Україна стикається з тривожною статистикою: туберкульоз щороку забирає тисячі життів, а кількість інфікованих неухильно зростає. Хвороба, яка в багатьох країнах світу вже вважається подоланою, в Україні продовжує ширитися, залишаючись у тіні суспільної уваги. Війна загострила всі слабкі місця української медицини, і боротьба з туберкульозом стала ще складнішою. Зруйнована інфраструктура, дефіцит ліків, відсутність систематичного скринінгу та обмежений доступ до медичних послуг у віддалених регіонах створили ідеальні умови для поширення цієї небезпечної хвороби. Водночас низький рівень обізнаності населення про симптоми та наслідки туберкульозу підсилює проблему. Ізольовані спроби лікування, закриття медичних закладів та недостатнє фінансування програм боротьби з епідемією ризикують перетворити її на національну катастрофу.
Шокуючі факти
В Україні туберкульоз досі залишається проблемою, яку багато хто намагається не помічати. Але така байдужість може стати фатальною для всіх. У нас туберкульоз вже давно не є хворобою з минулого, як думають чимало людей, а представляє собою справжню загрозу, яка торкається тисяч життів щороку. Ті, хто хворіє на туберкульоз, опиняються в подвійній пастці: борючись за власне здоров’я, вони стикаються з байдужістю суспільства та проблемами в системі охорони здоров’я.
За даними Центру громадського здоров’я МОЗ України, станом на листопад 2024 року в Україні зареєстровано 1 285 осіб, хворих на туберкульоз. Серед них:
- 957 нових випадків захворювання;
- 260 пацієнтів із рецидивом;
- 68 інші.
Серед хворих із стійкою формою туберкульозу – 227 осіб. У 1 217 пацієнтів виявлено легеневу форму захворювання, 68 пацієнтів мали позалегеневу форму туберкульозу. 208 пацієнтів мали ВІЛ-позитивний статус. Серед хворих чоловіків більше (994 особи), ніж жінок(291 особа).
Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) оприлюднила Глобальний звіт по туберкульозу за 2024 рік, у якому підтвердила, що досягнення мети припинення глобальної епідемії туберкульозу залишається далеким завданням. Документ містить оцінку ситуації з епідемією туберкульозу та аналіз прогресу у профілактиці, діагностиці та лікуванні цього захворювання на світовому, регіональному та національному рівнях.
У підготовці звіту взяли участь 193 країни та регіони, які охоплюють понад 99% населення планети та реєструють випадки захворювання на туберкульоз.
Згідно з даними ВООЗ, у 2023 році було зареєстровано 10,8 мільйона нових випадків туберкульозу. Це трохи більше, ніж у 2022 році (10,7 мільйона), але суттєво перевищує рівень 2021 року (10,4 мільйона). Таке зростання частково пояснюється збільшенням чисельності населення.
Показник захворюваності на туберкульоз (кількість нових випадків на 100 000 населення) у 2023 році становив 134. Це свідчить про незначне підвищення — лише на 0,2% порівняно з 2022 роком. При цьому 87% нових випадків у 2023 році припали на 30 країн із високим рівнем тягаря туберкульозу. Серед них п’ять країн мали найбільшу кількість хворих: Індія, Індонезія, Китай, Філіппіни та Пакистан, які разом склали 56% усіх випадків. Статистика серед хворих показала, що 55% пацієнтів — це чоловіки, 33% — жінки, а 12% — діти та підлітки.
Слід зазначити, що у 2023 році смертність від туберкульозу знизилася до 1,25 мільйона осіб, що є покращенням порівняно з до-пандемічним рівнем 2019 року (1,34 мільйона). Попри це, туберкульоз знову став головною причиною смертності від інфекційних захворювань, обігнавши COVID-19. Це свідчить про прогрес у зменшенні кількості смертей, однак проблема залишається серйозною. Високий рівень смертності демонструє, що туберкульоз продовжує бути загрозою для життя мільйонів людей, особливо у країнах із слабкою медичною системою та високою концентрацією бідного населення.
Особливої уваги потребує дитяча та підліткова група, яка в світі, в тому числі — в Україні, становить 12% від усіх хворих. У багатьох випадках діти залишаються найбільш вразливими через недостатню діагностику та відсутність доступу до необхідного лікування.
У листопаді 2019 року Кабмін схвалив Концепцію розвитку системи протитуберкульозної медичної допомоги населенню, яка передбачала “здійснення заходів з реорганізації регіональних протитуберкульозних закладів, що включає злиття всіх протитуберкульозних закладів області в єдиний в області протитуберкульозний заклад, що має статус регіонального фтизіопульмонологічного медичного центру”, однак за 10 років в Україні було скорочено близько 40 закладів. Офіційно це пояснювали оптимізацією, але на практиці тисячі пацієнтів залишились без доступу до лікування. Сьогодні в Україні налічується 93 фтизіатричних диспансерів. Тепер для багатьох жителів сіл чи маленьких міст діагноз “туберкульоз” став вироком, адже їм доводиться долати сотні кілометрів, щоб отримати допомогу.
Закриття цих закладів значно ускладнило боротьбу з епідемією. Хворі, які потребують ізоляції та спеціалізованого лікування, змушені лікуватись вдома або в загальних лікарнях, де ризик поширення інфекції значно зростає. Це створює замкнене коло: відсутність доступу до лікування призводить до ускладнень і збільшення кількості заразних людей.
Ще одним шокуючим фактом є те, що хворих на туберкульоз людей мобілізують до лав Збройних Сил України. Хоча, як заявляють в Міністерстві оборони, кожен випадок вивчається окремо і придатність до служби оцінюється на основі того, наскільки хвороба впливає на їхню здатність виконувати військові завдання. Немає сумнівів, що кожен громадянин хоче допомогти країні в часи війни, але примусове залучення людей із серйозними інфекційними захворюваннями ставить під загрозу життя та здоров’я оточуючих. Хворі на туберкульоз, навіть якщо вони самі не усвідомлюють, наскільки їх стан небезпечний, можуть заражати інших. У військових умовах, де люди постійно перебувають у тісному контакті, ризик передачі хвороби зростає в рази. На жаль, таких випадків стає дедалі більше.
Окрім медичних проблем, хворі стикаються зі стигматизацією. Вони часто приховують свій діагноз через страх осуду чи втрати роботи. Немає системи соціальної підтримки, яка допомагала б людям на шляху до одужання. А лікування, яке триває місяцями, потребує не лише витримки, а й фінансових ресурсів, які далеко не кожен може собі дозволити.
Звідки взявся туберкульоз
Ставлення до хворих на туберкульоз (раніше відомий як сухоти) та методи лікування цієї хвороби змінювалися протягом століть. Історія боротьби з туберкульозом є прикладом того, як еволюціонувала медицина, суспільне сприйняття хвороб та наукові знання. Археологічні знахідки свідчать, що туберкульоз був відомий ще в Стародавньому Єгипті та Індії. У мумій, знайдених у єгипетських гробницях, виявлено сліди пошкоджень кісток, характерних для туберкульозу. У ті часи хворобу сприймали як покарання богів або демонічне прокляття. Лікування, як правило, включало релігійні обряди, амулети й трав’яні настої. Люди майже нічого не знали про причини хвороби, тому боротьба з нею зводилася до магічних та ритуальних дій.
У середньовічній Європі туберкульоз набув характеру епідемії. Люди вірили, що хвороба передається через “зловонне повітря” або є спадковою. Хворих ізолювали, часто виганяючи за межі поселень. Серед методів лікування були кровопускання, дієти, вживання змішаних трав, а також “народні ліки”, як-от молоко ослиць чи кіз. У багатьох регіонах хворих просто залишали помирати, щоб уникнути зараження інших.
У 17-18 століттях ставлення до туберкульозу почало змінюватися. Лікарі почали помічати, що хвороба передається в тісних і брудних умовах. Виникли перші припущення про її заразність. У 19 столітті хвороба набула особливого поширення серед міського населення через швидку індустріалізацію. Тісні фабричні приміщення, погана вентиляція та антисанітарія створили ідеальні умови для поширення хвороби. У цей період туберкульоз стали називати “білою чумою”. У лікуванні почали застосовувати “кліматотерапію” . Пацієнтів відправляли до санаторіїв у горах або на морському узбережжі. Чисте повітря й спокій вважалися основними ліками.
У 1882 році німецький мікробіолог Роберт Кох відкрив збудника туберкульозу — бактерію Mycobacterium tuberculosis. Це стало революційним проривом, адже вперше вчені зрозуміли, що хвороба спричинена конкретним мікроорганізмом. На початку 20 століття з’явилися перші спроби розробити вакцини та ліки проти туберкульозу. У 1921 році французькі вчені Альбер Кальметт і Каміль Герен створили вакцину БЦЖ, яка стала ключовим інструментом профілактики хвороби.
У 1940-х роках було відкрито стрептоміцин — перший антибіотик, ефективний проти туберкульозу. Згодом до лікування додалися інші препарати, такі як ізоніазид і рифампіцин.
Держави почали впроваджувати програми масової вакцинації та створювати спеціалізовані диспансери й санаторії для лікування. У середині 20 століття туберкульоз почали вважати майже переможеною хворобою в багатьох розвинених країнах. У 21 столітті туберкульоз повернувся як серйозна загроза через розвиток мультирезистентних форм (МРТБ). Ці штами бактерій стійкі до більшості антибіотиків, що значно ускладнює лікування.
Незважаючи на прогрес у діагностиці та лікуванні, стигма та дискримінація туберкульозників залишаються глобальною проблемою. Історія боротьби з цією хворобою нагадує нам, наскільки важливими є інвестиції в науку, освіту та медицину для запобігання подібним трагедіям.
Лікування туберкульозу в зарубіжних країнах
Сьогодні у більшості розвинених країн туберкульоз вважається контрольованою хворобою, тоді як у країнах із низьким та середнім рівнем доходів ситуація залишається критичною.
У таких країнах, як США, країни ЄС, Японії, Південна Корея туберкульоз не є масовою проблемою завдяки ефективним програмам профілактики, лікування та соціальної підтримки. Пацієнтів із туберкульозом тут не стигматизують. Адже хвороба сприймається як така, що піддається лікуванню. Хворих із заразною формою ізолюють у спеціалізованих медичних закладах для запобігання поширенню інфекції.
Лікування базується на стандартизованих протоколах ВООЗ (DOTS). Антибіотики, такі як ізоніазид, рифампіцин, піразинамід, безкоштовно надаються пацієнтам.У разі мультирезистентного туберкульозу застосовуються новітні препарати, як бедаквілін і деламанід. В розвинених країнах обов’язково проводиться вакцинація БЦЖ. А серед груп ризику, до яких відносять мігрантів, ув’язнених та безхатьків, активно застосовують регулярний скринінг. Держава не кидає хворих напризволяще, а забезпечує житлом, харчуванням і підтримкою під час лікування.
Лікування туберкульозу за кордоном має свої особливості, залежно від країни, доступу до медицини та рівня розвитку системи охорони здоров’я. Проте основні принципи залишаються схожими — лікування має бути доступним, контрольованим і безкоштовним для пацієнта. У розвинених країнах широко використовуються сучасні методи діагностики, які значно скорочують час виявлення туберкульозу:
- GeneXpert — апарат, який визначає наявність бактерій і їхню стійкість до ліків за 2 години;
- тести на інтерферон-гамму — дозволяють відрізнити латентну форму ТБ від активної;
- цифрова рентгенографія з штучним інтелектом — допомагає швидко оцінити стан легенів.
У багатьох країнах діє стратегія DOTS (Directly Observed Treatment, Short-Course), яка передбачає, що пацієнт приймає ліки під наглядом медичного працівника. Це гарантує, що хворий не пропустить жодної дози. Наприклад, у Великій Британії пацієнтам пропонують мобільні додатки для нагадувань про прийом ліків і відео-консультації з лікарями. У США спеціальні медичні працівники приходять до пацієнта додому або зустрічаються з ним у клініці. Взагалі, за кордоном лікування туберкульозу підлаштовується під конкретного пацієнта. Якщо хвороба викликана стійкими до ліків бактеріями, призначають більш потужні, але дорожчі препарати, такі як бедаквілін чи деламанід. Лікування може включати ін’єкції та пероральні препарати залежно від стану пацієнта.
Деякі країни, наприклад Нідерланди чи Швеція, використовують для лікування інноваційні методи:
- штучний інтелект для аналізу даних про пацієнтів і оптимізації лікування;
- телемедицину для консультацій пацієнтів із віддалених регіонів.
У таких країнах як Канада чи Австралія, хворим надають не лише лікування, а й соціальну допомогу, видають безкоштовні продуктові набори, забезпечують психологічну підтримку, оскільки тривале лікування часто супроводжується стресом. У деяких країнах, наприклад у Південній Кореї, проводяться масштабні дослідження нових вакцин проти туберкульозу, що допоможе зменшити кількість нових випадків.
Таким чином, зарубіжний підхід до лікування туберкульозу зосереджений на поєднанні сучасних технологій, доступності послуг і підтримки пацієнта на всіх етапах боротьби із хворобою. Досвід інших країн показує, що успішна боротьба з туберкульозом залежить від доступу до лікування, підтримки хворих і масштабних профілактичних програм. Україні важливо забезпечити фінансування фтизіатричних закладів, контролювати якість лікування та змінювати суспільне ставлення до цієї хвороби.
Туберкульоз в Україні – це не просто хвороба, а відображення нашого ставлення до життя, людяності та відповідальності. Закриття фтизіатричних закладів, нестача ресурсів, ігнорування ризиків – усе це перетворило проблему на тиху епідемію, яка поширюється непомітно, але катастрофічно. Найстрашніше, що навіть тих, хто потребує ізоляції та довготривалого лікування, відправляють на війну. Вони опиняються серед побратимів на передовій, наражаючи їх не лише на кулі ворога, а й невидиму загрозу інфекції.
Ця невидима війна вимагає не менше уваги, ніж бойові дії на фронті. Без належного лікування, профілактики та підтримки хворих ми ризикуємо отримати ще одну трагедію, яка торкнеться кожного. Потрібні рішучі дії зараз, щоб не дати туберкульозу виграти цю війну.
