Події у Венесуелі сколихнули світ після того, як Сполучені Штати Америки атакували низку військових та інших об’єктів у країні, включно з будівлею парламенту. Трамп пояснив атаку на Венесуелу боротьбою з наркотрафіком, усуненням режиму Мадуро та зменшенням потоку мігрантів до США. Однак розрахунок Трампа і його адміністрації виходить далеко за межі цих причин, бо мова йде як про політичну демонстрацію сили, так і економічні інтереси, пов’язані з контролем над нафтовою галуззю та іншими ресурсами. Водночас амбіції США відносяться і до інших країн, створюючи новий механізм глобальної проєкції сили. Події, пов’язані з Венесуелою, Гренландією та Україною показують, що США використовують економічні інвестиції, стратегічні партнерства та доступ до ресурсів як інструмент формування нового світового порядку, в якому економічні та політичні інтереси тісно переплітаються, а міжнародна конкуренція все більше загострюється.
Події у Венесуелі: політична і економічна складова
Ніч на 3 січня в Каракасі, а також у штатах Міранда, Арагуа та Ла-Гуайра, ознаменувалася потужними вибухами по парламенту, військових, портових і нафтопереробних об’єктах, що спричинило масштабне знеструмлення окремих районів столиці та створило критичну загрозу для життєдіяльності міста. При цьому вибухи безпосередньо зачепили цивільну інфраструктуру, що спричинило загибель щонайменше сорока осіб, серед яких були військовослужбовці та цивільні.
Масштаб подій, які були першою в історії військовою операцією США на території Венесуели, у поєднанні з затриманням президента Ніколаса Мадуро та його дружини створили ефект швидкого політичного перевороту. За словами Трампа, його причинами була боротьба з наркотрафіком, зміна влади у Венесуелі та зменшення потоку мігрантів до США. Однак ця операція має політичний аспект: демонстрацію сили напередодні ключових виборів до Конгресу, а також економічна складова.
Трамп пізніше заявив, що важливим фактором цієї військової операції стала нафта, яка традиційно відіграє вирішальну роль у геополітичних та економічних стратегіях США щодо Латинської Америки. Трамп відкрито вказав на прагнення Сполучених Штатів підпорядкувати Венесуелу своїм економічним і стратегічним інтересам через контроль над місцевим нафтовим ринком, який має безпосередній вплив на перспективи американських корпорацій. Після військової операції Трамп вимагав від нової влади Венесуели надати доступ американським компаніям до нафтової інфраструктури, заявивши про плани вкласти мільярди доларів для відновлення сильно зруйнованих виробничих об’єктів та отримання прибутку для економіки США.
Історичний контекст взаємин американських нафтових компаній з Венесуелою демонструє, що така зацікавленість не є новою. Нафтова промисловість країни протягом десятиліть перебувала під впливом як монополістських амбіцій іноземних корпорацій, так і протекціоністської політики венесуельських урядів. У 2007 році, за часів президентства Уго Чавеса, активи американських та західних інвесторів, які відмовилися передати контроль над своїми підприємствами національному конгломерату PDVSA, були примусово націоналізовані, що призвело до десятирічних судових процесів на загальну суму близько 60 мільярдів доларів. Цей історичний досвід підкреслює складність повернення іноземних інвестицій та необхідність масштабної модернізації нафтової інфраструктури, яка протягом двох десятиліть деградувала через ізоляцію від західних технологій і фінансування.
Прямі заяви Трампа, що американські нафтові компанії мають «вкладати мільярди доларів» для відновлення інфраструктури та отримання прибутку, одночасно відображають стратегічний інтерес США та вказують на економічну логіку втручання. В умовах, коли внутрішня промисловість Венесуели вимагає значних інвестицій та сприятливої зовнішньої кон’юнктури, яка може сформуватися лише в найближчі роки, повернення американських компаній здатне змінити баланс сил на ринку нафти. Крім того, це має потенційно ослабивши вплив Китаю та Росії, які останнім десятиліттям активно інвестували у венесуельську економіку. Однак навіть за умови повного контролю США над нафтовою галуззю відновлення її продуктивності буде тривалим процесом, який потребує не лише технологічного, а й політичного та фінансового вирівнювання внутрішніх і зовнішніх чинників.
Отже, події у Венесуелі стали не лише політичним чинником, але й складовою частиною глобальної економічної стратегії, де відновлення та контроль за ресурсами визначають геополітичні перспективи. Наслідки цих подій вплинуть на взаємини Венесуели з зовнішнім світом, перспективи розвитку нафтової промисловості та баланс міжнародних інтересів у регіоні. Вони створять новий рівень економічного й політичного напруження, який буде відчутним у найближчі роки.
Ресурсний потенціал Венесуели та глобальні економічні наслідки
Венесуела протягом останніх десятиліть утримує одне з провідних місць у Південній Америці за запасами нафти та природного газу, що робить її країною стратегічного значення для регіональної та світової енергетики. Основні нафтові родовища зосереджені в межах Орінокської низовини, де продуктивні горизонти залягають на глибинах 1–3 км, а найбільші з них — Бачакеро, Лагунільяс і Тіа-Хуана — утворюють так званий «Пояс Оріноко» і містять понад 4,2 млрд т важкої нафти. Ці родовища забезпечують близько 36% видобутку нафти та 32% газу на всьому континенті, що підкреслює критичну роль Венесуели в енергетичній системі Південної Америки. Також у прибережних водах країни виявлені глибоководні нафтові родовища, що підвищує загальний потенціал видобувної галузі та відкриває перспективи для подальшого розширення експорту енергоресурсів.
Крім вуглеводневої сировини, геологічна структура Венесуели забезпечує формування значних запасів кольорових металів і дорогоцінних каменів. Підтверджені запаси бокситів складають 640 млн т, марганцевих руд — 90 млн т, тоді як золото представлено 2 500 т підтверджених запасів із загальних 9 017 т. Значне промислове значення мають родовища ванадієвих руд — їх близько 50 тис т, а також родовища срібла, які містять 3 000 т підтверджених запасів.
Ці ресурси доповнюють поклади кам’яного вугілля, обсяг яких складає 1,5 млрд т. Видобуток нафти та газу ведеться в 25 нафтогазоносних басейнах, при цьому найбільша частка продукції концентрується в Орінокському басейні. Водночас країна володіє родовищами літію, кобальту та нікелю, зокрема латеритні руди нікелю містять 8 000 т кобальту та 1,2 млн т нікелю. Підтверджені запаси свинцю складають 2,1 млн т, цинку — 3,6 млн т, а олова — 1,3 млн т, тоді як родовища платини та інших металів платинової групи містять 8 т, з яких 6 т платини.
Венесуела також володіє значними запасами руд фосфору, калійних солей та бариту: 4 млн т бору, 12 млн т калійних солей та 4,5 млн т бариту. У поєднанні з особливостями геологічної будови, що включає низовини Орінокської рівнини та підняті ділянки щитів, це формує комплекс ресурсів, який забезпечує країні провідні позиції у світовому видобутку нафти, газу та кольорових металів і робить її стратегічно важливою на континенті.
На тлі цих ресурсів економічні інтереси великих держав набувають особливої гостроти. Китай розглядає Венесуелу як важливий елемент глобального плану переходу до вуглецевої нейтральності до 2060 року, оскільки для фінансування «зелених» технологій Пекіну необхідний доступ до дешевого джерела енергії вже зараз. Довгострокові угоди передбачали постачання венесуельської нафти за значними знижками в рахунок погашення багатомільярдних боргів, що дозволяло Китаю економити кошти та спрямовувати їх у розвиток власної промисловості та інноваційних технологій. Операція США, яка змінила владу у Каракасі та передбачає контроль над нафтовою інфраструктурою американськими компаніями, ставить під загрозу цей економічний фундамент Пекіна.
Хоча Венесуела залишається для Китаю стратегічно важливим постачальником, але не є критичним партнером: частка венесуельської нафти у загальному імпорті КНР становить лише 4%, що дозволяє китайським покупцям компенсувати можливі втрати альтернативними джерелами. Однак венесуельська за своїм складом є унікальною, бо містить високий процент сірки та використовується для виробництва бітуму, необхідного для будівництва доріг.
Слід зазначити, що попри обіцянки Трампа про відновлення нафтової промисловості США, роль китайських та російських компаній у регіоні залишається значною, особливо у сфері спільного контролю над підприємствами, де вони діють в приблизно рівних пропорціях.
Проте навіть за умов часткової втрати доступу до венесуельських ресурсів глобальний нафтовий ринок поки що практично не відреагував на події у Каракасі. В 2025 році видобуток у країні складав 1 млн барелів на добу, що становить близько 1% від світового виробництва, і свідчить про обмежений вплив венесуельської продукції на ціни за нафту в глобальному масштабі. Така ситуація є результатом тривалого економічного та управлінського занепаду, який призвів до деградації промислової інфраструктури. Це робить питання контролю над ресурсами важливим не лише для США та Китаю, але й для всіх держав, зацікавлених у стабільності постачання енергетичної сировини та корисних копалин у регіоні.
Геополітичні амбіції США щодо інших країн
Корисні копалини визначають економічний інтерес США, проте стратегічні цілі у Венесуелі виходять далеко за її межі – на порядку денному знаходиться Гренландія. Завдяки своєму географічному положенню та арктичному статусу, вона має значення і як джерело мінералів, і як платформа для контролю над морськими та повітряними шляхами в Північній півкулі. План США щодо встановлення контролю над островом до 2026 року, включно з призначенням спецпредставника і публічними заявами адміністрації США, свідчить про їх прагнення використати територію Гренландії як стратегічний форпост у глобальній протидії Росії та Китаю, одночасно зміцнюючи свої позиції у відносинах з ЄС.
Проте реакція Данії та її союзників у НАТО демонструють напруження в реалізації амбіцій США. Прем’єр-міністр Данії Метте Фредеріксен заявила, що силова анексія Гренландії призведе до краху Північноатлантичного альянсу. Крім того, підтримка Нідерландів, які наполягають на суверенітеті Данії та Гренландії, створює дипломатичну напругу, яка може обмежити оперативність кроків США. Ця реакція відображає глибоку політичну дилему: США потребують контролю над стратегічно важливими територіями, щоб гарантувати глобальну проєкцію сили, проте будь-яка відкрита спроба анексії ставить під сумнів легітимність альянсів, на які вони опираються у забезпеченні власної безпеки.
Водночас Китай і Росія реагують на плани США через призму своїх глобальних інтересів. Для КНР Гренландія не є критичною територією з точки зору енергетики, оскільки китайські енергетичні інтереси орієнтовані переважно на Венесуелу та інші джерела дешевої сировини. Однак будь-яка зміна присутності США у Північній півкулі може створити структурну нестабільність в глобальних логістичних ланцюгах постачання ресурсів і реалізацію плану переходу до вуглецевої нейтральності. При цьому Росія сприймає потенційний контроль над островом з боку США як фактор ослаблення власного позиціонування в Арктиці та можливість обмеження доступу до арктичних шляхів та ресурсів.
Аналіз цих взаємодій показує, що стратегія США поєднує прямий ресурсний інтерес до Венесуели та геополітичний інтерес у Гренландії, де економічний фактор відходить на другий план перед контролем над арктичними шляхами та стратегічними позиціями.
Однак світові ЗМІ не приділили уваги іншим заявам Трампа і представників його адміністрації, з яких видно, що після подій у Венесуелі увага США зосереджується, окрім Данії, й на інших країнах. Вони можуть стати потенційними об’єктами зовнішньополітичного тиску. Серед них – Іран, щодо якого Дональд Трамп висловив готовність до рішучих заходів на тлі антиурядових протестів, та Куба, де, на його думку, ситуація нагадує події у Венесуелі, і «підтримка населення» могла б стати наступним кроком. При цьому Держсекретар США Марко Рубіо заявив, що якби він жив у Гавані та працював би там членом уряду, він би «щонайменше був дуже стурбований».
Ці заяви свідчать про поступовий перехід від міжнародних відносин, заснованих на вимогах міжнародного права, до глобальної системи, де вирішальне значення мають військова міць сильної держави і готовність застосувати її для утвердження сфер впливу в інших країнах.
Можливі наслідки амбіцій США для світового порядку та України
Як вважають багато світових політиків експертів ООН з прав людини, військові дії США на території Венесуели, суперечать нормам міжнародного права. Такі дії порушують положення Статуту Організації Об’єднаних Націй, зокрема статті 1 і 2, які гарантують суверенітет держав, їхню юридичну рівність і заборону застосування сили. Так, Міністерство закордонних справ Китаю жорстко розкритикувало дії США у Венесуелі, назвавши їх «кричущим порушенням міжнародного права» та «актом гегемонії», який ставить під загрозу стабільність у всьому Латиноамериканському регіоні.
Примітно, що в Росії теж різко відреагували на дії США щодо Венесуели, охарактеризувавши військові удари як «акт агресії, який ставить під загрозу стабільність у регіоні Латинської Америки та Карибського басейну». Водночас у заяві російських посадовців не згадується, що сама Росія веде війну проти України, здійснюючи військову агресію на її території. Це свідчить про очевидну подвійність в її підходах до міжнародного права та суверенітету держав.
Амбіції США щодо стратегічних територій і контроль над ресурсами формують новий тип зовнішньополітичної поведінки, який поєднує економічні інтереси, військову присутність та політичний вплив у глобальному масштабі. Приклади Венесуели та Гренландії демонструють, що адміністрація США готова діяти одночасно в кількох регіонах, використовуючи змішані механізми — від військових операцій і адміністративних рішень до створення спеціальних представництв і призначення спецпредставників для реалізації стратегічних цілей.
Для України ці тенденції набувають особливої ваги через підписану угоду з США про створення спільного Інвестиційного фонду відбудови корисних копалин, про яку вже майже забули в публічному просторі. Ця угода надає США привілейований доступ до понад 50 видів українських корисних копалин, включно з літієм, нафтою та газом, і передбачає спільні проєкти з розробки нових родовищ, водночас залишаючи повний контроль над надрами за Україною. Фонд фінансується частково з доходів від ліцензій та ренти (50% від нових ліцензій), а також через прямі внески США, які включають фінансові ресурси та військову допомогу для інвестування у відновлення економіки. Хоча угода поки що є політичною рамкою, а технічні деталі ще не визначені, вона створює певні ризики, які стають особливо актуальними в умовах війни та післявоєнної відбудови країни.
Фінансові, технологічні та військово-політичні ресурси США значно перевищують можливості України, що створює ситуацію, коли контроль над надрами не гарантує фактичної автономії в ухваленні стратегічних рішень щодо видобутку, пріоритетів експорту або залучення інших інвесторів.
Крім того, привілейований доступ американських компаній до українських ресурсів обмежує можливості для диверсифікації партнерства з Європейським Союзом, Азією чи іншими державами, перетворюючи ресурсну базу з інструменту багатовекторної політики на елемент односторонньої геоекономічної орієнтації. Водночас українські літій, газ, нафта та рідкісноземельні метали стають не власним економічним активом, а потенційним геополітичним ресурсом США, який інтегрується в їхні глобальні стратегії енергетичної безпеки та технологічної конкуренції з Китаєм.
Особливу увагу привертає економічна асиметрія угоди: основними бенефіціарами видобутку, переробки та контролю ланцюгів постачання, швидше за все, стануть американські корпорації, а не українські компанії. Прибуток у цій моделі формується не на видобутку сировини, а на переробці, трейдингу та управлінні експортними потоками, які контролюють великі транснаціональні компанії США.
В такій конфігурації Україна ризикує залишитися на стадії сировинного постачальника, отримуючи обмежену ренту й податки, тоді як основна маржа акумулюватиметься за кордоном. Держава забезпечує надра, інфраструктуру, податкові пільги та політичні гарантії, водночас американські компанії отримують пріоритетне повернення вкладених коштів через довгострокові офтейк-контракти та спеціальні умови виведення прибутку.
Контроль над ліцензіями та технологіями формує додаткову фінансову асиметрію: навіть при формальному володінні надрами Україна може не мати реальної можливості впливати на обсяги видобутку, ринки збуту та темпи розвитку промисловості. Податкові надходження можуть не відображати повного економічного ефекту, оскільки більша частина доданої вартості — дивіденди, інтелектуальна власність, сервісні контракти — будуть акумулюватися в юрисдикціях США.
Відсутність чітких вимог щодо локалізації виробництва, участі українських компаній у переробці та управлінні ланцюгами постачання підвищує ризик витіснення національного бізнесу з ключових прибуткових сегментів. Тобто угода може закріпити модель, за якої українські ресурси працюють на зростання прибутків американських корпорацій, тоді як Україна отримує обмежений фіскальний ефект і посилену залежність — сценарій, добре відомий багатьом ресурсно багатим країнам.
Зрештою, головна небезпека угоди полягає не у самій співпраці зі США, а можливості закріплення довгострокової залежності та обмеження стратегічної автономії України.
Оцінюючи наслідки амбіцій США щодо Венесуели, Гренландії та України, можна виділити кілька ключових напрямів. По-перше, вони потенційно змінюють глобальну динаміку контролю над природними ресурсами. Надання одній державі привілейованого доступу до стратегічних копалин іншої країни створює модель, де ресурсна база стає інструментом геополітичного впливу без прямої анексії. Це може стати прецедентом для інших країн, які шукають способи забезпечити контроль над критично важливими ресурсами через економічні та політичні угоди.
По-друге, це безпосередньо впливає на формування світового порядку, оскільки зміщує баланс сил між державами з великими запасами ресурсів та країнами, які мають технологічні та фінансові можливості для їх розробки. США у такій моделі виступають як держава, яка інтегрує власні економічні й стратегічні інтереси у міжнародні проєкти відбудови та розвитку, використовуючи привілейоване партнерство як інструмент розширення впливу без прямих військових дій.
По-третє, для України та інших держав це створює новий тип взаємодії, де контроль над ресурсами поєднується з іноземними інвестиціями і військово-технічною підтримкою. Проте така модель є ризиковою: надання привілейованого доступу США може стимулювати конкуренцію інших глобальних гравців, таких як Китай або Росія, і спровокувати перегляд їхніх амбіцій у країнах, де вони традиційно мають економічні або військові інтереси.
