“Ми втратили те, що не „пушили“ тему”: радниця з гендерних питань ЗСУ Григор’єва заявила про необхідність введення строкової служби для жінок

Протягом війни Україна стримує натиск Росії, виборює свою суб’єктність, платячи ціною людських життів, і водночас говорить про оновлення, рівність та європейські цінності. Проте в одному з найчутливіших питань ця розмова була відкладена як незручна: роль жінок у війську. Не просто на тилових посадах, як волонтерок, медикинь чи символів опору, а повноцінних учасниць бойових дій, які мають ті самі обов’язки, що й чоловіки. Однак тепер, коли війна розтягнулася не на місяці, а на роки, і коли кадровий ресурс виснажується, в уряді починають ставити питання: чому досі не йдеться про рівні можливості у виконанні бойових обов’язків? Чому роль жінки в армії й досі є виключенням або добровільною ініціативою, а не чітко визначена й підтримувана державою функція?

Під час конференції hromadske “Війна жіночого роду” радниця з гендерних питань Збройних сил України Оксана Григор’єва заявила про те, що мовчання держави з 2014 року щодо повноцінного залучення жінок до стройової армійської служби є помилкою, яка сьогодні має свою ціну.

“Ми втратили те, що не „пушили“ тему, щоб жінки долучалися до стройової служби в армії. Якби ми тоді почали цю тему „пушити“, то, можливо, вона б не була такою болісною сьогодні”, — наголосила Григор’єва під час публічного виступу на конференції.

За її словами, йдеться не лише про відсутність мобілізаційної чи законодавчої ініціативи, а й про те, що в державній політиці не було навіть елементарного заохочення — інформаційних кампаній, прикладів, обговорень. Мовчання влади й військового керівництва щодо цієї теми сформувало вакуум, у якому жінки змушені були діяти самостійно, без опори на систему.

Григор’єва підкреслила, що десятки тисяч жінок з 2014 року йшли до війська добровільно. Це була їхня власна ініціатива, мотивована почуттям відповідальності, а не впроваджена державна політика.

“Жінки як пішли у 2014 році добровільно, так і зараз вони йдуть добровільно. Але честь і хвала цим жінкам, тому що вони вмотивовані, тому що вони прийшли самі”, — заявила вона.

За словами радниці, Україна мала всі підстави вчасно звернутися до зарубіжного досвіду, зокрема — до прикладу Норвегії. Там строкова служба для жінок не є примусовою, але вона активно заохочується з боку держави. Молоді дівчата проходять підготовку, навчаються, стають частиною резерву. Це дозволяє країні мати сильний людський ресурс без дискримінації й без тиску.

“У 2024 році можна було використати норвезький приклад, за яким жінки й молоді дівчата йдуть добровільно навчатися на строкову службу, і далі можуть більше долучатися до армії та поєднувати з нею своє життя”, — зазначила Григор’єва.

Вона вважає, що такий підхід є не примусом, а підготовку і легалізацію участі жінок, створення умов і формування суспільної згоди. І якби ця модель була запроваджена в Україні одразу після початку війни, багато питань, які зараз викликають напругу, не були б такими конфліктними.

При цьому Оксана Григор’єва чітко розділяє два поняття: мобілізація і строкова служба. Вона наголошує, що зараз українське суспільство ще не готове до обов’язкової мобілізації жінок — принаймні не в нинішній конфігурації. Проте водночас вона підтримує ідею відновлення строкової служби, у якій братимуть участь і жінки, за зразком інших демократичних країн.

На її думку, такий підхід дозволив би:

– створити підготовлений резерв жінок, які за потреби можуть бути залучені до захисту країни;
– зняти стигматизацію жінок у строю як “винятку” або “героїні”, залишивши за ними право бути просто професіоналками;
– забезпечити реальну рівність у збройних силах, а не лише декларативну.

Нагадаємо, станом на 1 січня 2025 року в лавах Збройних сил України служать понад 70 000 жінок. Це на 20% більше, ніж у 2022 році. Серед них понад 5500 жінок безпосередньо перебувають на передовій. Вони служать не лише медиками чи зв’язківцями, а й снайперками, інструкторками, командирками підрозділів.

Однак, як зауважує Григор’єва, ці цифри є скоріше наслідком добровольчого пориву, а не результатом системного планування. Україна досі не має чіткої стратегії залучення жінок до армії, не оновила належним чином інфраструктуру (казарми, санітарні умови, екіпірування), не підготувала комунікаційну рамку, яка б зняла суспільну напругу навколо теми.