Фікція, що зламалась: як судовий вирок лідерці ультраправих Марін Ле Пен змінює французьку політику (продовження)

ІА “ФАКТ” вже писало про те, що французький суд визнав Марін Ле Пен винною у розкраданні коштів Європарламенту. Вона отримала 4 роки ув’язнення (2 з них умовно), 100 тисяч євро штрафу та 5-річну заборону балотуватися, що унеможливлює її участь у президентських виборах-2027.

Суд визнав, що лідерка французьких ультраправих використовувала кошти ЄС на фіктивних помічників, які насправді працювали на партію ультраправих у Франції. Вирок став ударом по її репутації як “антисистемної” політикині та символізує крах фікції, якою вона прикривала реальні зловживання.

Втім, це відкриває шлях для її наступника – Жордана Барделли, 29-річного харизматичного лідера “Національного об’єднання” (Rassemblement National). Він модернізує ультраправу риторику для покоління TikTok, не змінюючи суті: ті самі антиєвропейські й антиімміграційні меседжі, але в більш витонченій формі. Барделла позиціонує себе як “менеджера ненависті” без скандалів і відкритого радикалізму – і саме тому є потенційно ще небезпечнішим.

Вирок Ле Пен вже називають вироком усьому популістському проєкту, адже він показав: навіть ультраправі не стоять над законом. Але, попри апеляцію, політичний образ Ле Пен уже зруйновано. Судовий прецедент став сигналом для всієї Європи: популісти можуть втрачати владу не через вибори, а через банальні корупційні справи. І хоча Кремль назвав це політичним переслідуванням, втрата Ле Пен – це втрата ключового союзника Росії в ЄС.

Ле Пен у пастці системи, яку хотіла знищити: чи стане Париж точкою біфуркації для Європарламенту

Коли Марін Ле Пен сідала у крісло євродепутатки, вона, ймовірно, не думала, що найбільш небезпечним викликом для неї стане не брюссельська бюрократія чи мігранти з країн Північної Африки, а звичайний слідчий суддя з Парижа. Але так часто трапляється з революціонерами: вони спотикаються не об ідеї, а об звіти про оплату праці.

Те, що Ле Пен наймала своїх партійних активістів як помічників Європарламенту, –  уже встановлений факт. Але чи є вона винятком? Ні, вона лише частина ширшої системи, де фіктивні працевлаштування були настільки звичними, що перетворилися на рутину євробюджету.

Варто згадати справу Стефанії Замбеллі, італійської ультраправої депутатки, в якої у 2023 році вилучили понад 170 тисяч євро в межах розслідування щодо фіктивних помічників.

І це лише крапля в морі. Скандал “Катаргейт” у 2022-у показав, як система помічників може стати каналом впливу іноземних держав, які прагнуть не просто впливати, а скуповувати цілі фракції.

Європарламент має внутрішній комітет з етики. Але цей орган – радше декорація, ніж суд. Поки журналісти чи прокурори не піднімуть тривогу, аудити лишаються формальними, а депутати продовжують оформлювати своїх кумів, доньок і партійних активістів як “стратегічних радників”.

Те, що справу Ле Пен змогли довести до вироку, скоріше виняток, а не правило. У більшості випадків, коли йдеться про “зловживання із зарплатами”, слідство не доходить навіть до офіційного запиту.

Європарламент сьогодні має два шляхи. Перший – переглянути правила гри: запровадити незалежний аудит, вимогу до депутатів оприлюднювати звіти про роботу помічників, створити механізм громадського контролю. Другий – зробити вигляд, що нічого не сталося. Ймовірно, більш вірогідний другий шлях. Бо розкрити справжній масштаб проблеми означає поставити під сумнів легітимність цілої інституції.

#JeSuisMarine: Франція між культом лідера і крихкою вірою в правосуддя

Справжні потрясіння рідко розколюють країну в день вироку. Вони як тріщина у вітражі: непомітна на перший погляд, але що довше вдивляєшся, то ясніше бачиш, як світло вже ніколи не буде однаковим. Подібним чином Франція реагує на вирок Марін Ле Пен: не криком, а ковтком гіркої правди, який кожен тлумачить по-своєму.

Прихильники Марін Ле Пен – а це мільйони французів, зокрема у депресивних передмістях та аграрних регіонах, –  не побачили у вироку справедливості. Вони побачили атаку на себе. І саме тому у соцмережі X розпочалась кампанія #JeSuisMarine – пряма алюзія до “Je suis Charlie”, з тією відмінністю, що замість свободи слова тут обстоюється право на популізм без покарання.

У TikTok Барделли поширюються відео, де він називає вирок “фундаментально несправедливим”, а партійна сторінка Rassemblement national транслює: “Нам забороняють вибір”. Це не просто емоція, а спроба зробити з Ле Пен мученицю, жінку, яку зупинили, бо боялися. Політична месія, яка, на відміну від прокремлівски налаштованого Меланшона, прийшла з народу, і, як вважає її електорат, залишається з народом навіть у тюремних кайданах.

Після вироку підтримка Rassemblement National не обвалилася, але й не зросла. Опитування свідчать: рейтинги залишаються на стабільному рівні 27-29%, як і до суду. Це свідчить не про байдужість, а про стабілізацію двох Францій: тієї, яка вірить у систему, і тієї, яка хоче її зруйнувати. Спостерігається цікавий парадокс: Ле Пен виграла від вироку у межах своєї секти, але програла у боротьбі за центр.

Поширюються відео з тезами про “глибоку державу”, “політичні переслідування”, “диктатуру суддів”. Деякі користувачі відкрито порівнюють Ле Пен з Жанною д’Арк. або з Мариною Сальвіні (це вигадана, але архетипна фігура).

Ліві коментатори пишуть про “торжество справедливості”, але в їхній риториці відчувається скепсис. Бо судили не систему, а виняток. А фіктивних помічників  десятки.

Є ще одна, найчисленніша частина країни: ті, хто не пише твіти, не бере участь у мітингах і не ходить на вибори. Саме вони дзеркало вироку. Бо їхня байдужість – симптом розчарування. Вони бачили Саркозі з браслетом. Вони бачили “Катаргейт”. Тепер побачили Ле Пен. І що далі?

Ле Пен, Трамп, Сальвіні, Орбан: чому правосуддя не завжди на боці правди

Світ входить у фазу, де популісти вже не просто кандидати, а цілі інституції. А тому кожен судовий процес проти них – не лише про закон. Це про надію, що демократія ще здатна себе захистити. Саме тому вирок Ле Пен так болісно сприймається не лише у Франції – він стає еталонним випробуванням для всіх демократій Європи і світу.

Вперше за багато років європейський ультраправий політик високого рангу не просто опинився під слідством: її засудили реальним вироком, включно з електронним браслетом і забороною на участь у виборах. Це не політична поразка, а поразка тіньового механізму легалізації корупції через популізм.

Але на тлі цього вироку постає головне питання: чому Ле Пен – виняток? І чому її колеги з правого спектру –  Маттео Сальвіні, Віктор Орбан, Дональд Трамп, Найджел Фарадж – уникли аналогічної долі?

Італієць Маттео Сальвіні –  дзеркальне відображення француженки Ле Пен. Він також виступає проти міграції, носить хрест на грудях і піцу на плакатах. Його судили за відмову дозволити висадку мігрантів із корабля Open Arms у 2019 році. Йому загрожувало до 15 років тюрми, але в грудні 2024-го суд визнав, що складу злочину немає. Це не просто виправдання. Це сигнал: суд не хоче лізти в політику. І якщо Сальвіні виграє вибори, його ніхто не зупинить. Не тому, що він правий, а тому, що правосуддя боїться бути політизованим.

Про Віктора Орбана взагалі не варто говорити у категоріях “підсудного”. Він унікальний випадок: прем’єр, який створив для себе систему, де суди більше не мають незалежності, а прокурори звітують друзям. Європейська комісія порушувала проти Угорщини процедури щодо верховенства права, але ніхто не судив Орбана особисто. Його захист – не закон, а держава. І це набагато ефективніше, ніж будь-який адвокат.

Інша історія – Дональд Трамп. Його переслідують у цивільних і кримінальних справах, від приховування документів до участі у спробі державного перевороту 6 січня 2021 року. Але жодне з цих проваджень не стало для нього гальмом під час президентських перегонів-2024. І тут виникає той самий парадокс, що і з Ле Пен: правосуддя намагається діяти, але суспільство іноді трактує його не як гаранта справедливості, а як інструмент еліт.

Прикладом   іншого типу недоторканності є Найджел Фарадж, архітектор Brexit. Його не судили не тому, що не було за що, а тому, що він ніколи не мав реальної виконавчої влади, не розпоряджався бюджетом, не підписував укази. Він ляльковод, а не керманич,  і тому поза відповідальністю.

Чи є вирок Ле Пен початком нової тенденції – притягнення популістів до відповідальності? Поки – ні. Бо для цього потрібні дві речі: незалежні суди та політична воля не боятися своїх громадян. Франція це зробила. США намагаються. Італія ухиляється. Угорщина давно капітулювала.

Якщо не Ле Пен – хто головний суперник Макрона чи його наступника?

Коли Марін Ле Пен отримала вирок, її виборці почали шукати змову. Але насправді все значно простіше і страшніше. Європа починає прощатися не з політиком, а з епохою. Ле Пен – не просто прізвище. Це архітектура опору глобалізму, політична мова агресії, що маскувалася під “турботу про французів”. І тепер, коли її змушено зняли з шахівниці, виникає інше питання: а хто тепер буде білими?

Той, хто думає, що Жордан Барделла – лише молодша копія Ле Пен, не розуміє змін у правому полі Франції. Ле Пен була наступницею батька. Барделла –  дитя TikTok.

Він не просто політик. Він новий інтерфейс старої ненависті. Якщо Ле Пен мала харизму гніву, Барделла – харизму комфорту. Він говорить про депортацію без люті. Він усміхається, коли обіцяє “порядок”. Його меседж – не “всіх вигнати”, а “повернімо Францію собі”. І це набагато ефективніше. Саме тому сьогодні він головний претендент на роль суперника кандидата від табору Макрона у 2027 році.

Еммануель Макрон не братиме участі у виборах-2027 – не дозволяє Конституція. Але його партія “Відродження” (Renaissance) вже готує наступника. Ставку зроблено на Габріеля Атталя, молодого, амбітного, відкритого гомосексуала, який не боїться говорити про ідентичність, але при цьому  блискучий технократ і реформатор. Це буде не бій правих із лівими, а зіткнення двох Францій: постмодерної з консервативною.

Атталь – уособлення макронізму майбутнього: менше глобалізму, більше контролю, але без ксенофобії. І саме тому праві його бояться. Бо він забирає у них право бути єдиними, хто “чує народ”. Атталь уже консолідує партійні структури, готуючи себе до великої гри.

Ультраправі після Ле Пен – як старий двір після смерті королеви. Кожен хоче корону, але ніхто не знає, як її носити. У партії RN є Барделла, але поруч із ним Маріон Марешаль, племінниця Ле Пен, яка встигла примкнути до ще більш радикальних – “Відновлення” Еріка Земмура. А ще є помірковані праві з колишньої партії “Республіканці”, які не хочуть ні Земмура, ні Макрона, ні Меланшона.

Французькі праві вміють боротися один з одним. І саме це найкраща новина для демократії. Розкол правих – єдина перепона, що дозволила Макрону вдруге перемогти у 2022 році.

Жордан Барделла вже сьогодні не просто очолює партію. Він тестує ідеологію “нового фронтизму” – без расових гасел, антисемітизму та риторики про війну. Він хоче зробити радикалізм легітимним, “пристойним”. І саме це найбільша небезпека. Бо крайня правиця, яка не лякає, – найефективніша форма фашизму ХХІ століття.

Тетяна Вікторова