ІА”ФАКТ” вже писало про те, що після нещодавнього оголошення вотуму недовіри Урсулі фон дер Ляєн остання успішно його пережила. Але взагалі цей прецедент був не просто епізодом внутрішньої політики ЄС – це прояв глибшої кризи довіри та нестабільності самого європейського політичного центру. Хоча вона зберегла посаду, її політична легітимність похитнулася: союзники втрачають довіру, опоненти зміцнюються, а компроміси з радикальними фракціями підривають її роль як стовпа проєвропейської єдності. Для України це означає ризик втрати найвпливовішої союзниці, чий голос був вирішальним у просуванні допомоги, санкцій і євроінтеграційного курсу Києва.
Теперішня Європа перебудовується, і фон дер Ляєн уже не є беззаперечним авторитетом. Політична карта ЄС стрімко змінюється, центр тяжіння зміщується, і підтримка України більше не є очевидною для нових альянсів. Саме тому Україні важливо не покладатися на окремі персоналії, а щоденно доводити свою легітимність як повноправного європейського гравця, орієнтуючись на стандарти, прозорість і довіру, які в самому ЄС нині проходять випробування.
Втратити фон дер Ляєн означало б втратити Європу, яка знає про Україну все
Попри цю кризу довіри, саме постать Урсули фон дер Ляєн залишається для України символом стабільності у все більш нестабільному Євросоюзі. Адже на відміну від інших європейських посадовців, її підтримка не була формальною чи ситуативною. Це була особиста участь, рішуча ініціативність і стратегічна послідовність. Саме тому її роль варто розглянути окремо: як унікальне явище в структурі європейської влади останніх років.
Сьогодні в Євросоюзі нема іншого керівника інституції, який настільки персонально прив’язаний до теми України, як Урсула фон дер Ляєн. Це не “хтось із Брюсселя”, а людина, яка з першого тижня вторгнення була в Києві, стояла на трибуні Верховної Ради, яка безпосередньо просувала рішення, що рятували країну фінансово, дипломатично й політично.
У вересні минулого року фон дер Ляєн в Києві оголосила про один із наймасштабніших пакетів підтримки: 35 мільярдів євро, сформованих не з бюджету, а з прибутків від заморожених активів Росії. І це не була ініціатива Ради ЄС чи Європарламенту, це був її особистий маневр, який вона узгодила з G7.
Вона ж стояла за 16 пакетами санкцій проти Росії. І не як символ, а як архітектор. Вона тримала цю позицію навіть тоді, коли окремі лідери, зокрема Віктор Орбан, блокували рішення. Вона робила те, чого не робила жодна попередня Комісія: вона системно, пакет за пакетом, зв’язувала агресію РФ з економічними ударами по Кремлю.
А щодо перспектив євроінтеграції, саме фон дер Ляєн у 2022-му заявила з трибуни, що “Україна – це Європа”, і саме вона роком пізніше сказала, що Україна виконала 90% критеріїв для початку переговорів про вступ. Усі інші – включно з Радою – лише реагували на її тон. Задавала ж темп саме вона.
Хто ще в Європі має такий самий рівень залученості? Жозеп Боррель? Так, він робив гучні заяви. Але це голова дипломатії, його можливості впливу обмежені. Кая Каллас? Так, вона принципова, сильна, але вона прем’єр Естонії. Її масштаб регіональний, не європейський. Саме фон дер Ляєн – єдина посадова особа, яка має доступ до всієї політичної архітектури ЄС і здатна її координувати в інтересах України.
Тому цей вотум недовіри – не лише удар по її особистій позиції, а потенційна втрата стратегічного каналу впливу України на європейську політику.
Євровибори пройшли – і старі правила гри більше не працюють
У червні минулого року в ЄС обирали новий Європарламент. І хоча проукраїнські партії ще тримають позиції, у гру серйозно увірвалися праві популісти. Вони вже не просто голосно говорять, вони формують нові союзи й впливають на ключові рішення. А це означає, що цієї осені в Європі буде складніше пролобіювати нову військову допомогу, затвердити санкції, просувати українські реформи, і взагалі тримати на плаву євроінтеграцію.
Європейська політика тепер – це не просто ліберали проти консерваторів. Це ще й чіткий водорозділ між тими, хто вважає підтримку України безумовною, і тими, хто бачить у цьому “чужу війну”. З одного боку – EPP, S&D, Renew, які “за” нас. З іншого – Le Pen, Fidesz, AfD, Smer, які вже відкрито кажуть: час знижувати градус.
Попри те, що Урсула фон дер Ляєн зберегла посаду голови Єврокомісії, тема України поступово втрачає пріоритет в європейському порядку денному. Це пов’язано з кількома факторами: зростанням впливу євроскептичних сил і політичним зсувом у бік прагматизму, а також дедалі глибшими розбіжностями всередині самого Союзу. Частина держав-членів досі готова боротися за українські інтереси до кінця, тоді як інші дедалі активніше шукають варіанти “швидкого миру”, навіть за рахунок неприйнятних для нас компромісів.
Крім того, у Європи купа своїх проблем: стагнує економіка, бояться мігрантів, зростає інфляція. І не забуваймо про євробюрократію: навіть якщо політично Україну підтримують, рухаються в Брюсселі повільно, як равлики.
Що це означає для України? Нам доведеться діяти жорстко й хитро. Шукати нових союзників серед депутатів Європарламенту. Не чекати осені, а вже зараз працювати з тими партіями, що формують коаліції. Активізувати двосторонні контакти з країнами, де скоро зміниться влада: Францією, Італією, Іспанією, Нідерландами та Бельгією. І головне – не втратити голос: треба нагадувати Європі, що без України її стабільність під загрозою.
Public office is public trust – публічна посада є довірою суспільства, а не привілеєм
Важливо мати на увазі, що в європейській, особливо північноєвропейській традиції, політична етика функціонує не як декларативний кодекс, а як дієвий інститут. Коли йдеться про ситуації, які в українських реаліях могли б зійти “за шумом”, західна демократія вмикає механізми відповідальності навіть без судового вироку.
Чому на Заході навіть непідтверджені контакти посадовця з бізнесом чи іноземною стороною викликають шквал критики, а нерідко й відставку?
Бо працює принцип: public office is public trust – публічна посада є довірою суспільства, а не привілеєм. У випадку, скажімо, скандалу навколо Єврокомісара Олів’є Вархеї, коли ЗМІ повідомили про його комунікацію з Будапештом щодо Угорщини в обхід офіційної лінії ЄС, низка депутатів Європарламенту почала процедуру запиту на роз’яснення і підготовку до можливої недовіри.
Підставою для прозорого розслідування є навіть листи без прямого доказу тиску, бо в Європі етична підозра може бути вагомішою за правову чистоту.
Підзвітність у західній демократії – це не тоді, коли чиновник відповів на журналістське запитання, а коли діє інституційна рамка реакції. Тобто розслідування запускає інспекція чи незалежна комісія, а не лише опозиція, коли відставка є способом вивести конфлікт з інституції, а не уникнути покарання.
Крім того, американський закон про лобізм зобов’язує декларувати контакти навіть колишніх посадовців.
У ЄС члени Європарламенту та Єврокомісії зобов’язані не лише декларувати конфлікт інтересів, а й уникати його навіть у сприйнятті. Саме тому, коли німецька депутатка ЄП Катерина Барлі підтримала ідею розслідування щодо спонсорства поїздок депутатів до Катару (Qatargate), вона аргументувала це не корупційною загрозою, а розмиванням довіри до парламенту.
Для українського громадянського суспільства важливо усвідомити: в західній системі головною передумовою легітимності є не досягнення, а прозорість. Можна підписати найвигідніші контракти, реформувати галузь, виграти війну, але якщо у твоєму кабінеті “сірі зони” взаємодії, це спрацює проти системи.
Саме тому президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн ще до повторного висунення змушена була детально прозвітувати щодо використання SMS-листування з Pfizer під час пандемії, не через зміст, а через форму комунікації, що обходила бюрократичний контроль.
Отже, варто пам’ятати: для ЄС наші досягнення в обороні героїчні. Але для входження до клубу етична сумісність важливіша, ніж навіть військова звитяга. І тут громадянське суспільство має не мовчати, а моніторити конфлікт інтересів, вимагати реакції інституцій та створювати сталу етичну культуру.
Бо західна демократія – не про безгрішність політиків, а про спроможність суспільства вчасно реагувати, аби захистити головне – довіру.
Тетяна Вікторова
