У країні, де кожне друге підприємство шукає працівника, а кожен другий безробітний шукає роботу, ринок праці виглядає як театр абсурду. Двері відкриті, але ніхто не входить. Роботодавці б’ють на сполох через кадровий голод, тоді як мільйони українців, з дипломами й досвідом, місяцями не можуть знайти місце під сонцем. Попит шалений, пропозицій море, а ринок, здається, просто не вміє звести ці дві точки. Вакансії множаться як гриби після дощу і не десь у далекій перспективі, а просто зараз, тут і тепер. Та замість черги охочих, одна порожнеча. Очевидно, що диплом вже не гарантує роботи, а наявність спеціальності та досвіду не гарантують успішне працевлаштування. Український ринок праці стикається з кризою, яка не вирішується простою “перекваліфікацією” чи підвищенням зарплат. І доки ми намагаємося вписати нову економіку в стару матрицю, вона розвалюється просто на очах.
Невідповідність попиту і пропозиції
Сучасний ринок праці в Україні демонструє небачений парадокс: рекордна кількість вакансій поруч з гострим дефіцитом кадрів. З одного боку, з’явився шанс для тих, хто шукає роботу. З іншого, це тривожний сигнал для економіки, що намагається відновитися у прицільно складних умовах. Картину ускладнюють демографічні зміни, мобілізація, вимушене переселення та зростаючі очікування самих працівників. Національний банк фіксує стрімке зростання кількості вакансій на платформах пошуку роботи.
Наприклад, на сайті Work.ua з’явилось понад 111 тисяч оголошень, що становить абсолютний рекорд з початку повномасштабної війни. Але реальних кандидатів, які готові закрити ці позиції, катастрофічно не вистачає. Основні причини цієї диспропорції добре відомі: продовження трудової міграції за кордон, мобілізаційні процеси, слабка адаптація внутрішньо переміщених осіб та невідповідність навичок шукачів до реальних потреб бізнесу.
За даними НБУ, кількість мігрантів продовжувала зростати протягом року, що не лише обмежувало пропозицію робочої сили, але й знижувало споживчий попит у країні. На деяких сегментах ринку вже зараз фіксується менше одного кандидата на вакансію. Найгостріший дефіцит є у сферах логістики, торгівлі, ресторанного бізнесу та виробничих професіях. Український ринок праці буквально “провисає”, не встигаючи за потребами економіки.
Формально статистика виглядає оптимістично. Рівень безробіття, який у 2023 році складав 18,2%, знизився до 14,2% у 2024-му, а до 2026 року має знизитися до 10–12%. Але за цими цифрами ховається не покращення ситуації, а її структурна деформація. Мова йде про зміну складу економіки, виїзд мільйонів працездатних громадян за кордон, нерівномірне відновлення регіонів, а головне – зростаючу невідповідність між наявними вакансіями та вміннями пошукачів. У результаті маємо неофіційне безробіття, яке все ще залишається високим, а офіційні показники викривлюють реальність.
Попри шалений попит на працівників, середня заробітна плата в Україні у 2025 році становила близько 20 000 грн – і ця цифра тримається на одному рівні вже третій місяць поспіль. Водночас показник конкуренції на ринку впав до історичного мінімуму з початку повномасштабного вторгнення: відгуків на одну вакансію стало ще менше. Тепер працівники диктують правила гри, і попит на них продовжує зростати. Особливо це стосується висококваліфікованих спеціалістів, зокрема у сферах ІТ, інженерії, маркетингу, логістики, аудиту, фінансів та управління.
Кадрова криза як шанс: кого чекає бізнес сьогодні
Український бізнес нагадує капітана корабля, який опинився в штормі: на борту не вистачає екіпажу, хвилі тиснуть з усіх боків, а берег лишається досі невидимим. Кадровий голод змусив роботодавців ламати звичні моделі мислення й перейти від класичної “вибираємо з найкращих” до режиму “беремо, кого знайдемо і терміново вчимо під свої потреби”.
За даними дослідження Європейської Бізнес Асоціації, близько 75% компаній вже не просто відчувають нестачу кадрів, а буквально горять у цьому дефіциті. І хоча бізнес намагається гасити пожежу грошима, піднімаючи зарплати та відкриваючи навчальні програми, глобально ситуація все одно не змінюється. Причина цього криється у нестачі людей. Усе частіше роботодавці звертають увагу на тих, кого ще недавно обходили стороною. Вже не висуваються вимоги до наявності досвіду у працівника. Коли руки потрібні тут і зараз, роботодавці знімають свої шори й починають дивитися ширше. Тепер дедалі частіше на ринку праці готові прийняти на роботу студентів (+13% вакансій для новачків без досвіду), ветеранів (+20% ), людей з інвалідністю ( +12%) та пенсіонерів (+16%), яким раніше відмовляли.
Експерти з питань працевлаштування зауважують, що серед роботодавців усе ще існує певна обережність щодо найму ветеранів бойових дій. Згідно з опитуваннями, частина працедавців має побоювання, зокрема щодо можливих психологічних труднощів, наприклад, посттравматичного стресового розладу, що може впливати на атмосферу в колективі. Проте водночас все більше компаній готові інтегрувати ветеранів у свої команди. Деякі з них проходять спеціальне навчання, перебудовують робочі процеси та інструктують персонал щодо особливостей комунікації з колишніми військовими. Наприклад, у Києві значна частина роботодавців зберігає робочі місця для своїх працівників, які мобілізовані. Крім того, наявні приклади того, як бізнес надає підтримку під час служби, а після повернення сприяє адаптації.
Зростає також зацікавленість ветеранів у створенні власної справи. За даними Міністерства економіки, з початку дії відповідної програми гранти на відкриття бізнесу отримали вже 623 ветерани або члени їхніх родин. Найбільш поширені напрями підприємництва — торгівля, сільське господарство, харчова сфера.
Програма передбачає надання безповоротної фінансової допомоги. Сума може сягати 1 млн грн, залежно від кількості створених робочих місць:
- до 250 тис. грн — за умови створення одного робочого місця;
- до 500 тис. грн — за два нових місця;
- до 1 млн грн — якщо заплановано найняти щонайменше чотирьох працівників.
Однак є й певні вимоги: учасник програми має бути зареєстрованим як ФОП не менше трьох років. Також 30% вартості проєкту має профінансувати сам заявник, решта 70% — коштом держави. Подання заявок відбувається через портал “Дія” разом із бізнес-планом. Фахівці наголошують увагу на ще одній тенденції: частина ветеранів, які звикли до стабільного й відносно високого доходу під час служби, повернувшись у міста з нижчим рівнем зарплат, вирішують почати власну справу. Наприклад, у Києві середня зарплата на багатьох базових посадах складає 15–20 тис грн. Для цифрових професій, таких як маркетинг, аналітика чи оператори контакт-центрів, оплата може сягати 30–40 тис грн, особливо якщо фахівець володіє іноземною мовою.
Щодо адаптації до ринку праці людей з інвалідністю, то в Україні поступово зростає кількість професій, які можна виконувати віддалено або у гнучкому форматі. Це може бути робота як вдома (наприклад, швачка), так і в цифровому просторі — спеціаліст з онлайн-просування, оператор кол-центру, СЕО-фахівець тощо. Досвід пандемії показав, що віддалений формат роботи може бути ефективним, а тому залишається актуальним і надалі.
Водночас значну роль відіграють також освітні та благодійні ініціативи. Наразі діє низка програм для ветеранів, які допомагають їм адаптуватися після служби: це психологічна підтримка, перекваліфікація, навчальні курси. Хоча кількість учасників поки що невелика, саме ці проєкти формують основу для масштабнішої підтримки тих, хто повернеться з фронту в майбутньому.
Загалом, ринок праці хоч і переживає непрості часи, але саме це створює нові можливості для людей, готових здобувати нові навички. І хоча знайти роботу буває непросто, перспективи для тих, хто прагне розвитку, стають усе більш реальними. Водночас інтеграція ветеранів має стати не тільки соціальним пріоритетом, але й відповіддю на кадровий дефіцит, який дедалі більше відчуває український бізнес.
Нова реальність праці: запит на техніків, а не теоретиків
Якщо копнути трохи глибше, стає зрозуміло, що система пробуксовує. Люди, які хочуть працювати, і компанії, які шукають працівників, просто не можуть знайти одне одного. У профілі українського безробітного, який звертається до Державної служби зайнятості, типова картина: людина з вищою освітою, зі стажем, з очікуваннями відповідного рівня. Такі шукачі хочуть займатися тим, на що вчилися, і отримувати відповідну оплату. Але на них чекає гірка іронія, бо сьогодні більшість вакансій, які надходять до тієї ж Державної служби зайнятості, не для “офісних інтелектуалів”, а для тих, хто вміє працювати руками.
За даними спільного дослідження Міністерства освіти і науки разом з міжнародними партнерами, майже третина всіх наявних вакансій — для кваліфікованих робітників з інструментом. Ще чверть — для операторів і техніків, які вміють обслуговувати складне устаткування. Понад 10% — для найпростіших професій. У порівнянні, керівників шукають лише у 6% випадків, а технічних службовців — лише у 4%.
Цей дисбаланс вже давно перестав бути новиною, але з кожним роком він стає дедалі гострішим. Бізнес регулярно сигналізує про те, що фахівців не вистачає, а ті, які приходять, часто не мають потрібних знань або виявляються теоретиками, далекими від практики. Особливо складно знайти спеціалістів технічного напрямку і не лише через виїзд кадрів, а й через багаторічну деградацію системи професійно-технічної освіти, яку держава лише зараз починає відновлювати.
Один з напрямів боротьби з цією кризою полягає в освіті дорослих. У міністерствах освіти й економіки зрозуміли: якщо ринок змінюється, то і дорослі мають змінюватися разом з ним. Саме тому за останні роки було запущено сотні програм перекваліфікації для тих, хто втратив роботу, хоче змінити професію або вимушено опинився в нових життєвих обставинах. Перенавчатися прагнуть дедалі більше людей: безробітні, ветерани, переселенці, жінки, які шукають нові можливості, і просто ті, кому вища освіта більше не дає бажаного результату.
У цій новій реальності робітничі професії не просто реабілітувалися, а стали елітними. Вакансії, які раніше виглядали другосортними, сьогодні пропонують зарплати, що змушують замислитись навіть офісних працівників. Наприклад, одна з компаній у сфері автосервісу шукає слюсаря-ходовика і готова платити від 70 до 100 тис грн на місяць. За ці гроші від кандидата вимагається не філософський трактат, а чітке знання діагностики, заміни технічних рідин і вміння працювати з мультибрендовими легковиками.
Ще один приклад – водії-міжнародники. Логістичні компанії пропонують їм від 60 до 90 тис грн, вимагаючи водійські категорії, досвід міжнародних перевезень і знання доріг Європи. Інша компанія, яка займається тонуванням і поліруванням авто, шукає майстра зі стажем і пропонує до 60 тис грн. Тобто руками зараз можна заробляти в рази більше, ніж головою, принаймні, якщо ти не айтішник і не топ-менеджер.
Цікаво, що навіть на фоні загального кадрового голоду деякі сфери показують відчутне зростання зарплат. Наприклад, фахівці з медіабайїнгу, хто запускає рекламні кампанії та працює з інтернет-трафіком, у січні 2025 року в середньому отримували 67 500 грн. Водії-міжнародники заробляють 55 тис грн, стоматологи-ендодонтисти — 51 900 грн. У топ-менеджерів середній дохід зріс до 47 500 грн (+6%), працівники у сфері краси та фітнесу отримують уже 25 000 грн (+4%), фахівці зі страхування – 26 000 грн (+4%), у будівництві – 28 500 грн (+4%). Сектор готельно-ресторанного бізнесу, незважаючи на складні часи, також демонструє зарплатне зростання – на 3%, до 22 100 грн.
Аналітики пояснюють цей тренд кількома факторами. По-перше, попит на фахівців у певних галузях зростає швидше, ніж ринок встигає реагувати. По-друге, бізнеси, які вижили під час війни, почали розширюватися. І нарешті, поступове, хоч і нерівномірне, відновлення економіки створює нові можливості та посилює конкуренцію за кваліфіковані руки та голови.
Але поки держава, бізнес і працівники намагаються на ходу переосмислити ролі, деформований ринок праці продовжує рухатись наосліп. Система, у якій люди з дипломами не можуть знайти роботу, а підприємства волають про брак слюсарів і водіїв, — це дзеркало не просто економічної проблеми, а глибокої соціальної трансформації. І той, хто швидше це усвідомить, той встигне стати не пасажиром, а водієм у новій економіці.
Отже, український ринок праці опинився в точці, де далі зволікати вже небезпечно. Проблема не в браку вакансій чи небажанні людей працювати. Проблема в тому, що система досі грає за старими правилами, коли навички й запити не збігаються з реальністю. І поки роботодавці шукають “готових”, а шукачі чекають “ідеальних” умов, економіка втрачає темп.
