Щороку в Україні відзначають День медика, аби подякувати всьому персоналу лікарень за їхню щоденну роботу й турботу про наше здоров’я. Українські лікарі, медсестри, парамедики та фельдшери щодня заходяться у виснажливій боротьбі за чужі життя, тримаючи на власних плечах систему, яка стрімко розпадається зсередини. Катастрофічний брак кадрів, коли одна медсестра розривається між десятками важких пацієнтів, принизливу зарплату за вкрай відповідальну роботу під ракетними обстрілами перетворили виконання медиками професійного обов’язку на щоденний подвиг виживання. Систему охорони здоров’я сьогодні рятує не ефективний державний менеджмент, а критичне, майже нелюдське понаднормове перевантаження фахівців, чий ресурс вичерпується швидше, ніж країна встигає готувати їм заміну.
ЕСОЗ бачить не все: чому реальну кількість медиків в Україні досі рахують «приблизно»
Професійне свято українських медиків, яке у 2023 році Указом Президента перенесли на 27 липня, оновлена національна система охорони здоров’я зустрічає в умовах глибинної кадрової трансформації. При цьому війна, вимушена міграція та постійні переміщення населення суттєво змінили ландшафт медичної галузі, через що точний облік спеціалістів сьогодні вимагає безперервного моніторингу через електронну систему охорони здоров’я (ЕСОЗ).
Публічний, комунальний та державний сектори утримують базовий каркас медичної системи країни. Тут зосереджено орієнтовно 133–134 тисячі лікарів, а також понад 220–230 тисяч представників середнього медичного персоналу, тобто фельдшерів, медичних сестер та братів. Вони опинилися в епіцентрі серйозного кадрового дефіциту, оскільки тривале фізичне виснаження та виїзд фахівців за кордон істотно зменшили чисельність молодших спеціалістів. Водночас інститут парамедиків у загальній державній статистиці Міністерства охорони здоров’я поки не виділений окремим підсумковим рядком, адже ця професія активно інтегрується безпосередньо в структури екстреної допомоги та сил оборони, уникаючи стандартних щорічних облікових шаблонів.
Разом з державним сегментом динамічно розширюється приватна медицина, де за аналітичними розрахунками та ліцензійними реєстрами працює від 45 до 60 тисяч фахівців різного профілю. Оскільки приватні заклади не ведуть єдиного відкритого кадрового реєстру, ринок оцінюють через ліцензії та корпоративні структури. На сьогодні в країні діє понад 7,7–7,8 тисячі приватних компаній у сфері медичної практики. До таких великих мереж відносять «Добробут», «ДІЛА», «Сінево», «Odrex» та «Оберіг», які об’єднують тисячні колективи, а також мережеві стоматології та діагностичні центри. Окремий пласт становлять близько 12–14 тисяч зареєстрованих лікарів-ФОП, з яких майже 963 фахівці вже уклали договори з Національною службою здоров’я України, як це зробили понад 133 тисячі їхніх колег з державних закладів.
Межі між публічним та приватним секторами залишаються доволі проникними завдяки поширеному явищу сумісництва, коли до 40% регіональних лікарів поєднують денні зміни в комунальних лікарнях з вечірніми чи вихідними прийомами у приватних клініках. При цьому приватний капітал чітко сфокусувався на найбільш рентабельних напрямках. Понад 80% стоматологічного ринку та відповідних фахівців вже повністю сконцентровано в недержавному секторі. Схожа тенденція спостерігається в гінекології, репродуктології, офтальмології та лабораторній діагностиці, де великі мережеві лабораторії формують масштабні штати маніпуляційних медсестер, генетиків і біологів. Навіть на первинному рівні медичної допомоги приватні заклади разом з лікарями-ФОП вже сформували понад половину від загальної кількості суб’єктів, які уклали угоди в межах Програми медичних гарантій.
Медичний фронт: чому система охорони здоров’я опинилася за крок до колапсу
Однак здатність галузі реагувати на виклики війни забезпечується не ефективністю державних інституцій чи менеджменту, а критичним перевантаженням самого персоналу. На тлі зростаючої потреби в медичній допомозі недостатнє фінансування, організаційні зловживання та кадровий голод сформували комплексну кризу.
Аналіз реального стану сфери показує, як накопичені системні проблеми поступово руйнують охорону здоров’я зсередини, ставлячи під загрозу її подальше існування. Особливо гостро ця трансформація проявляється у вимушеному розширенні функціоналу фахівців та зміщенні професійних меж. На лінії фронту та в евакуаційному транспорті бойові медики без вищої освіти, пройшовши інтенсивне навчання, отримали законне право здійснювати трансфузію крові при масивних кровотечах, що суттєво підвищило виживання поранених ще до моменту їх транспортування до госпіталів.
У цивільному секторі подібні процеси викликані катастрофічною нестачею кадрів, через яку медичні сестри перебрали на себе повноваження самостійно ухвалювати рішення щодо первинного сортування пацієнтів, знеболення та щоденного догляду. Водночас первинна ланка меддопомоги взяла на себе функції психологічної підтримки, оскільки понад 17 000 сімейних лікарів, педіатрів та терапевтів опанували програму ВООЗ mhGAP, інтегрувавши виявлення ПТСР, депресивних та тривожних станів у свій щоденний прийом.
Не менш важливим інструментом виживання стала цифровізація, коли консультування в прифронтових зонах здійснюється через телемедичні платформи, а вітчизняні хірурги під час складних реконструктивних операцій прямо з операційної залучають до консиліумів провідних військових фахівців із США та Європи.
У приймальних відділеннях цивільних лікарень буденністю стало жорстке військово-медичне сортування, коли медики змушені швидко розподіляти людей за кольоровими кодами у разі масового надходження жертв ракетних ударів. Водночас суттєво зросло бюрократичне та мобілізаційне навантаження, бо запровадження обов’язкового військового обліку для жінок з медичною чи фармацевтичною освітою ускладнило виїзд за кордон і додало паперової роботи кадровим службам. Причому механізм ротацій з відносно спокійних західних областей до східних і південних госпіталів став єдиним способом підтримувати працездатність виснажених прифронтових бригад.
Втім, адаптивність системи руйнується, зіткнувшись з людськими та інфраструктурними втратами рід час війни, які фіксуються національними та міжнародними інституціями. За офіційними верифікованими даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, яка обліковує удари по медичних об’єктах та автомобілях швидкої, станом на 2026 рік від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україні загинуло щонайменше 500 медичних працівників, які рятували життя під обстрілами, на фронті та в прифронтових зонах. Ситуація ускладняється тим, що руйнування зазнали 2562 об’єкти медичної інфраструктури, що змушує лікарів працювати на межі можливостей у напівзруйнованих приміщеннях.
Фінансова модель галузі під впливом дефіциту бюджету Національної служби здоров’я України зазнала суттєвих деформацій, оскільки задекларовані державою мінімальні межі виплат у 20 000 гривень для лікарів та 13 500 гривень для медсестер залишаються недосяжними для багатьох комунальних закладів. Намагаючись дотримуватися законодавства та вкладатися у наявне кошторисне фінансування, адміністрації масово оформлюють працівників на 0,5 чи 0,75 ставки, залишаючи при цьому повний робочий день і фактичне обсягове навантаження. Причому згортання ковідних та більшості воєнних доплат у середньовіддалених регіонах призвело до штучної зрівнялівки, коли зарплата досвідченого хірурга вищої категорії після складної багатогодинної операції майже не відрізняється від доходів лікаря-інтерна.
Відповідно до Постанови КМУ № 28, жорсткі мінімальні гарантії (20 000 грн для лікарів, 15 000 грн для інтернів) змушують керівників КНП витрачати бюджет на «підтягування» окладів, що нівелює доплати за досвід та категорію. Через це в тилових регіонах доходи досвідчених хірургів вищої категорії фактично зрівнялися з виплатами інтернів. Ситуацію загострило скасування ковідних пакетів та локалізація воєнних доплат (до 40 000 грн), які діють лише в зонах бойових дій. У результаті лікарні в безпечніших регіонах працюють за загальними тарифами, що створює ефект штучної зрівнялівки та браку коштів на диференціацію оплати праці.
Затяжний економічний тиск разом з небезпекою прискорив катастрофічний кадровий голод, зумовлений масовою вимушеною еміграцією фахівців. При цьому після 2022 року країни Європейського Союзу, переживаючи власну нестачу медичного персоналу, максимально спростили вимоги до нострифікації українських дипломів. Успішно склавши мовні та фахові іспити, зокрема німецький Approbation, українські лікарі й медсестри отримали стабільну роботу із заробітною платою, яка в 5–8 разів перевищує вітчизняні показники, через що їхнє в Україну є малоймовірним.
Найвразливішою ланкою виявився молодший медичний персонал, виїзд якого створив ситуацію, коли на одну медсестру в українських стаціонарах припадає від 30 до 40 важких пацієнтів. Стрімке старіння кадрів у комунальному секторі загрожує повною втратою наступництва, адже випускники медичних вишів дедалі частіше обирають приватний сектор або роботу за кордоном.
Психологічний стан медпрацівників опинився під подвійним тиском, де щоденний ризик потрапити під ракетний обстріл поєднується з відсутністю системних програм реабілітації. Цивільні лікарі без спеціальної військової підготовки змушені щодня працювати з важкими мінно-вибуховими травмами, ампутаційними ушкодженнями та складними комбінованими опіками, що створює надмірне психоемоційне виснаження. Ситуацію також бюрократизм з великою кількістю звітів та паперової роботи, блекаутів, слабкого зв’язку та застарілої комп’ютерної техніки, що перетворюють внесення даних до Електронної системи охорони здоров’я на тривалий і виснажливий процес, який відбирає час від лікування пацієнтів. До цього додається необхідність транспортувати важких хворих до укриттів під час кожної повітряної тривоги.
Слід зазначити, що криза виховання нових медичних кадрів розпочинається ще на етапі скасування обов’язкового державного розподілу після закінчення вишу. Молоді фахівці опинилися в середовищі, де без родинних зв’язків або хабарів отримати бажане місце за популярним напрямом майже неможливо, через що інтерни часто виконують роль безоплатної технічної сили для ведення документації. Прагнучи отримати практичні навички, випускники змушені власним коштом купувати право на проходження практики у приватних клініках, тоді як система Безперервного професійного розвитку перетворилася на додатковий фінансовий тягар. Необхідність щороку отримувати щонайменше 50 балів змушує медиків купувати платні курси за власний рахунок або звертатися до тіньового ринку фіктивних сертифікатів, оскільки державне відшкодування таких витрат відсутнє.
Всередині медзакладів автономізація призвела до виникнення монопольного впливу керівництва, коли головні лікарі самостійно розподіляють преміальні фонди на користь лояльних працівників, залишаючи решту колективу на мінімальних окладах. Поширеною практикою стала здача прибуткових кабінетів у державній лікарні під оренду приватним діагностичним структурам, що позбавляє заклад прямих доходів, а працівників — справедливої виплати від обсягу наданих послуг.
Незахищеність медиків залишається ще одним гострим чинником, який проявляється під час викликів бригад екстреної медичної допомоги до агресивних чи сп’янілих пацієнтів, де медики не мають ані спецзасобів захисту, ані статусу правоохоронців. У разі виникнення конфліктів з пацієнтами керівництво лікарень здебільшого намагається уникнути перевірок НСЗУ чи Міністерства охорони здоров’я шляхом накладення доган або звільнення працівника. До того ж, занижені тарифи Програми медичних гарантій не покривають реальну вартість якісних витратних матеріалів при операціях чи лікуванні інсультів, змушуючи лікарів звертатися до родичів пацієнтів щодо самостійної купівлі ліків та ниток, що провокує хвилю соціального негативу на адресу лікуючого персоналу.
Дисбаланс доповнює гендерна нерівність, адже попри те, що жінки становлять понад три чверті загальної кількості медичного персоналу в країні, топові адміністративні посади, завідування провідними хірургічними відділеннями та керівництво науковими інститутами й надалі залишаються переважно за чоловіками.
Глибока криза української медицини доводить, що системні проблеми більше неможливо перекривати виключно жертовністю й надзусиллями медиків. Неефективний державний менеджмент, фінансова незахищеність фахівців і відсутність дієвих реформ створюють реальну загрозу остаточного колапсу галузі в Україні.
Юлія Вірич
