Коли говоримо про Арктику, не варто обманюватися крижинами та білими ведмедями. У XXI столітті це передусім політичний майданчик, де нові форми імперіалізму, перерозподіл ресурсів і редизайн світової логістики формують складну геополітичну тканину. Коли замерзає море, активізуються геостратеги.
Сьогодні в Арктиці формується новий клуб гравців, і те, як вони заходять на територію, часто суперечить публічно задекларованим у цивілізованому світі принципам “зеленої” трансформації.
Арктика без ілюзій: між порятунком льоду, нафтовим апетитом і стратегічними перегонами
Арктика нагрівається вчетверо швидше за середній рівень на планеті. Вчені попереджають: ми стрімко наближаємося до незворотних кліматичних змін, так званих “точок неповернення”, які вже спостерігаються в таненні льодовиків у Гренландії і в Антарктиді. Танення арктичної криги не лише прискорює підняття рівня Світового океану, а й руйнує екосистеми, що тисячоліттями стабілізували глобальний клімат.
Саме тому вчені та уряди країн запускають проєкти геоінженерії: від дзеркал на орбіті до спроб штучного потовщення льоду. Велика Британія вже інвестувала понад £57 мільйонів у 21 подібний експеримент. Уперше наука починає на практиці моделювати способи “порятунку льоду”.
Під крижаним арктичним панциром знаходяться колосальні ресурси. За оцінками Геологічної служби США, тут міститься до 13% світових запасів нафти й 30% природного газу, ще й величезні поклади стратегічних рідкоземів. Норвезька компанія Equinor нещодавно оголосила про нове нафтове відкриття в Баренцевому морі.
Однак дістатися до цих ресурсів – означає зіткнутися з подвійною дилемою: з одного боку, це шанс на економічний прорив, з іншого, загроза масштабному екологічному лиху. Видобуток у регіоні напряму загрожує крихким екосистемам і життю корінних народів.
Ще однією причиною глобального інтересу є відкриття навігаційних шляхів унаслідок танення льодовиків. Північний морський шлях, який проходить вздовж російського узбережжя, може на третину скоротити час доставки товарів між Азією та Європою. Китай, Японія, Південна Корея зацікавлені у використанні Північного морського шляху як альтернативу Суецькому каналу. Це дозволяє скоротити час доставки та зменшити залежність від традиційних маршрутів. Втім для західних компаній ця нова логістика пов’язана з колосальними ризиками.
Росія активно розвиває ПМШ як стратегічний логістичний коридор, інвестуючи в криголами та інфраструктуру, і намагається збільшити вантажопотік до 180 млн тонн до 2030 року. Для РФ, як відомо, цей маршрут надає стратегічну перевагу завдяки курсуванню тіньового флоту.
Втім не лише нафта й газ приваблюють глобальні компанії. Сьогодні експерти говорять про Арктику як про ідеальне місце для розміщення центрів обробки даних. Холодний клімат мінімізує витрати на охолодження серверів, а близькість до нових підводних кабелів забезпечує високошвидкісний зв’язок між континентами. Таким чином, регіон стає частиною цифрової інфраструктури майбутнього.
На фоні ресурсної лихоманки й кліматичних експериментів все гучніше звучать голоси автохтонних арктичних народів. У Гренландії, Канаді, на Алясці активісти, митці й громадські лідери говорять про культурну ерозію та втрату ідентичності.
І от на тлі всіх цих процесів посилюється політичне протистояння. Закріпити свої позиції на полюсі планети намагаються США, Росія, Китай, Канада та Норвегія. Росія активно розбудовує інфраструктуру ПМШ. Штати приділяють особливу увагу Гренландії як новому “геостратегічному узлу”, а Китай інвестує в “Полярний шовковий шлях”. Усе це прелюдія до нової арктичної гонки.
Геологія проти геополітики: хто поділить дно Арктики
Хоч Арктика – здебільшого крижаний простір, під ним ховається справжній скарб – нафта, газ, рибні ресурси й транзитні шляхи. Саме тому в хід іде не лише дипломатія, а й геологія.
Усе, що стосується морських територій, регулює Конвенція ООН з морського права (UNCLOS) від 1982 року. Це щось на кшталт Конституції світового океану. Відповідно до неї, країни, що мають узбережжя, контролюють 12 морських миль територіального моря: це як їхня суходільна територія, тільки на воді. Ще 12 миль – “прилегла зона” з обмеженим контролем.
Далі 200 миль – виключно економічна зона, де країна має права на риболовлю, видобуток тощо. А ще є континентальний шельф – ділянка морського дна, що простягається за ці 200 миль, якщо це геологічне продовження суші.
І от тут починається найцікавіше. Якщо країна доведе, що певна частина дна – “її” шельф, вона може на неї претендувати. Але не за замовчуванням: спочатку треба подати заявку в спеціальну Комісію з меж континентального шельфу при ООН. І довести, що під кригою не просто глобальна територія, а продовження, скажімо, Сибіру чи Гренландії.
Такі ласі шматки як той же хребет Ломоносова – підводну гору, що перетинає всю Арктику, хочуть отримати водночас Росія, Канада і Данія (через Гренландію). Росія подала першу заявку до Комісії ООН у 2001 році, оновила її в 2015-му, і в 2019 році отримала часткове визнання геологічного зв’язку хребта з архіпелагами Нова Земля та Земля Франца-Йосифа, і тепер претендує фактично на весь центр Арктики, аж до Північного полюса.
Данія подала свою заявку у 2014-му, аргументуючи тим, що її хребет тягнеться від Гренландії, значить, це її шельф. Не забарилася і Канада, заявивши свої територіальні претензії у 2019-му.
Комісія розглядає ці заявки не з політичної точки зору, а суто за геологією. Але якщо кілька країн доведуть, що той самий шматок дна їхній, їм доведеться домовлятись самостійно. А от із цим уже проблеми.
Конфлікт можливий, по-перше, тому, що претензії трьох країн частково перетинаються. І це питання вже не тільки про науку, а про те, хто контролює Північний полюс.
По-друге, США хоч і визнають UNCLOS як міжнародну норму, офіційно її не ратифікували. Це юридично стримує їх від подачі заявки, але не зупиняє від претензій у майбутньому.
По-третє, після російського вторгнення в Україну Арктика вже не територія “холодного миру”. Більшість арктичних країн не хочуть сідати за один стіл із РФ. А отже, питання шельфу можуть почати вирішувати не за допомогою карт і протоколів, а за допомогою бурових платформ і військово-морських патрулів.
На відміну від Антарктики, де з 1959 року всі територіальні претензії “заморожені” спеціальним договором, в Арктиці кожен тягне ковдру на себе. І жодної міжнародної угоди, яка б зупинила це змагання, немає.
Усі ці роки головною платформою для співпраці арктичних держав була Арктична рада. Створена в 1996-му, вона об’єднує 8 країн (США, Канаду, РФ, Данію, Ісландію, Норвегію, Швецію та Фінляндію) і представників корінних народів, та покликана захищати довкілля, дослідження та співіснування.
Але з березня 2022 року сім країн-учасниць призупинили участь у зустрічах із Росією (яка, до речі, саме головувала). У 2023-му поновили частину технічних проєктів, але політичний діалог із Росією заблокований. І Рада більше не працює як єдиний центр координації.
Це серйозна проблема, адже саме тут обговорювали все: від екологічного моніторингу до захисту інтересів корінних народів і надзвичайних ситуацій. А зараз створився вакуум. Хтось почне бурити нафту, а домовленостей про правила немає. Корабель зазнає аварії – немає спільного плану реагування. Політика повністю витіснила кооперацію.
Арктика більше не “спокійний лід”. Отже, ситуація така: формально – усе за правилами ООН, геологія й карти. Але на практиці – геополітика, конфлікти, і відсутність діалогу. Світ, який і так розколюється, тепер має ще одну точку потенційного зіткнення – просто посеред крижаного океану.
Арктичні парадокси: як Equinor, “Роснефть” і Китай формують майбутнє без дипломатів
Подивімося на Equinor. Норвегія офіційно – флагман кліматичної політики Європи. Але це не заважає її державній компанії Equinor добувати нафту за 200 км на північ від Норвегії в Баренцевому морі, де не діє жоден класичний регулятор охорони біорізноманіття. У червні компанія оголосила про нове нафтове відкриття – і це не просто свердловина, це спроба закріпити технологічну й геополітичну присутність у холодній зоні.
Це приклад, коли екологічна риторика йде поруч із суворим розрахунком: контроль за морським шельфом – це не лише про ресурси, це про транзит і політичну суб’єктність.
У той час як Норвегія діє інструментально, Росія – системно. “Роснефть” реалізує мегапроєкт “Восток Ойл”, будуючи найбільший в історії арктичний термінал у Бухті Север, який інтегрує нафтові родовища Красноярського краю з Північним морським шляхом. Це не просто промисловість, а стратегічна інфраструктура майбутнього російського експорту на Схід.
Фактично, Москва створює власну паралельну логістику, незалежну від західних вузлів. Арктика для Росії сьогодні не ресурсна провінція, а лабораторія автономного виживання в умовах санкцій.
Ще один глобальний гравець – Китай – не має арктичного узбережжя, але має стратегічне бачення. Через CNPC та CNOOC, китайські державні компанії взяли по 10% у проєкті Arctic LNG 2, одному з найамбітніших енергетичних кластерів Росії на півострові Гидан. Китай знову не “влазить напролом”, а входить частками, структурно й непомітно, отримуючи доступ до газу, логістики й політичного впливу.
У червні Equinor та Shell оголосили про створення спільного підприємства Adura, що стане найбільшим гравцем у Північному морі Великобританії. Їхня амбіція – за п’ятиріччя збільшити видобуток на понад 40%.
Це не просто економіка, а стратегічна відповідь на російську “енергетичну незалежність” та інструмент укріплення логістичної незалежності Європи. Арктика перетворюється на геоекономічний театр, де грають не держави напряму, а консорціуми.
І поки Equinor бурить, Росія будує термінал, а Китай вантажиться в LNG, ЄС і США досі “вивчають потенціал”. Гренландія – держава з потенціалом стратегічної автономії – надала канадській компанії Greenland Resources 30-річну ліцензію на розробку молібденового родовища Malmbjerg, яке, за оцінками, може забезпечити до 25% річного попиту ЄС на цей стратегічний метал, що використовується в авіації, космічній галузі, електроніці та медицині.
Проєкт підтримується Європейським Союзом і вже має угоди з провідними виробниками сталі в Європі. Це важливий крок до зменшення залежності від імпорту з Китаю, який наразі контролює понад 85% світового ринку молібдену.
Але ось парадокс: міністр мінеральних ресурсів Гренландії заявив, що якщо ЄС і США не прискоряться, Китай зайде й сюди – і тоді Європа буде залежною не лише в рідкоземах, а й у політичних моделях.
…Ще донедавна Арктика сприймалася як далекий холодний регіон, де панують дикі ландшафти, крижаний простір і життя корінних народів. Але сьогодні вона стрімко перетворюється на глобальний епіцентр, у якому зіштовхуються ключові інтереси XXI століття: боротьба з кліматичною катастрофою, змагання за ресурси, економічні інновації та нова геополітика.
Тетяна Вікторова
