Кримінальна відповідальність за депортацію українських дітей: парламент готується дати правову оцінку воєнному злочину

Одним з найболючіших і водночас найменш структурованих питань війни є системне викрадення, насильницьке переміщення й утримання українських дітей на тимчасово окупованих територіях або вглиб Російської Федерації. Це явище не є випадковим, хаотичним чи винятковим. Йдеться про цілеспрямовану державну політику, яка охоплює малолітніх громадян України, позбавлених зв’язку з родинами, національної ідентичності та правового захисту. Попри гучні міжнародні заяви, рішення Міжнародного кримінального суду, сотні офіційних звернень і журналістських розслідувань, реальний механізм повернення цих дітей лишається в кращому разі ситуативним. Саме тому питання притягнення до відповідальності осіб, причетних до депортації та затримки репатріації дітей, є правовим, а також  політичним і гуманітарним.

Зміст законодавчої ініціативи

21 квітня Комітет Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності рекомендував парламенту підтримати у першому читанні законопроєкт №12170. Його метою є внесення до Кримінального кодексу України чітку статтю, яка визнає депортацію та невиправдану затримку репатріації дитини представником іноземної держави воєнним злочином. Про це повідомляє профільний комітет у Facebook.

Йдеться не лише про узагальнення. Законопроєкт пропонує трактувати вивезення дитини в умовах збройного конфлікту — особливо, якщо це супроводжується перешкоджанням у поверненні, зміною імені, громадянства або примусовим усиновленням — як грубе порушення міжнародного гуманітарного права. Це дозволить не просто констатувати факт злочину, а й розпочати кримінальне переслідування конкретних посадових осіб іншої держави — передусім йдеться про Росію.

У коментарі пресслужби Верховної Ради підкреслено, що ухвалення цього закону має не лише юридичне, а й символічне значення: він дозволяє надати правову кваліфікацію діям, що досі лишалися у сірій зоні гуманітарного злочину, і створює правову базу для міжнародної співпраці у питаннях екстрадиції, розслідування, обміну інформацією щодо викрадених дітей.

Нагадаємо, ще у квітні 2023 року 49 держав — серед яких більшість країн ЄС, Велика Британія, Канада, США, Японія, Австралія — оприлюднили спільну заяву, в якій засудили Росію за викрадення українських дітей. Приводом стало організоване РФ засідання Ради Безпеки ООН, присвячене так званим «правовим підставам переміщення» малолітніх українців до Росії. Тоді Велика Британія навіть заблокувала трансляцію виступу уповноваженої з прав дитини РФ Марії Львової-Бєлової — особи, яка фігурує в ордері на арешт, виданому МКС.

Проблема депортації українських дітей має катастрофічні масштаби. У березні 2023 року уповноважена президента України з прав дитини Дар’я Герасимчук заявила, що українська держава має підтверджені дані щодо щонайменше 19,5 тисяч вивезених дітей. Але реальна кількість може бути в рази більшою. За словами голови Офісу Президента Андрія Єрмака, йдеться вже про понад 1,6 мільйона неповнолітніх громадян, які нині перебувають під контролем Росії — як на території РФ, так і в окупованому Криму й частині Донбасу.

Наразі механізму, який би дозволив повертати цих дітей системно, не існує. В окремих випадках репатріація відбувається завдяки міжнародному посередництву — зокрема участі Катару або гуманітарних місій. Але в більшості ситуацій це або неможливо, або займає роки. До того ж, Росія часто змінює персональні дані дітей, перепризначає опікунів, надає їм громадянство — тобто вчиняє цілеспрямовані дії, щоб приховати походження та виключити шанс на повернення.

На тлі цього Верховна Рада також працює над паралельним законопроєктом №12385, який стосується визначення статусу дітей, що постраждали внаслідок воєнних дій. Його ухвалення в першому читанні 17 квітня стало важливим кроком до формалізації допомоги таким дітям усередині країни, однак без зовнішньополітичного інструменту тиску цього недостатньо.

Саме законопроєкт №12170 має стати тим правовим містком, який з’єднає реальні факти воєнного злочину проти дітей з можливістю почати міжнародне слідство. Його ухвалення дозволить Генеральній прокуратурі, Службі безпеки України, ДБР, а також міжнародним слідчим отримати унікальний інструмент: наявність прямої статті в ККУ, яка чітко визнає депортацію дитини — не просто моральною катастрофою, а злочином, що підлягає судовому переслідуванню за всіма принципами міжнародного права.

Цей документ покликаний запобігти продовженню депортацій. Він дозволяє Україні вимагати, щоб ті, хто бере участь у насильницькому переміщенні дітей — від військових до чиновників, соціальних працівників, суддів чи прийомних батьків — були ідентифіковані, занесені до реєстрів, притягнуті до відповідальності. Це може стати основою майбутніх екстрадиційних запитів і механізмів передачі дітей з тимчасового утримання до законних родин або державної опіки.

В умовах, коли ворог перетворив дитину на інструмент війни, на об’єкт демографічної експансії, культурного знищення й політичного шантажу, юридична відповідь має бути такою ж точною, як і моральна. Законопроєкт №12170 — це перший крок до створення не просто наративу, а правового акту, який назве викрадення дітей своїм іменем: воєнним злочином.

Як це працюватиме: національне слідство і міжнародна правова взаємодія

Після того, як злочин буде кваліфіковано на рівні українського законодавства, будь-яка українська слідча установа — прокуратура, СБУ, ДБР — зможе відкривати кримінальне провадження проти конкретних осіб, незалежно від їхнього громадянства, посади або фактичного перебування на території України. Формальна наявність злочину у Кримінальному кодексі — необхідна умова для розшуку, повідомлення про підозру, подання до суду, відкриття заочного розгляду.

З моменту внесення цієї норми, Україна зможе на законних підставах запитувати у міжнародних інституцій, у тому числі Інтерполу, підтримки в оголошенні розшуку, арешту чи екстрадиції. Це, зокрема, стосується так званих прийомних батьків, що беруть участь у насильницькому усиновленні вивезених українських дітей, чиновників соціальних служб, які оформлюють документи на зміну імені, та навіть тих, хто заохочує подібні дії публічно або ухвалює рішення на рівні органів влади.

Особливу вагу такий інструмент матиме у випадках, коли злочини проти дітей розслідуються у межах універсальної юрисдикції. Це принцип, за яким деякі злочини — геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності — можуть бути розглянуті будь-якою державою, незалежно від місця скоєння. Для цього потрібна чітка національна база. Якщо Україна чітко визнає депортацію дітей воєнним злочином, це створює підстави для подібних дій у судах інших країн.

Закон також відкриє можливість збирати докази в упорядкованому форматі — із правильною юридичною кваліфікацією, описом кожного епізоду як злочину, відповідним оформленням свідчень, підтверджень, архівних записів, рішень про зміну прізвищ або громадянства. Ці справи зможуть надсилатися до Міжнародного кримінального суду або стати підставою для подання міждержавних позовів.

Що може стати викликом

Одним з основних викликів, з якими зіткнеться Україна після ухвалення цього законопроєкту, стане встановлення осіб, які безпосередньо беруть участь у викраденні, переміщенні або утриманні дітей. Через зміну імен, надання громадянства РФ, приховування місця перебування або залучення до пропагандистських програм, доступ до таких даних часто обмежений. Водночас завдяки міжнародним базам, журналістським розслідуванням, даним розвідки, а також свідченням повернених дітей, стає можливим поетапно формувати персоніфіковані досьє.

Так само складним буде доведення умислу й зв’язку між окремими діями та політичним наказом згори, оскільки Росія намагається представити викрадення дітей як “евакуацію”, “порятунок”, “гуманітарну допомогу” чи навіть “програму інтеграції”. Але наявність чіткої статті в українському законі дозволяє працювати з доказами послідовно — і юридично протиставляти російській пропаганді реальні факти: про відсутність згоди батьків, тиск на дітей, заміну документів, нав’язування нової ідентичності.

Ще один аспект — політична й дипломатична робота після ухвалення закону. Коли Україна отримає закон, що визнає депортацію дітей воєнним злочином, вона зможе лобіювати його аналогічне визнання в інших країнах. Це відкриє шлях до створення ширшої коаліції держав, які не лише засуджують такі дії, а й визнають їх карними діями, готові судити винних і підтримувати розслідування на своїх територіях.

Для українського суспільства ухвалення цього законопроєкту є визнанням травми, яку завдала Росія, знищуючи сім’ї, розриваючи кровні зв’язки, викрадаючи майбутнє. Він є механізмом, який здатен вказати не лише винного, але й дати дитині шанс на повернення додому.