Корупція в ТЦК: як встановлені НАЗК факти незаконного збагачення посилюють кризу довіри до армії

Війна завжди оголює межі довіри між громадянами й державою, але зараз ця межа набуває особливої гостроти. Територіальні центри комплектування, які мали стати інструментом впорядкованої оборонної політики, дедалі частіше сприймаються як джерело насильства, приниження й репресивного тиску. Методи, якими деякі ТЦК виконують мобілізаційні завдання — вуличні облави, затримання без рішень суду, погрози, залякування, фізичне насильство руйнують головне: повагу до військових. Ті, хто має уособлювати честь і обов’язок, у масовій свідомості все частіше ототожнюються не з захисниками, а людьми, від яких слід рятуватися їх співгромадянам. Це глибока моральна травма для суспільства, яке ще вчора беззастережно підтримувало армію. Репутаційна криза посилюється деклараціями, в яких офіцери ТЦК вказують мільйони готівкою, у валюті, в нерухомості й автопарках, суспільство більше не може мовчати.

Результати перевірки декларацій посадовців ТЦК

Корупційні дії працівників Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) впродовж повномасштабної війни неодноразово ставали предметом гучних скандалів, внутрішніх службових розслідувань, медійного резонансу й судових проваджень. Однак навіть на тлі цих подій результати повних перевірок, проведених Національним агентством з питань запобігання корупції у 2024–2025 роках, окреслюють значно глибшу проблему — системну кризу довіри до тилової вертикалі, що обслуговує мобілізаційний процес.

Загалом НАЗК розпочало повні перевірки лише тільки 23 декларацій посадовців ТЦК, з яких 18 вже завершено. Хочеться сподіватися, що вони продовжаться. В результаті виявлено ознаки недостовірних відомостей на понад 28,5 млн грн, ознаки незаконного збагачення на понад 5,6 млн грн і ще 2,6 млн грн необґрунтованих активів. При цьому загальна сума порушень — 36,8 млн грн — формує враження не про поодинокі інциденти, а добре вкорінену культуру зловживань, в якій службовці тилу використовують воєнний стан як можливість уникнути публічної підзвітності.

Найбільш резонансним став кейс начальника Дніпропетровського обласного ТЦК. У його декларації за 2022 рік встановлено ознаки незаконного збагачення. Упродовж 2021–2023 років близькі особи цього посадовця набули активів на понад 8,8 млн грн без підтверджених джерел походження. Серед набутого — дві квартири в Дніпрі, автомобілі Volkswagen Passat та Ford Ranger, а також грошові активи в розмірі 65 тис. доларів США, подаровані тестем із доходами, що не дозволяють пояснити такого обсягу дарування. Крім того, декларант не вказав шість об’єктів нерухомості, два авто, доходи своєї родини та користування нерухомістю, що також кваліфіковано як суттєві порушення. За матеріалами НАЗК Національна поліція розпочала кримінальне провадження за статтями 366-2 («Декларування недостовірної інформації») та 368-5 («Незаконне збагачення») Кримінального кодексу України. Розслідування завершено, справу передано до суду.

Подібні схеми, хоч і в менших масштабах, зафіксовано в інших регіонах. Так, в Одесі офіцер відділу рекрутингу не задекларував земельну ділянку, користування квартирою, дві квартири, які належать доньці, занизив вартість іншої нерухомості, транспортних засобів і мотоцикла, а також не вказав корпоративні права. Загальна сума недостовірних відомостей перевищила 3,8 млн грн. За результатами перевірки НАЗК передало справу до НПУ, зараз триває кримінальне провадження.

У Харківській області командир відділення охорони Богодухівського РТЦК та СП не задекларував земельні ділянки, квартиру, дохід від грошового забезпечення та кошти на рахунках. У деклараціях за 2022 та 2023 роки сумарна сума недостовірних даних сягнула 4,6 млн грн. Державне бюро розслідувань розпочало кримінальне провадження.

Схожі обставини виявлені й у Рівненській області. Начальник відділення військового обліку сержантів і солдатів запасу Дубенського РТЦК у 2023 році не задекларував житловий будинок і земельну ділянку, якими користувалась його родина. Сума недостовірних відомостей — понад 1,6 млн грн. Провадження триває.

Окремим прикладом стало рішення Ленінського районного суду м. Харкова щодо командира відділення Харківського обласного ТЦК, якого визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення за ч. 4 ст. 172-6 КУпАП. Він не задекларував дві земельні ділянки, занизив вартість авто і вказав неправдиві дані про доходи. Суд призначив штраф у розмірі 17 тис. грн, а сума встановлених недостовірних відомостей склала 645 тис. грн.

Ці приклади демонструють не лише схильність окремих посадовців до умисного приховування майна, а й уніфікованість схем. Повторюються типові схеми — нерухомість, оформлена на родичів, транспортні засоби, «подарунки» від малозабезпечених родичів, корпоративні права, які «забули» задекларувати, заниження вартості активів. Всі ці методи не є новими для української практики недоброчесності, але особливу вагу вони набувають у контексті роботи інституції, яка безпосередньо втручається в життя громадян у найбільш чутливий спосіб — через мобілізацію.

Ось ще нещодавні, але на жаль, не останні приклади корупційних зухвалих дій посадовців ТЦК. 20 травня поточного року стало відомо про інцидент у Закарпатській області, який викликав широкий резонанс і поставив під сумнів дієздатність системи правосуддя. Начальницю першого відділу Берегівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки у місті Виноградів Оксану Лівик викрили в організації схеми ухилення від мобілізації на комерційній основі. Слідство надало докази, вилучило кошти, а обвинувачення висунуло серйозні звинувачення. Втім, попри це, Лівик не понесла покарання у вигляді позбавлення волі й була поновлена на своїй посаді.

Такий результат став можливим через бездіяльність з боку Берегівської окружної прокуратури, яка не скористалася своїми процесуальними повноваженнями й навіть не подала клопотання про продовження запобіжного заходу. Цей випадок яскраво демонструє, як відсутність ефективного реагування з боку органів правопорядку створює умови для збереження посад за особами, причетними до організованих корупційних механізмів.

За матеріалами справи, схема, яку координувала Лівик, передбачала можливість оформлення фіктивної медичної документації вартістю від 9 до 14 тисяч доларів. Зокрема, йшлося про довідки, які нібито засвідчували психічні розлади у військовозобов’язаних осіб. На підставі цих документів чоловіків виключали з військового обліку, що дозволяло їм безперешкодно залишати територію України в період дії воєнного стану. Попри доведений характер цієї практики, участь посадової особи у реалізації схеми не спричинила жодних довгострокових наслідків. Справа засвідчує не лише наявність попиту на таку «послугу», а й стабільність умов, за яких вона може функціонувати — навіть після викриття.

У лютому 2025 року Волинський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки опинився в центрі чергового корупційного скандалу, пов’язаного з ухиленням від мобілізації. Правоохоронці викрили організовану групу, до складу якої, за офіційними даними, входили посадові особи одного з районних ТЦК Волинської області та місцевий підприємець. Згідно з матеріалами слідства, за 12 тисяч доларів США вони сприяли уникненню військової служби шляхом підготовки відповідної документації та погодження процедур.

У відповідь на це Волинський ОТЦК оприлюднив публічну позицію, у якій наголосив на засудженні будь-яких форм корупції серед свого персоналу. Пресслужба установи повідомила, що всі фігуранти справи були відсторонені від виконання обов’язків на період розслідування, а у разі передачі справи до суду — залишатимуться відстороненими до набрання чинності вироком. Крім того, один з підозрюваних — начальник районного ТЦК — вже звільнений зі Збройних Сил України.

Разом з тим, характер справи не дозволяє звести інцидент до індивідуальної відповідальності кількох осіб. Сама структура змови за участю одразу кількох представників ТЦК та зовнішнього посередника вкотре підтверджує функціонування налагоджених неформальних схем ухилення від мобілізації. Сума задокументованої неправомірної вигоди — 12 тисяч доларів — ілюструє рівень попиту на «послугу», яка, згідно з публічними повідомленнями, мала всі ознаки повторюваної практики.

У такій конфігурації формальна реакція установи не змінює ключового факту: мобілізаційна адміністрація в черговий раз виявляється стороною в організованому процесі виключення з обов’язку. І поки в одних регіонах обговорюють суму хабаря, в інших тривають вуличні затримання без повісток. Цей контраст і є джерелом соціального роздратування — не до війська в цілому, а до його представників, які носять погони і представляють державу.

Соціальна напруга і репутаційна криза

На тлі суспільної напруги, спричиненої масовими затриманнями, насильницькими діями працівників ТЦК, ігноруванням правових процедур, саме факти збагачення стають останньою краплею. Вони легітимізують обурення, знецінюють сприйняття військової служби і поглиблюють розрив між армією і суспільством. Замість довіри — підозра. Замість поваги — неприйняття. Система, яка має координувати захист держави, дедалі частіше асоціюється з тиском і наживою.

Сама логіка державної служби передбачає обмеженість повноважень, підзвітність, контроль і розмежування особистого й службового. Але війна створила виняткові умови, і саме в них розмилась межа між функцією ТЦК як органу комплектування й системою приватного впливу на долі людей. Замість чітко регламентованої моделі з об’єктивними критеріями відбору суспільство отримало механізм вибіркової мобілізації, де рішення ґрунтується не на документах, а на грошах військовозобов’язаних.

Сьогодні вже ніхто не ставить запитання, звідки у працівників окремих ТЦК майно, готівка, дорогі авто чи активи, записані на родичів. Відповідь очевидна: за спрощеною, але загальновідомою схемою. Той, хто має кошти, «вирішує питання» – фіктивно оформлює непридатність, виїжджає з країни або просто не потрапляє в поле зору. Інші — ті, хто не має грошей, зв’язків та потрібного статусу, опиняються на передовій, іноді без проходження повного циклу медичного огляду чи бойової підготовки. Це породжує не лише нерівність, а взагалі знищує принцип служби як спільного обов’язку. Отже, мобілізація перетворилася на вибіркове покарання для бідних.

Водночас у відповідь на зростаючу критику в публічному просторі з’являються думки військових і експертів, які захищають дії посадовців ТЦК. Звучать аргументи: «якби не вони, ніхто б не воював», «ворог вже був би у Львові», «ніхто не хоче — доводиться силоміць». Формально це відповідає реальності: система оборони тримається і на їхньому функціонуванні. Але суспільне обурення спрямоване не проти функції як такої, а проти того, що вона виконується вибірково, з комерційною складовою і подвійними стандартами і корупційними схемами.

Саме тому суспільна реакція не лише триває, а й змінює форму. Все частіше ми бачимо не просто критику, а відкритий спротив українців. Фіксуються випадки фізичних сутичок, нападів на представників ТЦК, відмов громадян виконувати їхні розпорядження. У деяких регіонах мешканці гуртуються, захищають одне одного, публічно виганяють «ТЦКашників», знімають на відео їхні дії та викладають у соцмережах. Це не стихійна агресія, а результат накопиченої недовіри до всієї системи, яка втратила внутрішню легітимність. Примус втрачає ефективність, якщо він більше не сприймається як частина загального обов’язку.

Суспільне ставлення до військових змінюється не через фронт, а через тил. Той, хто бачить, як за готівку можна залишитись вдома, а без неї — опинитись на передовій, перестає вірити в чесність держави. Образ військового поступово розщеплюється: є той, хто воює, і той, хто «уповноважує» воювати інших, а сам знаходиться в тилу, при цьому є професійним військовим. І саме ця тріщина стає репутаційною катастрофою, вона поступово руйнує уявлення про захисника як про фігуру довіри і честі. При цьому межа між військовою службою і примусом дедалі більше стирається, у громадському сприйнятті службовець ТЦК перестає бути уособленням оборони й дедалі частіше сприймається як представник адміністративного тиску.

Той, хто колись викликав повагу, тепер нерідко викликає тривогу. Людина у формі з’являється на вулиці, але її присутність сприймається не як ознака безпеки, а потенційна загроза. Паралельно з цим накопичуються факти, які формують інший вимір кризи — декларації з мільйонними сумами готівки, незрозумілими обсягами майна, численними порушеннями, зафіксованими під час перевірок. Цей контекст витісняє поняття обов’язку й служби, підміняючи їх у суспільній уяві матеріальними інтересами. В результаті військова форма втрачає символічну чіткість. Для багатьох вона асоціюється не з ризиком і захистом, а владним ресурсом і непрозорими можливостями.

Цей процес уже вийшов за межі окремих епізодів. Те, що ще рік-два тому називали тривожними сигналами, сьогодні має риси системного руйнування тилового авторитету. Якщо держава не втрутиться, але не на рівні коментарів і обіцянок «розібратися з ситуацією», а на рівні перегляду самого принципу мобілізаційної справедливості, конфлікт продовжить загострюватися. Після недовіри настає ізоляція, після ізоляції — саботаж. І тоді вже не лише правові, а й моральні підвалини оборони опиняться під великим питанням.