Парадокси українського лобізму: як закон став “прозорою” ширмою для мільярдних тіньових угод
Закон України «Про лобіювання» замість реального знищення політичної корупції створив небезпечний прецедент нерівності, де прозорий бізнес змушений адмініструвати кожен свій крок, а ключові олігархічні гравці отримали легальний спосіб маскування. Поки білий бізнес сумлінно звітує перед НАЗК за кожну каву з чиновником, фінансово-промислові гіганти та тіньові «решали» продовжують безперешкодно перекроювати мільярдні податкові та митні правила через закриті вечері, підставні медіакампанії, «своїх» депутатів і посадовців.
Створений Реєстр прозорості висвітлив лише парадну залу української політики, перетворившись на зручну ширму для тих, чий прихований тиск на владу залишається надто масштабним для електронних звітів. Проблема нової системи полягає в тому, що вона змусила грати за правилами лише тих, хто й раніше працював публічно, залишивши поза контролем реальні «підземні канали» до кабінетів влади. При цьому безкарність тіньових посередників перетворює європейську реформу на небезпечну ілюзію очищення, яка захищає великих корупціонерів від суспільного контролю.
Реєстр прозорості: хто і як вибудовує канали комунікації з українською владою
У 2025 році після введення в дію закону «Про лобіювання» Україна вперше отримала публічну систему обліку тих, хто офіційно представляє та просуває інтереси бізнесу, галузевих об’єднань і професійних спільнот у взаємодії з державними органами. Дані Реєстру прозорості дозволяють побачити не лише кількість зареєстрованих учасників цього процесу, але й те, які установи перебувають у центрі уваги лобістів та які теми формують основний порядок денний таких контактів.
Зараз у Реєстрі нараховується 183 лобісти, з яких 160 мають статус чинних. Структура зареєстрованих учасників виглядає майже симетричною: 49% становлять фізичні особи, 50% — юридичні особи, тоді як приблизно 1% припадає на іноземні представництва. Такий розподіл свідчить про те, що інструментом лобіювання активно користуються як окремі фахівці та консультанти, так і організації, які представляють інтереси цілих секторів економіки.
Згідно з даними Реєстру, найбільший потік таких взаємодій спрямований до Верховної Ради. У реєстрі зафіксовано 146 контактів з парламентом, що суттєво випереджає показники інших державних органів. Подібна концентрація інтересу виглядає цілком закономірною, адже саме законодавчі зміни здатні впливати на умови роботи цілих галузей, визначати податкові правила, регуляторні механізми та принципи функціонування ринків.
Після парламенту за кількістю задекларованих взаємодій розташувалося Міністерство економіки, з яким відбулося 43 контакти. Далі йдуть Держпродспоживслужба з 23 взаємодіями, Бюро економічної безпеки з 16, Міністерство фінансів з 15, Міністерство охорони здоров’я з 14 та Державна податкова служба з 13 контактами. На цьому тлі особливо помітним виглядає показник Кабінету міністрів, де задекларовано лише дев’ять лобістських взаємодій. Різниця між сотнями контактів з парламентом і одиничними зверненнями до уряду демонструє, що основні зусилля зосереджуються на роботі з окремими профільними інституціями та законодавчим процесом.
Окремої уваги заслуговує перелік організацій, які виявилися найактивнішими учасниками цього ринку. Беззаперечним лідером залишається Європейська Бізнес Асоціація, що об’єднує понад 900 українських та міжнародних компаній, які працюють в Україні. Організація задекларувала 102 питання, щодо яких здійснювалося лобіювання, а також 53 окремі взаємодії з органами влади. Такий результат помітно вирізняється навіть на тлі інших впливових галузевих структур і свідчить про широкий спектр тем, якими опікується бізнес-спільнота.
Якщо оцінювати активність за кількістю питань, що просувалися через механізм лобіювання, то після Європейської Бізнес Асоціації найбільші показники мають «Український фуд-ритейл альянс», «Спілка українських підприємців» та «Об’єднання резидентів Дія Сіті» — по 11 питань кожне. За ними розташувалися ТОВ «Вигідна покупка» та «Українська зернова асоціація», які задекларували по вісім питань. Далі йдуть «Філіп Морріс Україна» та Асоціація «Європейсько-українське енергетичне агентство» з п’ятьма питаннями, а також Ощадбанк і «Адер Хабер Гавермент Аффейрс», які заявили про три питання кожен.
Іншу картину можна побачити, якщо аналізувати не кількість тем, а число безпосередніх контактів з представниками влади. Тут після Європейської Бізнес Асоціації серед найактивніших учасників опинилися асоціація «Укртютюн» та компанія «В.А.Т. – Прилуки», які задекларували по 29 взаємодій. Далі розташувалася «Джей Ті Інтернешнл Компані Україна» з 24 контактами, «АрселорМіттал Кривий Ріг» із 22, «Філіп Морріс Україна» з 20, а також «Бритіш Американ Табакко сейлз енд маркетинг Україна» та «Адер Хабер Гавермент Аффейрс» — по 19 взаємодій. До переліку найбільш активних також увійшли «Всеукраїнська аграрна рада» з 17 контактами та «Об’єднання резидентів Дія Сіті» з 15.
Слід зазначити, що порівняння двох рейтингів демонструє цікаву особливість. Одні організації працюють з великою кількістю різнопланових питань, інші концентруються на меншому колі тем, але підтримують значно інтенсивніший діалог з державними структурами. Саме тому кількість задекларованих проблемних питань не завжди збігається з кількістю фактичних контактів з посадовцями та державними органами.
Тематика лобістської активності також дозволяє зробити висновки щодо сфер, де бізнес і професійні об’єднання прагнуть найбільше впливати на формування державної політики. Найвищий показник мають питання фінансової, банківської, податкової та митної політики, в межах яких задекларовано 93 взаємодії. Така концентрація виглядає логічною, адже рішення в цих сферах безпосередньо визначають умови ведення бізнесу, доступ до фінансових ресурсів і правила функціонування внутрішнього ринку.
Після фінансового блоку найбільшу активність зафіксовано у сфері економічного розвитку, регуляторної політики та власності — 38 взаємодій. Майже такий самий рівень уваги привернули питання екології та природокористування, де зареєстровано 37 контактів. Енергетика та житлово-комунальне господарство акумулювали 34 взаємодії, охорона здоров’я — 23, аграрна та земельна політика — 20, правоохоронна діяльність — 18. Менше контактів поки що зафіксовано у сфері транспорту, зв’язку та інфраструктури, де задекларовано 11 взаємодій.
Крім того, не менш показовою є фінансова сторона лобістської діяльності. Серед всіх задекларованих договорів 40% припадає на угоди вартістю до 100 тисяч гривень. Ще по 30% становлять контракти в діапазоні від 100 тисяч до 1 мільйона гривень і від 1 до 10 мільйонів гривень. Такий розподіл демонструє співіснування різних форматів роботи — від відносно невеликих проєктів до масштабних контрактів, розрахованих на системну взаємодію з державними інституціями.
Отже, дані Реєстру прозорості показують, що найбільша концентрація лобістської активності формується навколо законодавчих змін, фінансової політики та регуляторних рішень. Водночас сам реєстр перетворюється на інструмент, який дозволяє вперше в деталях побачити, хто саме намагається впливати на державні рішення, з якими органами влади ведеться найінтенсивніший діалог і які сфери економіки вважають для себе найважливішими.
Примітно, що в порівнянні з першим періодом дії «Закону про лобіювання» Реєстр помітно розрісся: якщо в 2025 році активними були 108 учасників з 110 поданих, то в даних у 2026 році вже фігурують 183 зареєстровані лобісти, з яких 160 мають чинний статус. Тобто система не просто наповнилася новими учасниками, але й перейшла до більш щільної й конкурентної моделі впливу. Водночас її структура майже не змінилася: у 2025 році баланс між компаніями та фізичними особами був фактично рівним — 55 компаній і 54 людини плюс одне іноземне представництво, а у 2026-му пропорція залишилася схожою — 50% юридичних осіб, 49% фізичних осіб і близько 1% іноземних представництв. Це означає, що ринок офіційного лобіювання зростає без різкого перекосу в бік великих корпорацій чи індивідуальних консультантів, хоча серед помітних гравців і далі залишаються великі бізнеси на кшталт «Філіп Морріс Україна», Ощадбанку та «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Як лобізм в Україні вийшов з тіні, але не позбувся старих методів
Професія лобіста виросла з практичної потреби політиків говорити з тими, на кого її рішення безпосередньо впливають. Перші офіційні лобісти з’явилися у США на початку XIX століття, хоча їх коріння сягає Великої Британії XVII століття, де інтереси купців, промисловців, землевласників і громадських груп шукали дорогу до парламентських залів ще задовго до появи сучасних реєстрів і звітів. Назва народилася в парламентських коридорах: англійське lobby означає вестибюль, коридор, кулуари, тобто простір між офіційною трибуною та закритим кабінетом, де політичне рішення часто дозрівало швидше, ніж у сесійній залі.
Україна, легалізуючи у 2025 році лобіювання, обрала модель, ближчу до європейської практики, де вплив не забороняють як явище, а витягують його під світло правил та звітності. Закон дозволяє офіційно взаємодіяти з органами влади щодо законопроєктів та інших нормативно-правових актів лише тим особам і організаціям, які внесені до Реєстру прозорості, а адмініструє цей реєстр Національне агентство з питань запобігання корупції. Така конструкція має змінити логіку явища: вплив більше не має виглядати як випадкова розмова «потрібної людини» з посадовцем або депутатом, бо для законної роботи з державними рішеннями тепер потрібен офіційний статус і звіт у відкритій системі.
До появи закону про лобіювання Україна не мала легальних лобістів, хоча вплив на владу існував завжди і часто працював значно активніше, ніж будь-яка офіційна процедура. Функції лобістів виконувала хаотична і тіньова система, де поруч жили «решали», олігархічні групи, бізнес-асоціації, громадські організації, юридичні компанії та GR-агенції. При цьому замість контрактів і прозорих звітів діяли особисті знайомства, кулуарні зустрічі, фінансування партій, медійний тиск, депутатські правки, консультаційні договори та інші інструменти, через які бізнес, великі фінансово-промислові групи або громадські кампанії намагалися добитися потрібного рішення.
Найбільш токсичною частиною цієї системи були тіньові посередники, яких у політичному побуті називали «решалами». Зазвичай такими людьми ставали колишні посадовці, помічники депутатів або особи з доступом до кабінетів влади, де питання закону, перевірки чи дозволу могли обговорюватися мовою домовленостей, послуг і грошей. Вони за певну плату зводили великий бізнес з державними органами, домовлялися про просування потрібних норм або блокування небажаних рішень, а суспільство при цьому не бачило ні замовника, ні ціни, ні справжньої мети такого впливу.
Олігархічний формат працював ще грубіше й масштабніше, бо найбільші фінансово-промислові групи часто не потребували посередників у класичному сенсі. Вони заводили до парламенту власних депутатів або підтримували цілі групи й фракції, а ті вже входили до профільних комітетів, де можна було впливати на енергетику, транспорт, податкові правила чи інші сфери, критично важливі для конкретного бізнесу. У такій моделі законопроєкт міг виглядати як державна політика, хоча фактично обслуговував інтерес окремої бізнес-імперії, прикритий депутатським мандатом і політичною риторикою.
На іншому полюсі існував так званий білий лобізм — робота бізнес-асоціацій і союзів, які діяли відкрито, але без чіткого правового статусу. Європейська Бізнес Асоціація, Американська торговельна палата, Спілка українських підприємців та інші структури писали листи міністрам, готували заяви для медіа, брали участь в круглих столах і робочих групах при міністерствах, надавали експертизу й захищали позиції бізнесу публічно. Втім, проблема полягала в тому, що держава довго не мала окремої правової рамки, яка б чітко відрізняла цивілізоване представництво інтересів від закритого торгу за рішення.
Громадські організації та активісти виконували схожу функцію в іншій площині, просуваючи не комерційні, а соціальні, політичні, антикорупційні, екологічні чи медичні зміни. Пацієнтські організації могли вимагати закупівлі ліків, екологічні союзи — посилення контролю за забруднювачами, антикорупційні структури — змін у правилах для чиновників. В українському середовищі така робота називалася адвокацією, і вона спиралася на публічний тиск, медіа, мітинги, петиції, підтримку міжнародних донорів, ЄС чи МВФ, а не на платні договори про просування бізнесового інтересу.
Водночас юридичні фірми та GR-компанії займали проміжне місце між відкритою експертизою і фактичним лобіюванням, яке довго не мало власної назви в законодавстві. Великі компанії наймали юристів для «аналізу законодавства» або «юридичного консалтингу», хоча на практиці така робота могла включати підготовку законопроєктів, пошук депутатів, готових внести текст від свого імені, та супровід документа у парламенті. Все начебто виглядало як правова допомога, але по суті часто відбувалося просування інтересу без обов’язку розкрити замовника, бюджет і кінцеву мету.
Головна вада старої системи полягала в тому, що громадяни майже ніколи не знали, хто стоїть за конкретною правкою в законі, хто оплатив її появу і кому вона принесе вигоду. Новий закон змусив учасників цього ринку зробити вибір: або припиняти таку діяльність, або реєструватися в Реєстрі прозорості НАЗК, показувати доходи, клієнтів, договори й теми впливу. Проте запуск Реєстру не став чарівною кнопкою, яка в один день вимикає корупційні звички, бо тіньові «решали» не зникають через появу електронної форми та нової юридичної термінології.
Зараз в Україні фактично сформувався двошаровий ринок впливу: легальний, видимий і звітний — поруч з нелегальним, старим і небезпечним. Тіньові посередники залишаються на плаву через інституційну пам’ять політики й бізнесу, де десятиліттями працювали «конверти», особисті дзвінки та неформальні послуги. Додатковим стимулом для тіні залишається бажання приховати справжнього бенефіціара: компанія, яка хоче протягнути сумнівну податкову пільгу під закритий бізнес, навряд чи поспішатиме записувати своє ім’я у відкритому реєстрі. До цього додається готівка, яку важко відстежити, тоді як офіційні договори проходять через банківські рахунки й оподаткування.
Попри живучість старих схем, простір для «решал» поступово стискається, бо нова система створює для посадовців і депутатів інший рівень ризику. Зустріч щодо законопроєкту з особою, якої немає в Реєстрі прозорості, може обернутися протоколом НАЗК, штрафом і репутаційним ударом. Для топпосадовця ресторанна розмова з невідомим посередником стає значно токсичнішою, ніж офіційна зустріч із зареєстрованим представником, де тема, учасники та підстава контакту можуть бути зафіксовані у звіті. Великі міжнародні компанії, системні банки, ритейлери та IT-середовище також підштовхують ринок у білий бік, бо репутаційний скандал або санкційний ризик для них дорожчі за звичний неформальний шлях.
Слід зазначити, що в Україні лобістами стають не через вибори чи конкурс, бо цей статус отримує особа або компанія, яка відповідає встановленим законом критеріям і самостійно реєструється в Реєстрі прозорості через електронну процедуру з використанням КЕП. Лобістами можуть бути фізичні особи з повною цивільною дієздатністю, українські юридичні особи приватного права та офіційні представництва іноземних компаній. Водночас закон закриває вхід для громадян, компаній і резидентів держави-агресора, осіб із судимістю за корупційні або пов’язані з війною злочини, політичних партій, релігійних організацій, медіа, чинних посадовців, народних депутатів, суддів, військовослужбовців та осіб під санкціями РНБО або міжнародними обмеженнями.
Під час реєстрації система має перевіряти заявника через державні реєстри, зокрема щодо судимостей, санкційних обмежень, податкових даних та інших заборонених зв’язків. Після внесення до реєстру лобісти зобов’язані двічі на рік — до 31 січня та до 31 липня — подавати електронні звіти, де розкривають клієнтів, суми договорів, цілі роботи, конкретні законопроєкти, постанови або рішення міністерств, на які був спрямований вплив. Окремо діють правила етичної поведінки: лобіст не може гарантувати клієнту стовідсоткове ухвалення закону, фінансувати політиків або ігнорувати конфлікт інтересів.
Відкритість Реєстру перетворює громадський контроль на додатковий запобіжник, бо журналісти, громадські організації та будь-який громадянин можуть перевірити, хто і з якою метою взаємодіє з владою. Якщо у звітах видно невідповідності, приховані суми, сумнівних клієнтів або неузгоджені контакти, скарга до НАЗК стає не абстрактним обуренням, а формальним приводом для перевірки. У цьому сенсі Реєстр працює як освітлення на темній вулиці: він не гарантує, що злочини зникнуть, але суттєво підвищує ціну прихованої поведінки. Отже, зміни після запуску закону начебто відчутні, хоча вони не виглядають як миттєва перемога над кулуарною політикою.
Однак критика нового закону залишається гострою, бо він відкрив частину системи, але не зламав всю архітектуру неформального впливу. Він не зачіпає «велику рибу» (олігархів), бо регулює лише класичний, переважно бізнесовий чи юридичний консалтинг. При цьому олігархічні групи продовжують впливати на політику через власні медіакампанії, фінансування партій та закриті зустрічі, які формально не підпадають під юридичне визначення лобізму.
Водночас бізнес, який працює прозоро, скаржиться на додаткову бюрократію: потрібно адмініструвати записи, описувати зустрічі, подавати дані до НАЗК, тоді як тіньові посередники просто ігнорують правила. Громадський сектор непокоїть розмита межа між комерційним лобізмом і безоплатною адвокацією, бо за певної політичної волі екологічну або антикорупційну кампанію можуть спробувати трактувати як незареєстрований вплив. Додатковою проблемою залишаються й штрафи, які для тіньових гравців можуть виглядати дрібницею на тлі мільйонної вигоди від однієї вигідної правки.
Водночас закон не став зброєю, здатною самотужки перемогти політичну корупцію, бо частина сірого впливу мігрує в експертні висновки, псевдогромадські структури, медійний тиск і неформальні домовленості. При цьому НАЗК не може перевірити кожен телефонний дзвінок або вечерю депутата, тому реальний контроль тримається не лише на державній машині, а й на журналістах, громадському секторі та готовності легального бізнесу не повертатися до старих схем.
Нерівність доступу до влади після легалізації лобізму теж нікуди не зникла. Велика компанія може утримувати юристів, аналітиків, комунікаційників і GR-команду, яка роками вибудовує контакт із парламентом та міністерствами. Малий бізнес, локальна галузь або слабша професійна спільнота такого ресурсу не мають. Тобто офіційно правила відкриті для всіх, але в реальному житті голос того, хто може платити за постійну присутність у владному полі, звучить значно гучніше.
Найбільш неприємний парадокс полягає в тому, що чесніші учасники отримали більше обов’язків, а нечесні — більше простору для маскування. Прозора компанія звітує, описує контакти, фіксує суми, пояснює мету взаємодії. Тіньовий «решала» не звітує ні перед ким, бо його бізнес побудований на тому, щоб не існувати в документах.
Як бачимо, повноцінний запуск Реєстру прозорості НАЗК виявив критичний системний збій нової реформи: закон «Про лобіювання» де-факто легалізував цивілізований ринок взаємодії бізнесу з владою, але виявився безсилим проти традиційного кулуарного тиску фінансово-промислових груп. Цей парадокс перетворює європейську антикорупційну норму на інструмент дискримінації, де прозорі компанії отримують додаткове бюрократичне навантаження, а тіньові посередники — ідеальне маскування для просування сумнівних податкових пільг та регуляторних рішень. Якщо держава не змусить грати за правилами «велику рибу», цей закон так і залишиться в тіні кулуарних домовленостей між бізнесом та владою, дозволяючи топкорупції й далі почуватися в безпеці.
