На тлі стрімкого зростання попиту на системи протиповітряної оборони – від України до Близького Сходу, де нове загострення навколо Ірану додатково перевантажує світовий ринок ППО, – держави дедалі частіше замислюються над створенням власних “повітряних щитів”.
У цьому контексті заява заступника командувача Повітряних сил ЗСУ Павла Єлізарова про можливе формування вітчизняного аналога ізраїльської системи Iron Dome виглядає не просто військовою ініціативою. Вона є частиною ширшого процесу, у якому країни починають будувати системи захисту неба, розуміючи, що ресурси союзників обмежені, а глобальний ринок перехоплювачів і батарей не здатний швидко реагувати на кілька одночасних воєн.
Ініціатива створення “українського Iron Dome” стала логічним продовженням рішень, які почали формуватися ще на початку року. У січні Володимир Зеленський оголосив про “новий підхід” до застосування протиповітряної оборони, який передбачає посилення нижнього ешелону захисту – мобільні вогневі групи, дрони-перехоплювачі та інші засоби малої протиповітряної оборони. Саме під трансформацію цього напрямку Павла Єлізарова призначили заступником командувача Повітряних сил.
Міністр цифрової трансформації Михайло Федоров тоді ж артикулював цю задачу ще чіткіше: створити “антидроновий купол” над Україною, систему, здатну знищувати загрозу ще на підльоті. Уже у березні Єлізаров в інтерв’ю пояснив, що йдеться не про буквальне копіювання ізраїльської системи Iron Dome, а про власну комплексну архітектуру протиповітряної оборони, адаптовану до масштабів і типу загроз, з якими стикається Україна.
Термін “купол” у цьому контексті радше політична метафора, ніж технічна назва. Ізраїльський Iron Dome, розроблений компанією Rafael Advanced Defense Systems і введений у бойове чергування у 2011 році, не є суцільною парасолькою над країною. Система складається з радара виявлення та супроводу, центру управління battle management and weapon control і пускових установок із ракетами Tamir.
За даними Центру стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні, одна батарея має кілька пускових установок, кожна з яких несе до 20 перехоплювачів, а сама система вибірково вражає лише ті цілі, які, за розрахунком траєкторії, загрожують населеним пунктам або критичним об’єктам. Саме ця логіка інтегрованої, автоматизованої і багаторівневої оборони, а не конкретний ізраїльський виріб, і стає ключовою для української дискусії.
Коли повітряна війна змінює правила гри
Стрімке зростання попиту на системи протиповітряної оборони пояснюється не абстрактним погіршенням безпекового середовища, а конкретною зміною самої тактики повітряних атак. Масований удар сьогодні дедалі рідше означає запуск лише крилатих або балістичних ракет. Він складається з хвиль дешевших безпілотників, які змушують оборону витрачати боєкомплект і розкривати позиції, після чого підходять дорожчі та руйнівніші засоби ураження.
Війна в Україні стала найяскравішим прикладом цієї трансформації. Торік у травні Росія здійснила найбільшу на той момент дронову атаку, випустивши 273 безпілотники за одну ніч. Уже через кілька днів стався найбільший комбінований удар від початку вторгнення – 298 безпілотників і 69 ракет.
Британський аналітичний центр Royal United Services Institute зазначає, що Росія створила дворівневу модель повітряної кампанії. Дешеві безпілотники використовуються як інструмент виснаження оборони, а високоточні ракети запускаються синхронізовано, щоб обійти зони радіоелектронної боротьби та позиції протиповітряної оборони.
Саме тому традиційні системи протиповітряної оборони виявилися погано пристосованими до сучасних масштабів атак. Комплекси на кшталт Patriot або IRIS-T створювалися для боротьби з літаками або окремими ракетами, але не для безперервного потоку дешевих безпілотників.
Міжнародний інститут стратегічних досліджень у своєму огляді European Defence Procurement 2025 підкреслює, що європейські запаси ракет протиповітряної оборони недостатні для війни високої інтенсивності, а промислова база не здатна швидко компенсувати їх використання.
Наслідком цієї зміни став різкий стрибок попиту. За даними того ж дослідження, після 2022 року обсяг контрактів на системи наземної протиповітряної та протиракетної оборони в Європі зріс на 531 відсоток – з 7,22 млрд до 45,61 млрд доларів. Торік НАТО визначило повітряну і протиракетну оборону одним із ключових напрямів нових цільових показників можливостей, а Європейська комісія у документі White Paper for European Defence – Readiness 2030 також віднесла її до головних пріоритетів оборонної перебудови Євросоюзу.
Ринок, який не встигає за війнами
Однак різке зростання попиту зіткнулося з інерцією оборонної індустрії. Найдефіцитнішим ресурсом виявилися не самі комплекси, а ракети-перехоплювачі.
На початку року компанія Lockheed Martin повідомила, що планує збільшити виробництво ракет PAC-3 для системи Patriot з приблизно 600 до 2000 одиниць на рік у межах нової семирічної угоди з урядом США. Минулоріч компанія поставила 620 таких ракет, тоді як найбільше замовлення в історії – 1970 перехоплювачів на суму 9,8 млрд доларів – було укладене лише у вересні минулого року.
Проте навіть масштабування виробництва не гарантує швидкого зняття дефіциту. Спроба збільшити випуск ракет через японські заводи Mitsubishi Heavy Industries зіткнулася з несподіваним обмеженням – нестачею головок самонаведення seeker, які виробляє Boeing. Саме цей компонент став вузьким місцем, і серйозного збільшення його виробництва не очікують раніше 2027 року.
Подібна ситуація спостерігається і з європейською системою IRIS-T SLM. Німецька компанія Diehl Defence нещодавно заявила про розширення виробництва до 10 систем на рік, а протягом двох років – до 16, тоді як ще у 2023 році випуск становив лише 3–4 комплекси на рік. Навіть попри десятикратне збільшення виробництва ракет порівняно з 2021 роком попит залишається вищим за можливості індустрії.
Цей дефіцит уже впливає на міжнародну політику. У 2024 році Сполучені Штати відклали поставки Patriot до Швейцарії, щоб передати системи Україні. Така зміна черговості союзницьких контрактів показує, що навіть найбільші оборонні виробники працюють на межі своїх можливостей.
Коли конфлікти конкурують за одні й ті самі ракети
Ситуацію ще більше ускладнює поява нових гарячих точок. Війна на Близькому Сході стала прикладом того, як різні регіони починають конкурувати за один і той самий ресурс.
У жовтні 2023 року Пентагон перекинув до регіону батареї Patriot і систему протиракетної оборони THAAD через загострення навколо Ірану. У червні минулого року США знову оголосили про додаткове розгортання оборонних систем у регіоні.
Наразі очевидно, що новий конфлікт з Іраном може відтягнути американські ракети протиповітряної оборони від України, оскільки ті самі перехоплювачі використовуються для захисту союзників США на Близькому Сході. За словами європейського комісара з оборони Андрюса Кубілюса, лише за перші три дні бойових дій у регіоні було використано понад 800 американських перехоплювачів.
Це створює нову реальність для міжнародної безпеки. Підтримка союзників дедалі більше залежить не лише від політичної волі, а й від доступності виробничих потужностей. Якщо кілька великих конфліктів відбуваються одночасно – зокрема, в Україні, на Близькому Сході або потенційно в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, – оборонна індустрія просто не встигає виробляти достатньо систем для всіх.
Чому “куполізація” стає новою стратегією
Саме в цьому контексті ідея створення національних “повітряних щитів” починає виглядати не політичною амбіцією, а прагматичною відповіддю на нову реальність. Показово, що нові системи такого типу вже починають з’являтися і в Європі.
Зокрема, італійська оборонна компанія Leonardo розробляє інтегровану систему протиповітряної та протиракетної оборони Michelangelo, один із компонентів якої планують протестувати саме в Україні. Як повідомляло ІА Факт, система має об’єднати радари, сенсори нового покоління, технології ШІ та багатодоменний модуль управління для перехоплення різних типів повітряних загроз – від безпілотників до балістичних ракет.
Географія показує, наскільки складним є це завдання для України. Площа Ізраїлю становить 22 070 кв. км, тоді як Україна має 603 550 кв. км – майже у 27 разів більше. За оцінками Центру стратегічних і міжнародних досліджень, одна батарея Iron Dome може ефективно захищати приблизно 150 кв. км від загроз малої дальності. Навіть грубе порівняння демонструє, що буквальне копіювання ізраїльської моделі для України було б економічно неможливим.
Тому реалістичний сценарій – це мережа локальних “куполів”, які прикривають ключові об’єкти. Російські атаки вже показали, які саме. Навесні 2024 року Україна втратила близько 9 гігаватів генеруючих потужностей. За даними Міжнародного енергетичного агентства та Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини, до середини 2024 року було пошкоджено або зруйновано 73 відсотки теплової генерації країни.
Саме тому першими кандидатами на захист стали енергетичні вузли, великі міста, транспортні коридори і портова інфраструктура. Удари по портам і логістичним об’єктам Одеси та інших міст безпосередньо впливають не лише на військову логістику, а й на експорт зерна та роботу економіки.
У короткостроковій перспективі Україна може створити лише фрагментарні зони захисту. У середньостроковій – побудувати багаторівневу мережу оборони з різною щільністю прикриття. У довгостроковій – інтегрувати власні розробки, союзницькі системи та нові технології перехоплення у єдину архітектуру.
Саме тому дискусія про “український купол” насправді є частиною значно ширшого процесу. Світ входить у фазу, коли системи протиповітряної оборони стають таким самим стратегічним ресурсом, як енергія або напівпровідники. І якщо виробництво перехоплювачів не встигатиме за темпами нових війн, держави дедалі частіше будуть змушені будувати власні системи захисту неба – не як політичний символ, а як інфраструктуру виживання.
Тетяна Вікторова
