16 українців за кордоном перебуває на консульському обліку. Це створює парадоксальну ситуацію: вони мають право голосу, але через бюрократичні труднощі можуть бути виключені з виборчого процесу. Раніше голосування за кордоном не мало значного впливу на вибори. Наприклад, у 2019 році з 449 174 виборців, зареєстрованих на закордонних дільницях, проголосували лише 59 830 осіб (13%). Але якщо зараз до участі у виборах долучаться мільйони біженців, їх результат може бути непередбачуваним. І тут виникає головне питання: чи збігаються політичні уподобання біженців з курсом, який нині підтримують в Україні? Якщо більшість з них підтримає гасла на кшталт «Україна ніколи не буде в НАТО», «мир за будь-яку ціну», «амністія всім ухилянтам», «відкриймо кордони» тощо, це може стати серйозним викликом для державної стратегії. Отже, якщо вибори в Україні відбудуться найближчим часом, варто очікувати що її політичне майбутнє можуть визначати ті, хто вже давно живе поза її межами. І це змінює правила гри у виборчому процесі. Ймовірні проблеми виборчого процесу Окрім необхідності зупинити бойові дії, існує безліч інших бар’єрів, які унеможливлюють повноцінне проведення виборів в Україні. Перший і найочевидніший виклик – це безпека. В умовах продовження бойових дій кожна виборча дільниця стає потенційною мішенню для ракетних ударів. Закриття дільниць під час повітряної тривоги не розв’яже проблему – будь-яка атака, особливо з застосуванням «Кинджалів» чи балістичних ракет, легко може зірвати виборчий процес. Перенесення голосування в укриття також не є виходом з ситуації, оскільки їхня кількість замала, а більшість не пристосовані для розміщення виборчих дільниць. Не менш критичне питання – військовослужбовці. За різними оцінками, зараз у Силах Безпеки та Оборони України перебувають понад 1 мільйон громадян. Багато з них знаходяться в окопах, на передовій або виконують бойові завдання. Очевидно, що вони фізично не зможуть проголосувати. Але чи можна вважати вибори легітимними, якщо люди, які ризикують своїм життям за країну, будуть фактично позбавлені права голосу? На додачу, технічні труднощі можуть перетворити виборчий процес на хаос. Мільйони виборців змінили місце проживання, дехто не реєструється, щоб не попасти під мобілізацію, що вкрай ускладнює логістику голосування. При цьому перехід на електронне голосування є надто ризикованим варіантом, адже навіть у розвинених країнах його впроваджують роками. В Україні ж загроза хакерських атак та втручання у систему голосування є надзвичайно високою. Приклади вже є: у грудні 2024 року кібератаки зірвали онлайн-голосування за Громадську антикорупційну раду при Міноборони та зламали державні реєстри. У таких умовах довіряти онлайн-виборам – означає відкрити ворота для масових фальсифікацій. Організаційні питання теж залишаються невирішеними. Відкриття кордонів є необхідною умовою для повернення виборців. Але що робити з тими, хто отримав тимчасовий захист у ЄС? Чи будуть європейські країни анулювати цей статус? У якому правовому полі опиняться українські мігранти? Ці питання навіть не почали обговорювати. А ще є велика фінансова проблема. Президент України неодноразово заявляв, що вибори коштуватимуть щонайменше 5 мільярдів гривень, і джерелом фінансування мають стати західні партнери. Але чи готові вони вкладати кошти у виборчий процес в умовах війни? І, нарешті, вибори передбачають наявність базових демократичних прав і свобод – свободу слова, діяльності політичних партій, агітації, право на мирні зібрання. Усі ці свободи зараз законно обмежені воєнним станом. Чи можуть вибори без них вважатися демократичними? Чи не суперечить це принципам, закріпленим у Конституції? Проте є ще один ризик – суспільна вразливість до маніпуляцій. Соцмережі та відеоплатформи давно стали інструментом впливу на електорат з фейками і якісними діпфейками, що цілком може бути новою реальністю українських виборів. При цьому ботоферми, контрольовані за межами України, матимуть значно більший вплив, ніж традиційне телебачення. А якщо додати до всіх цих факторів ще й електронне голосування – ризики підтасовок і втручань роблять цю перспективу вкрай сумнівною. В умовах війни будь-яка помилка може дорого коштувати, а експерименти з виборчим процесом можуть поставити під загрозу легітимність нової влади ще до її обрання. Крім того, є ще один важливий момент. Серед ймовірних сценаріїв розвитку подій в Україні все частіше звучить не лише проведення виборів, а й можливість референдуму щодо нейтрального статусу країни як умови припинення війни. Такий крок, як і перераховані вищі фактори, можуть стати не просто політичним викликом, а причиною жорсткого громадянського протистояння. Якщо президентські вибори та питання нейтралітету будуть винесені на голосування одночасно, це створить надзвичайно вибухонебезпечну ситуацію. Адже голосувати доведеться не лише за нового лідера країни, а й фактично за її геополітичне майбутнє. Більше того, враховуючи воєнний контекст, референдум у таких умовах може перетворитися на інструмент зовнішнього тиску — будь-яке рішення, ухвалене під впливом війни, буде сумнівним з точки зору свободи вибору. Саме тому загроза такого сценарію викликає занепокоєння. Отже, попри всі юридичні нюанси та політичні маневри, реальність виборів в Україні під час війни виглядає скоріше експериментом з непередбачуваними наслідками, ніж реальним демократичним процесом. Вибори передбачають безпеку, рівний доступ до голосування, свободу агітації та довіру до їхнього результату – жоден із цих аспектів сьогодні не гарантований. Головна небезпека полягає не лише у фізичних ризиках чи технічних складнощах, а у можливості глибокої політичної кризи. В умовах війни будь-які розбіжності щодо легітимності нового керівництва можуть стати ще одним фронтом – цього разу всередині країни. Тож поки політики будують стратегії та проводять приховану передвиборчу підготовку, головне питання залишається незмінним: чи готова Україна до виборів, які не послаблять її державність, а зміцнять? В ситуації, коли держава веде боротьбу за існування, будь-яке політичне рішення матиме вкрай важливі наслідки, які вплинуть не лише на владу, а майбутнє країни. Оксана Іщенко

Even in the most difficult conditions of war and occupation, Ukrainian children do not lose their desire for knowledge. They…

Read More »

National prayer breakfast or political tourism: why MPs are not in parliament again

Trips of people’s deputies abroad during the war are a topic that repeatedly causes a wave of public indignation. When…

Read More »