На передовій кожен день — це боротьба не лише з ворогом, а й із самим собою. Війна виснажує фізично, але ще більше — морально. Багато хто уявляє захисників як незламних героїв, здатних витримати будь-які випробування. Та реальність виявляється значно складнішою. Страх, постійний стрес, розхитані нерви — усе це не завжди видно зовні, але це тягар, що щоденно тисне на воїнів. Для декого з них він стає нестерпним. Вони не тікають з поля бою через слабкість — вони досягають межі людських сил, коли фізичні й емоційні резерви вичерпано. Але що штовхає їх самовільно залишити свої позиції? І чому навіть найсильніші інколи не можуть витримати цієї війни?
Масштаби проблеми самовільного залишення військових частин
Проблема самовільного залишення військових частин (СЗЧ) набуває серйозних масштабів в Україні. Про це свідчить статистика Офісу Генерального прокурора, згідно з якою лише за перше півріччя 2024 року було зафіксовано 29,8 тис кримінальних справ про втечі військовослужбовців з лав ЗСУ:
- 18,6 тис за статтею про самовільне залишення військової частини;
- 11,2 тис за статтею “Дезертирство”.
Ці цифри вже перевищили показники минулого року, однак, як свідчать військові та юристи, реальна кількість випадків втеч в чотири рази більша від офіційних даних.
Типи дезертирів і причини, які призводять до цього явища
Дезертирство є одним із серйозних злочинів у військовому праві, і його наслідки можуть бути катастрофічними як для окремого підрозділу, так і обороноздатності держави в цілому.
Дезертири бувають наступних типів:
Ті, що тікають під час бойових дій. Це найбільш очевидний тип дезертирів — військовослужбовці, які залишають свої позиції або бойовий пост під час активних бойових дій. Основна причина цього виду дезертирства — страх за власне життя, психічне перенапруження або паніка. Залишення бойових позицій ставить під загрозу не тільки дезертира, але й його побратимів, оскільки це може призвести до програних операцій та більших втрат.
Ті, що відмовляються виконувати накази. Це категорія військових, які не залишають фізично бойові позиції, але категорично відмовляються виконувати накази командування. Це може включати накази атакувати, переміщатися на інші позиції або вести бойові дії. Причини відмов можуть бути різними: від незгоди з тактичною стратегією командування до моральних або політичних переконань.
Дезертири, які покидають військову частину під час навчань або перебування в тилу. Ця категорія дезертирів не обов’язково задіяна в активних бойових діях, але покидає свої позиції під час навчань, тренувань або перебування в тилу. Це може бути результатом психічного тиску, бажання уникнути служби через особисті причини, або страху перед можливим майбутнім відправленням на фронт.
Ті, що залишають країну або ховаються. Цей тип дезертирів — військовослужбовці, які покидають країну або ховаються від служби, зокрема під час мобілізації. Вони можуть тікати до інших країн з метою уникнути призову або відправки на фронт. Часто такі випадки можуть відбуватися з використанням фальшивих документів або зловживанням правовими лазівками для відстрочок.
Варто зазначити, що у випадку СЗЧ військовослужбовець залишає частину без дозволу командуючого керівництва на певний час. У випадку дезертирства військовий залишає лави ЗСУ назавжди з метою ухилитися від проходження служби і вже не повертається.
Причинами СЗЧ та дезертирства слід вважати наступні:
- Психологічні фактори. Однією з найважливіших причин дезертирства є психологічний тиск. Постійний страх смерті, травми, загибель побратимів, погіршення психічного здоров’я через постійну участь у бойових діях — все це може штовхати військових до дезертирства. Необхідність психологічної допомоги для військових стає особливо важливою в таких умовах.
- Моральне виснаження. Тривалі військові конфлікти, постійні втрати та відсутність швидких результатів можуть призводити до морального виснаження військових. Деякі військовослужбовці можуть втратити віру у перемогу, відчувати, що їхні зусилля марні, і як результат — шукати способів втекти.
- Незгода з політикою командування або уряду. Політична незгода або відчуття несправедливості у війні може стати вкрай серйозним мотивом для дезертирства. Військові можуть вважати, що їх використовують як інструмент для досягнення політичних цілей, з якими вони не погоджуються. Це особливо стосується ситуацій, коли виникає враження, що державне керівництво не приділяє належної уваги життю та здоров’ю своїх військових.
- Проблеми в родині. Особисті проблеми також можуть відігравати значну роль у мотивації до дезертирства. Наприклад, військові, які залишили родину без підтримки або під загрозою ворожих атак, можуть бути схильними до втечі для захисту своїх близьких. Невизначеність у стані рідних, проблеми зі зв’язком або відчуття відповідальності за сім’ю може стати мотивом для повернення додому будь-яким шляхом. Крім того, часто командири не можуть або не хочуть надати відпустку військовим за поважними причинами, наприклад, для поховання батьків. І це стає підставою для самовільного залишення ними військового підрозділу.
- Недоліки у військовій логістиці та постачанні. Погані умови служби, відсутність необхідного постачання, недостатнє медичне обслуговування або харчування — все це може демотивувати військовослужбовців. Брак основних ресурсів може створювати враження, що держава не цінує своїх військових, що посилює відчуття безвиході та штовхає до дезертирства.
Невигадані історії самовільного залишення частин бійцям
У суспільстві прийнято швидко робити висновки та засуджувати тих, хто відхиляється від загальноприйнятої норми. Але як показує життя, причини СЧЗ бувають різними.
34-річний військовослужбовець Віктор з позивним “Монах” розповідає, що вступив в лави ЗСУ добровільно. Але не пройшов належної військової підготовки і отримав травми, неправильно виконуючи стрибки в окоп. Пізніше, через напруженість бойових дій, у бійця почалися психологічні проблеми. До того ж сильно переживав за хвору на рак матір. Врешті написав рапорт на відпустку. Під час відпустки обстежився і був направлений лікарями на операцію через грижі у поперековому відділі. Не змігши додзвонитися до офіцера, чоловік зв’язався зі старшиною аби повідомити причину своєї відсутності. Свою розповідь підтвердив довідками з лікарні.
“Старшина грубо відповів мені: “Нащо ти кидаєш мені ці ганчірки?”А пізніше мені надіслали листа, з якого я дізнався, що мені присвоїли статус бійця, який здійснив СЗЧ”, – пригадує Віктор.
Кримінальну справу щодо Монаха було закрито через відсутність складу злочину. А самого бійця врешті визнали непридатним до військової служби. Але грошових виплат чоловік так і не отримав і досі бореться за свої права з допомогою адвоката.
Друга історія з трагічним фіналом про 53-річного військового, на ім’я Василь. Боєць ніс свою службу в Бахмуті, але через деякий час з ним втратився зв’язок. У частині, де Василь проходив службу, його одразу визнали бійцем, що здійснив СЧЗ, про що повідомили родині. Але пізніше завдяки волонтерам стало відомо, що чоловік помер від тяжких поранень у лікарні.
Як швидко військове керівництво без суда та слідства ставить клеймо на наших військових. Причина ймовірно проста. Аби не сплачувати те, що людина заробила ціною свого здоров’я, а в вище згаданому випадку, навіть, ціною власного життя, легше визнати військового тим, що самовільно втік.
На Волині за самовільне залишення військової частини засудили військовослужбовця, який не був на службі два роки, як виявилося через конфлікт з товаришем по службі.
Інколи причиною втечі стає кохання. Жінка-військовослужбовиця хотіла служити в одній частині зі своїм чоловіком і повідомила про своє бажання командуванню аж у 16 рапортах. Але суворі начальники не стали зважувати на жіночі забаганки. Врешті, не дочекавшись справедливості, боєць пішла шукати чоловіка. Через два тижні схаменулася та повернулася до свєї частини, але вже було запізно – її занесли до списку СЧЗ. Вивчивши всі обставини справи, суд призначив покарання у вигляді службового обмеження для військовослужбовців на строк два роки з відрахуванням із суми грошового забезпечення десяти відсотків в дохід держави.
Не все однозначно і з дезертирами.
“Перша ніч, проведена в окопах, була найстрашнішою. У нас було 27 вбитих та 57 поранених, – згадує Георгій, гортаючи у телефоні фотографії своїх колишніх товаришів по службі. – Всі ці люди мертві, крім мене і цієї дівчини”
Георгію знадобилося кілька тижнів і тисячі євро, заплачені мережі так званих провідників, щоб перетнути всю Україну від зони бойових дій на Сході до західного кордону, аби дістатися Румунії. Відтепер Георгій – дезертир.
Постійний страх за своє життя та життя побратимів не проходить безслідно. Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) – це невидимий ворог, який атакує навіть після того, як затихли вибухи. Багато військових після повернення з фронту не можуть спати, їх переслідують жахи й спогади про загиблих товаришів. Але найстрашніше, що цей розлад часто з’являється вже під час активних бойових дій.
Бійці, які пережили важкі бої або стали свідками загибелі близьких товаришів, часто втрачають здатність діяти раціонально. Вони опиняються на межі між реальністю і своїми страхами, що породжує паніку і відчай. Деякі просто не витримують цієї внутрішньої війни й вирішують покинути свої позиції, рятуючи себе від власних страхів.
Бувають випадки, коли з лінії фронту тікають цілі батальйони. І тоді такими справами одразу займається прокуратура. Цілі фланги на фронті оголюються перед ворогом. Військовозобов’язані, що тікають з поля бою, не вважають себе винними. Вони нарікають на бездарне командування, погане озброєння і цілковиту відсутність спорядження. Проте всі ці проблеми замовчуються, люди визнаються винними та отримують клеймо зрадників від суспільства.
Незважаючи на катастрофічну нестачу військовослужбовців, командири частин просять військкомати не направляти до них новобранців, які не хочуть чи бояться воювати. У бою вони принесуть мало користі, а будуть лише тягарем.
Батіг чи пряник
З метою вирішення проблеми накопичення справ через самовільне залишення військових частин депутати ухвалили 20 серпня законопроєкт №11322, згідно з яким передбачена можливість повернення до служби військовослужбовців в разі згоди командира відповідного підрозділу та, якщо боєць вперше самовільно залишив частину або скоїв дезертирство.
І дійсно, багато справ закриваються у випадку, якщо військовослужбовець повертається до місця служби. Однак, якщо вже отримав підозру, то слідчі будуть уважно стежити за такими “неблагонадійними” бійцям. Поновитися на посаді іще той виклик. Через значну бюрократію військовослужбовці, що повернулися після втечі, мають наймати адвоката.
“Прокурору хочеться цю справу розглянути якомога швидше, тому, що справ щодо СЗЧ дуже багато… Тому нерідко прокурор пропонує укласти угоду, якщо обставини дозволяють це зробити. А військовий уже вирішує, чи погоджуватись йому на запропоновану прокурором міру покарання”, – пояснюють ситуацію в адвокатському об’єднанні “Репешко і партнери”.
Адвокати наголошують на необхідності допрацювати чинне законодавство щодо статті про самовільне залишення частини. Адже, якщо кожного саджати до в’язниці, так і місць не вистачить. Водночас, дисципліна має підтримуватися на належному рівні. Бо, як кожен почне ходити, як говорять у армії “в самоволку”, то хто ж буде боронити кордони країни?
Але варто не боротися уже з наслідками, а спробувати з’ясувати причини таких втеч. А їх накопичилося за роки війни чимала купа.
“Ми не бачили жодного бійця, який би сказав: “Я просто хочу до дружини” чи “Я скучив за дітьми. У кожного з них є свої відхилення за станом здоровʼя. Зараз у СЗЧ ідуть ті, хто служать уже понад два роки, хтось — взагалі з 2014-го. У них просто не витримує психіка. Тому неможливо під одну гребінку й тих, хто місяць прослужив і вчинив факт СЗЧ, і тих, хто вже роками служить. Думаю, тут треба зробити якусь шкалу, за якою визначати, до якої відповідальності кого треба притягати, – говорять адвокати.
За словами військових психологів, багато бійців стикаються з емоційним вигоранням, коли здатність приймати рішення та діяти ефективно під час бою різко знижується. Це стан, коли тіло ще виконує накази, але внутрішня сила й рішучість зникають. Це не слабкість, це наслідок безперервної боротьби з небезпекою й напруженням. У певний момент психологічний тягар стає настільки важким, що єдиним виходом здається втеча – самовільне залишення військової частини.
Військові частини – це інший світ, де панують свої закони й обмеження. Втрата контакту зі звичайним життям поступово підточує моральний стан. Багато хто почувається відірваним від реальності, забутим. Кожен день стає одноманітним, і навіть дружба з побратимами не здатна зменшити відчуття самотності. Ця ізоляція підсилюється фізичними умовами: перебування в окопах, постійний бруд, холод чи спекотні умови, відсутність елементарного комфорту. Все це підштовхує бійців до відчаю, коли здається, що єдиний спосіб врятувати себе – це втекти.
“Якщо зараз усіх військових, яких обвинувачують у воєнних злочинах, помістити до буцегарні, це призведе до ще гірших наслідків — втрата мотивації та відчуття несправедливості. Крім того, їх ще потрібно буде весь цей час утримувати, годувати та вони не захищатимуть державу. Хто від цього виграє? Держава точно не виграє”, – наголошує на важливості зважених кроків у законодавстві адвокат Віктор Бондаренко.
“Боротися треба з причиною, а не з наслідками. Основна причина – відсутність морально-психологічної складової в системі підготовки солдатського, сержантського, офіцерського складу… Все що є сьогодні – профанація”, – зазначає командир другого штурмового батальйону 3-ї Штурмової бригади Дмитро Кухарчук
На СЗЧ та дезертирство суттєвий вплив має відсутність закону про демобілізацію та проблеми з ротацією військовослужбовців. Багато з них вже перебувають на фронті тривалий час без чіткої перспективи повернення додому. Це створює відчуття безнадійності та психічного виснаження, адже люди не бачать конкретної дати, коли вони зможуть повернутися до своїх сімей і звичайного життя.
Відсутність ротації лише загострює цю проблему. Постійна присутність на передовій, без відпочинку чи заміни, призводить до фізичного і морального виснаження. Люди просто втрачають сили як фізично, так і емоційно, що стає серйозним каталізатором для ухвалення рішення про дезертирство.
Ще одним важливим фактором є відчуття несправедливості в суспільстві. Військові, які щодня ризикують своїм життям, бачать, що велика частина чоловіків живе в іншому вимірі: попри війну, вони продовжують насолоджуватися життям, їздити на відпочинок, організовувати свята. Це створює глибокий розрив у суспільстві, військові почуваються залишеними напризволяще та недооціненими, що підштовхує до рішення про дезертирство або уникання подальшої служби.
Війна – це випробування, яке не кожен може витримати. Навіть найсильніші бійці мають свої межі, й інколи ці межі виявляються ближчими, ніж можна уявити. Самовільне залишення частин – це не лише проблема дисципліни, це сигнал до влади і суспільства, що люди досягли краю своїх можливостей. Далеко не завжди самовільне залишення частини – це акт зради чи боягузтва. Воїни, які зважуються на цей крок, часто знаходяться в критичному емоційному стані, коли будь-які моральні й фізичні сили вичерпані. Адже навіть найсильніший герой може зламатися під тягарем війни.
