29 серпня виповнюється шість років від початку роботи нинішнього складу Верховної Ради, і ця дата неминуче підштовхує до підсумків. За цей час парламент працював у різних умовах — від стартових очікувань швидких реформ і гучних обіцянок до щоденної реальності війни, економічних втрат і політичних криз. Цей час є періодом, який дозволяє виміряти не тільки кількість ухвалених рішень, а й їхній вплив на життя країни та суспільства. Чи стала ця Рада відповіддю на запит виборців, які у 2019 році очікували нового підходу до політики? Чи зміг парламент встояти під тиском історичних обставин і дати людям відчуття захищеності, справедливості та довіри до державних інституцій?
Як все починалося
Українське суспільство у 2019 році зустрічало початок роботи Верховної Ради дев’ятого скликання з небаченими сподіваннями. Українці у 2019 році голосували не просто за новий парламент, а спробу зламати стару політичну систему, яка довгі роки відтворювала сама себе. Коли розпочала роботу Верховна Рада дев’ятого скликання, суспільство вбачало в ній шанс на перезавантаження країни та кардинальні зміни, які мали торкнутися кожного. Масштаб сподівань був небаченим: відчуття, що вперше з’явився реальний інструмент для розриву зі старими практиками, створювало атмосферу політичного експерименту, в який українці вкладали власну надію на іншу державу.
Найсильніше враження справляв склад парламенту, адже він оновився на вісімдесят відсотків. Вперше за багато років сесійна зала заповнилася людьми, яких раніше годі було уявити в сесійній залі. Серед новообраних депутатів опинилися перукарі, фотографи, ресторатори, дрібні бізнесмени, кухарі й навіть безробітні — люди без жодного досвіду державного управління, для яких політика була чужим світом. Цей феномен розділив суспільство: одна його частина сприйняла такий склад як глузування з виборців і свідчення непрофесійності нової влади, тоді як інша більша частина щиро вірила, що саме «нові обличчя» без політичного минулого здатні зруйнувати стару систему й показати, що керувати державою можуть ті, хто до цього не мав жодного відношення.
Саме цей факт став символом того, що Рада може змінитися зсередини, а законотворчість — стати незалежною від старих схем. Водночас у сесійній залі залишалися порожніми двадцять шість місць, які належали до виборчих округів Криму, Севастополя та окупованих територій Донбасу, і цей символізм нагадував, що парламент працюватиме під тягарем війни та недобудованої державності.
У парламенті дев’ятого скликання були представлені десять політичних сил, при цьому вирішальну вагу мала партія «Слуга народу», яка отримала двісті п’ятдесят чотири мандати та вперше в історії незалежної України сформувала однопартійну більшість. Жодна політична сила до того моменту не могла претендувати на такий рівень контролю над парламентом. Цей результат став можливим завдяки рекордній підтримці — понад сорок три відсотки виборців віддали свої голоси за цю політичну силу. За партійними списками пройшло сто двадцять чотири депутати, ще сто тридцять здобули перемогу в мажоритарних округах.
Друге місце посіла «Опозиційна платформа — За життя», яка провела до Ради сорок три депутати, що одразу позначилося на балансі сил і створило відчутний ідеологічний конфлікт у сесійній залі. «Батьківщина» мала двадцять шість мандатів, «Європейська солідарність» — двадцять п’ять, «Голос» — двадцять, «Опозиційний блок» — шість. Крім того, у парламенті працювали по одному представнику від «Самопомочі», «Єдиного центру», ВО «Свобода» та партії «Біла Церква разом». Ще сорок шість місць дісталися самовисуванцям, що підтверджувало збереження впливу місцевих еліт і персональних проєктів.
Можливість створити монобільшість відкривала перед «Слугою народу» перспективи, яких ніколи не мав жоден український парламент. Це означало шанс ухвалювати рішення без пошуку ситуативних союзників, довгих політичних торгів і постійних компромісів, які знецінювали будь-які реформи. Для суспільства саме цей факт був гарантією, що зміни можуть бути швидкими й відчутними. Українці чекали, що депутати почнуть демонтувати стару систему, позбавляючи владу від олігархів, корупції, бюрократії та політичних договорняків.
Надії були величезними, і вони супроводжували кожне рішення перших місяців роботи парламенту. Для більшості виборців початок роботи Верховної Ради дев’ятого скликання символізував не просто чергову зміну політичних еліт, а радикальний розрив з минулим і спробу побудувати новий формат політики, де ключовим критерієм мали стати результативність і відповідальність перед суспільством.
Послання Президента України до Верховної Ради
На відкритті першого засідання Верховної Ради дев’ятого скликання ключовою подією став виступ президента Володимира Зеленського. Його слова були спрямовані не лише до депутатів, які вперше сіли у сесійну залу, а й до всього суспільства, яке покладало величезні надії на новий політичний курс. Він почав з особистого підсумку ста днів на посаді, назвавши цей період «тихою прогулянкою в сутінках, з вимкненими фарами та на першій швидкості». Після цього образного порівняння Зеленський заявив, що країна повинна перейти на «п’яту швидкість» і впевнено рухатися шляхом змін.
Далі президент звернув увагу на те, що парламент отримав унікальний шанс. Він наголосив, що суспільство втомилося від популізму, затягування процесів тисячами безглуздих поправок і блокування важливих рішень, які чекали не лише українці, а й міжнародні партнери. Новообраний склад Верховної Ради він назвав парламентом, здатним працювати і реалізовувати реформи, а не імітувати діяльність.
Зеленський окремо відзначив, що найближчим часом в Україні з’явиться дієздатний уряд, від якого очікують чіткої програми дій і здатності презентувати її міжнародним інвесторам. Це мало б забезпечити увагу до України як до країни з прогнозованим курсом та інвестиційними можливостями.
Звертаючись безпосередньо до депутатів, президент говорив про рівень відповідальності, який зріс разом з високим рівнем довіри. Він підкреслив, що перед парламентом стоїть низка конкретних завдань: упровадження механізмів народовладдя, ухвалення рішень щодо скасування депутатської недоторканності та закону про імпічмент, реформа правоохоронних органів і судової системи, продовження децентралізації та євроінтеграційного курсу.
В економічній площині Зеленський окреслив очікування від парламенту щодо лібералізації економіки, створення сприятливого середовища для іноземних інвестицій, боротьби з рейдерством, монополіями та контрабандою. Особливий акцент він зробив на ідеї «держави у смартфоні» — цифровізації послуг, яка мала б прибрати бюрократію та черги у держустановах. Він також наголосив на потребі енергетичної незалежності, розвитку промисловості, аграрного сектору, інфраструктури, медицини, освіти та науки.
В окремий блок президент виніс питання національної безпеки. Він заявив, що головним завданням залишається завершення війни на Донбасі та повернення Криму, анексованого Росією. Саме ці питання визначав як ключові очікування суспільства.
Наприкінці свого виступу Зеленський дав депутатам вибір: або цей парламент увійде в історію як такий, що зробив неможливе й реалізував все, чого не вдалося зробити попереднім скликанням за двадцять вісім років, або стане найкоротшим за терміном роботи, якщо не виправдає довіри. Він наголосив, що для нього розпуск Верховної Ради не є драматичним кроком, однак висловив надію, що цього не станеться. Його звернення завершилося закликом до спільної праці й обіцянкою підтримки, але водночас містило й попередження про випробувальний характер мандату.
Парламент без довіри: соціологія, етика і політичні скандали
Пройшло шість років… Результати соціологічного опитування Центру Разумкова, проведеного у 2025 році, продемонстрували чіткий розрив між рівнем довіри українців до силових та громадських інституцій і ставленням до органів державної влади. Абсолютна більшість респондентів підтвердила свою підтримку Збройним силам України — 93,5% опитаних висловили довіру армії. Високий рівень довіри також отримали Державна служба з надзвичайних ситуацій та добровольчі загони (по 85,5%), волонтерські організації (80%), Національна гвардія (79%), Державна прикордонна служба (74%).
Водночас інститути, які традиційно асоціюються з політикою та чиновництвом, зазнали глибокої кризи довіри. Недовіру державному апарату висловили 79% опитаних, політичним партіям — 77%, Верховній Раді — 77%, судовій системі — 73%. Довіра до уряду також є на критично низькому рівні — 71% громадян не вірять у його спроможність виконувати заявлені функції.
Таким чином, Верховна Рада дев’ятого скликання зіштовхується з подвійною проблемою: низькою результативністю у виконанні обіцянок і повною неспроможністю сформувати нові стандарти політичної поведінки. У ситуації, коли армії довіряють майже всі, а парламенту — переважна більшість не вірить, контраст стає надто промовистим. Соціологія лише зафіксувала те, що відчуває суспільство: парламент залишається однією з найслабших ланок української державності, і без ухвалення реального кодексу поведінки та дієвих механізмів контролю змінити цей образ неможливо.
Варто підкреслити, що недовіра до парламенту має системний характер. Вона не обмежується оцінкою конкретних законопроєктів чи рішень — у масовій свідомості Верховна Рада давно ототожнюється з образами депутатів, які зривають засідання, влаштовують сварки, кнопкодавлять і демонстративно ігнорують базові норми етики.
За останній час таких прикладів було чимало. У сесійній залі лунали нецензурні висловлювання під час обговорення законопроєкту про мобілізацію, депутати влаштовували бійки, як це сталося у грудні 2024 року між представниками «Слуги народу» та «Європейської солідарності». В січні 2025-го суспільство активно обговорювало поведінку народного депутата Миколи Тищенка, який під час засідання дозволяв собі репліки, що принижували колег, і водночас розважався з телефоном замість роботи. На даний час Тищенку призначили запобіжний захід у вигляді домашнього арешту строком до 12 липня за фактом незаконного позбавлення волі ексвійськового у Дніпрі.
У лютому в центрі скандалу опинився Олександр Дубінський, який, попри санкції і кримінальні провадження, намагався повернутися до публічної політики, викликавши хвилю критики в соцмережах та гострі дискусії про політичну відповідальність. І це лише тільки два приклади, в яких фігурують нардепи.
Слід зазначити, що законодавчі рамки етики для депутатів в Україні залишаються фрагментарними. Формально етичні норми закріплені в Законі «Про статус народного депутата України» та в Регламенті Верховної Ради, але перелік санкцій виглядає мізерним: переривання виступу, позбавлення слова до кінця пленарного засідання або відсторонення від участі в засіданні. Ці інструменти не здатні реально вплинути на поведінку депутатів, які роками демонструють неповагу до парламентської культури. Станом на весну 2025 року питання ухвалення Кодексу поведінки депутата, який би міг систематизувати етичні норми і створити механізм відповідальності, навіть не винесено на голосування.
Тим часом міжнародний досвід свідчить, що такий документ здатний істотно змінити якість політичної культури. У парламентах 85 країн світу діють кодекси поведінки депутатів, які поширюються як на роботу в залі засідань, так і на публічні виступи, комунікацію в медіа й особисту поведінку поза парламентом. У Сеймі Латвії існують чіткі правила, що регламентують ставлення депутатів до виборців і колег. В Ісландії Кодекс етики Альтингу поширюється на всі публічні дії парламентарів. В Україні ж залишаються три мінімальні покарання, які депутати сприймають радше як формальність.
Скандали з народними депутатами останніх місяців лише підкріплюють громадську думку про те, що зняття недоторканності, яке мало стати символом політичної відповідальності, не змінило суті питання, депутати й далі демонструють безкарність. Кнопкодавство залишається буденністю — нещодавно журналісти викрили одразу кількох нардепів з монобільшості, які голосували за відсутніх колег. У соцмережах розлетілися кадри, де депутат від «Слуги народу» розважався в караоке після провального голосування за законопроєкт про соціальні гарантії для військових. В інших випадках фіксуються численні випадки з розкішним життям і відпустками окремих парламентарів за кордоном у той час, коли країна перебуває у стані війни.
Криза довіри до парламенту відображається не тільки в соціології, а й у масовому відчутті розриву між владою і суспільством. У березні 2025 року у Верховній Раді розгорнулася дискусія навколо законопроєкту №12414, після ухвалення якого в липні деякі депутати не приховували своєї радості. Він передбачав фактичну ліквідацію незалежності антикорупційних органів НАБУ та САП, підпорядковуючи їх Генпрокурору. Відео, де вони посміхаються і вітають одне одного, спричинило шквал критики: громадяни сприйняли це як знущання з людей, які чекали зовсім інших рішень. Це ще раз підтвердило, що дії парламентарів множить рівень недовіри, який уже досяг позначки 77%.
Варто окремо згадати, що з 2016 по 2025 рік у справах, які розслідували детективи НАБУ, підозри отримали 71 чинний та колишній народний депутат. За сухою статистикою ховається доволі промовистий факт: сорок дві з цих підозр було оголошено лише за останні три роки, а тридцять один фігурант належить до нинішнього, дев’ятого скликання парламенту. Це означає, що навіть оновлення складу Ради на вісімдесят відсотків не зупинило відтворення старих практик, і корупційні схеми залишилися буденністю під новими політичними вивісками.
За даними НАБУ, найчастіше йдеться про привласнення чи розтрату майна — сімнадцять кримінальних проваджень. Чотирнадцять справ стосуються зловживання владою або службовим становищем, п’ятнадцять — недостовірного декларування. Ще у чотирьох випадках зафіксовано хабарництво, у трьох — незаконне збагачення. Ці епізоди демонструють не випадкові збої, а системність: доступ до влади для багатьох нардепів став джерелом особистих вигод, а не інструментом вирішення проблем країни і народу, слугами якого вони себе називають.
Показовими є й підсумки роботи Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Лише від початку 2025 року суди винесли сорок п’ять нових вироків стосовно шістдесяти двох осіб, а загалом ідеться про рішення щодо 338 фігурантів, серед яких є народні депутати, високопосадовці, судді, керівники держпідприємств та чиновники центральних органів влади. Це підтверджує, що корупційні ризики не зникають навіть у період війни, а парламент і далі лишається в центрі гучних справ.
Журналістські розслідування додали ще один штрих до портрета парламенту дев’ятого скликання. Аналіз роботи 452 депутатів показав, що кожен десятий народний обранець так чи інакше був пов’язаний з кримінальними провадженнями під час виконання свого мандата. Мова йде про понад п’ятдесят осіб, чиї прізвища з’являлися в справах, які розслідувалися правоохоронними органами.
Ця статистика виглядає ще промовистішою, якщо подивитися на розподіл за фракціями та групами: у кожній політичній силі не менше десяти відсотків депутатів виявилися фігурантами кримінальних справ. При цьому найчастішими звинуваченнями є державна зрада та корупційні злочини. Тобто саме ті правопорушення, які найболючіше б’ють по довірі громадян і самому сенсу існування парламенту як інституції.
Особливий дисонанс викликає позиція представників «Слуги народу», які формували списки партії й завели до сесійної зали рекордну кількість нових облич. Попри очевидний факт — у монобільшості теж виявилося чимало депутатів, причетних до кримінальних справ, — ті, хто підбирав кандидатів, не вважають себе відповідальними за результат. Це підкреслює головну проблему дев’ятого скликання: обіцянки очищення політики перетворилися на нову хвилю скандалів, а суспільство отримало не парламент бездоганної репутації, а чергову добірку «недоторканних» з кримінальними шлейфами.
Водночас обіцяний кінець безвідповідальності так і не настав. Прогули депутатів, їхня відсутність під час голосувань, ігнорування пленарних засідань стали буденністю. Двадцять три депутати дев’ятого скликання Верховної Ради пропустили більше половини голосувань, незалежно від причин їхньої відсутності. На цей момент одинадцять з них вже позбавлені мандатів.
При цьому скандали з бійками, нецензурною лексикою й показовим ігноруванням засідань нікуди не зникли. Монобільшість, яка мала стати запорукою швидких рішень, поступово втратила дисципліну й перетворилася на поле для внутрішніх конфліктів і ситуативних домовленостей. Вона розсипалася на внутрішні групи впливу, які заважають роботі парламенту і перетворюють сесійну залу на арену конфліктів. Тобто, парламент залишився залежним від старих практик, які суспільство сподівалося залишити в минулому.
Верховна Рада дев’ятого скликання увійшла в історію ще й тим, що стала значно менш відкритою для суспільства. Спершу обмеження пояснювалися пандемією COVID-19, тоді журналістам фактично закрили прямий доступ до сесійної зали. Пізніше ситуація ускладнилася ще більше — після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року запровадили нові правила, які на півтора місяця повністю припинили прямі трансляції пленарних засідань. Водночас з офіційного сайту парламенту зникла частина даних про депутатів, перестали оновлюватися результати голосувань, а суспільство втратило інструменти оперативного контролю за тим, що відбувається під куполом.
Пізніше окремі обмеження почали знімати, однак вони вже встигли змінити саму модель роботи парламенту. Формально журналістів повернули до Верховної Ради, проте не до ложі для преси, а у спеціально відведену кімнату, яка обмежує можливості безпосереднього спостереження за перебігом подій. При чому засідання Погоджувальної ради і далі залишаються закритими, що, з одного боку, відповідає рекомендаціям місії Європарламенту, але з іншого — позбавляє громадян прозорого уявлення про механіку домовленостей між політичними силами. У підсумку рівень відкритості Верховної Ради так і не повернувся до стандартів, які існували до пандемії, і немає впевненості, що такий формат прозорості коли-небудь буде відновлений повністю.
Виступаючи на відкритті першого засідання Верховної Ради дев’ятого скликання, Президент України малював картину нового парламенту, який відмовиться від популізму, навчиться працювати швидко і якісно та стане відповіддю на очікування суспільства. Проте минулі шість років довели, що ці слова так і залишилися політичною декларацією.
Формально частина озвученого була реалізована – парламент дійсно ухвалив закон про зняття недоторканності, затвердив закон про імпічмент президента, запустив низку реформ, які вважалися заблокованими раніше. Проте все це не зняло головного питання — чи змінилася якість роботи самої Верховної Ради. Суспільство так і не отримало парламент, який захищає інтереси своїх виборців. Більшість ухвалених законів не покращили життя українців, а навпаки викликали хвилю критики через те, що їхні наслідки відчувалися як погіршення соціальних і економічних умов. Підвищення податкового тиску, скорочення соціальних гарантій, непрозорі кадрові рішення і кулуарні домовленості стали реальністю, яку українці пов’язують з роботою парламенту.
Володимир Зеленський підкреслював, що цей парламент може увійти в історію як такий, що зробив неможливе. Проте він дійсно увійшов в історію, але як парламент, який не виправдав очікувань українців і закріпив репутацію однієї з найбільш дискредитованих інституцій держави.
