Остання зустріч “коаліції охочих” у Парижі стала моментом, коли європейська риторика про підтримку України вперше набула форм потенційно зобов’язальної безпекової архітектури. Вперше з початку повномасштабної війни Сполучені Штати публічно підтримали модель гарантій, розроблену європейськими союзниками Києва, а Велика Британія та Франція заявили про готовність розгорнути війська в Україні після припинення вогню.
Саміт, організований президентом Франції Емманюелем Макроном, зібрав 27 глав держав і урядів та символічно вийшов за межі суто європейського формату. Присутність спецпосланця США Стіва Віткоффа, Джареда Кушнера та головного американського генерала в Європі Алексуса Гринкевича засвідчила: Вашингтон більше не дистанціюється від дискусії про «післявоєнну Україну», хоча й не бере на себе прямого військового зобов’язання.
Водночас зустріч показала принципову суперечність уявлень про мир: Захід бачить його через припинення вогню, юридично закріплені гарантії та інтеграцію України в систему безпеки, тоді як Кремль наполягає на обмеженні оборонного потенціалу Києва та забороняє присутність іноземних військ. Ця розбіжність фактично була «винесена за дужки» рішень саміту.
Війська після припинення вогню: новий поріг європейської відповідальності
Ключовим політичним результатом зустрічі стала тристороння декларація про наміри, підписана Макроном, прем’єр-міністром Великої Британії Кіром Стармером і президентом України Володимиром Зеленським. Документ відкриває шлях до розміщення британських і французьких військ на українській території після укладення мирної угоди.
За словами Стармера, якого цитує британське видання The Guardian, після припинення вогню Лондон і Париж планують створити військові хаби по всій Україні, які мають забезпечувати стримування та відновлення спроможностей ЗСУ. Макрон водночас наголосив на обмеженому характері цієї присутності: сили не будуть розміщені на лінії зіткнення і не матимуть мандату на безпосередні бойові дії проти Росії. Йдеться, за його словами, про reassurance forces “Сили для гарантування безпеки після припинення вогню”, а не про класичну миротворчу місію.
The Guardian підкреслює, що розмір і точний мандат цього контингенту поки що залишаються невизначеними. Водночас сам факт готовності двох ядерних держав Європи спрямувати війська в Україну означає якісну зміну підходу, яка ще рік тому вважалася політично неможливою.
Сили гарантування безпеки: стратегія Макрона та коаліції охочих для України
Президент Франції Емманюель Макрон неодноразово підкреслював, що концепція західного контингенту в Україні, яку активно просувають Париж і Лондон, не передбачає розгортання сил безпосередньо на лінії фронту. Вперше детально про це він говорив у березні 2025 року на спільній пресконференції з президентом Володимиром Зеленським, а згодом підтвердив ці позиції в межах паризької зустрічі «коаліції охочих» у січні 2026-го. Франко-британська ініціатива передбачає створення так званих сил підтримки гарантій безпеки, які будуть розташовані на національних базах в Україні та забезпечуватимуть другий ешелон у мирній зоні. Макрон наголошував, що ці контингенти не матимуть мандату на безпосередні бойові дії проти Росії та не виконуватимуть класичну функцію миротворчих сил, але їхня присутність створює стратегічний ефект стримування.
Французький президент пояснював, що завдання контингенту виходить за межі формальної присутності: він повинен забезпечувати підготовку українських військових, логістичну підтримку та присутність у ключових стратегічних точках. У разі повторної агресії проти України ці сили стають частиною механізму стримування, і будь-який напад на них викликатиме реакцію національних командувань Франції та Великобританії.
“Ми не будемо зараз на фронті, але ми будемо гарантами стояти на українській землі. Це пацифістський підхід. Єдине, що може занурити в конфлікт цю ситуацію – це Росія, якщо вона знову вирішить піти на нову агресію”, – зазначав Макрон.
На практичному рівні від березня 2025 року до січня 2026-го змінилася лише форма реалізації цієї ідеї: від попередньої концепції до офіційного оформлення у Паризькій декларації «коаліції охочих». Тепер участь контингентів закріплена у трьох документах, які визначають правову та організаційну рамку їхнього розгортання після припинення вогню, а також механізми взаємодії з українськими силами і системою моніторингу. Зміцнення цієї структури стало можливим завдяки підписанню тристоронньої декларації Франції, Великобританії та України, а також широкому узгодженню між партнерами коаліції, у тому числі з представниками США, які підтвердили свою підтримку безпекових протоколів.
Разом із тим, експерти та європейські дипломати відзначають, що реалізація цього сценарію стикається з низкою складнощів: логістичними проблемами, обмеженими ресурсами, потенційним спротивом Росії та відсутністю повних гарантій з боку США щодо оперативного захисту контингентів у разі ескалації. Попри це, позиція Макрона залишається послідовною: французько-британські сили мають бути інструментом гарантування безпеки та стримування, а не безпосереднього воєнного втручання, і саме на цьому базується концепція багатонаціональної підтримки України після припинення вогню.
Роль США: гарантії без війська, але з «бекстопом»
Не менш важливим стало те, що США вперше публічно підтримали запропоновану систему безпекових гарантій. За словами Віткоффа, протоколи безпеки, погоджені в Парижі, мають “стримувати будь-які подальші атаки” і “захищати у разі їхнього повторення”. Він назвав ці гарантії “настільки сильними, як ніхто ще не бачив”.
Втім, як наголошує Reuters, американська участь залишається опосередкованою. У фінальній заяві коаліції зникли формулювання, які передбачали пряме використання американських військових спроможностей для підтримки багатонаціональних сил в Україні. США погодилися очолити механізм моніторингу та верифікації припинення вогню, який, за попередніми планами, базуватиметься на дронах, сенсорах і супутниках, а не на розміщенні американських військ.
Таким чином Вашингтон виступає як гарант гарантій, але не як їхній виконавець на місцях – компроміс, що дозволяє адміністрації Трампа зберігати політичну дистанцію від прямої конфронтації з Москвою.
Юридично зобов’язальні гарантії: новий фокус коаліції
Як зазначає Reuters, якщо раніше основний акцент союзників був на військовій допомозі та постачанні озброєнь, то тепер центр дискусії змістився до юридично обов’язкових гарантій безпеки. У спільній заяві лідерів йдеться про зобов’язання, які можуть включати використання військових спроможностей, розвідки, логістики, дипломатичного тиску та нових санкцій у разі повторної агресії Росії.
Саме ця перспектива викликає найбільші дискусії в європейських столицях. За даними агентства, можливість автоматичної військової відповіді у разі нового нападу РФ стане предметом гострих внутрішньополітичних дебатів у багатьох країнах.
Межі єдності: хто готовий йти далі
Попри демонстративну єдність, саміт оголив і межі «коаліції охочих». Прем’єр-міністри Італії та Польщі прямо заявили, що їхні країни не планують надсилати війська в Україну. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц допустив участь Бундесверу, але лише з базуванням у сусідніх державах, а не на українській території.
Зеленський, коментуючи результати зустрічі, фактично поставив питання ребром: без готовності окремих країн «збільшити свою присутність» сама ідея коаліції втрачає сенс.
“Якщо вони не готові зовсім, то це не зовсім “коаліція охочих””, – сказав він.
Російський фактор: головна невизначеність
Над усією архітектурою паризьких домовленостей нависає головне питання: чи погодиться на них Москва. Кремль уже неодноразово заявляв, що категорично заперечує проти присутності військ НАТО в Україні в будь-якому форматі. Російські посадовці також відкидають ідею тимчасового припинення вогню, наполягаючи на «всеосяжному врегулюванні» на власних умовах.
Сам Кір Стармер визнав цю реальність: за його словами, Захід ближчий до миру, ніж будь-коли раніше, але “найважчі метри ще попереду”, а Путін поки не демонструє готовності до компромісів.
Несумісні логіки миру: аналіз паризького саміту “охочих”
Паризький саміт “коаліції охочих” остаточно зафіксував фундаментальний розрив у баченнях миру між Заходом та Москвою.
Російська логіка передбачає мир лише через комплексне політичне врегулювання, де Україна обмежена у військовому потенціалі та безпеці, без присутності іноземних військ і з гарантіями безпеки, які Кремль сприймає як загрозу. Будь-яке припинення вогню без політичних результатів для Росії неприйнятне.
Логіка коаліції охочих протилежна: мир починається з припинення вогню, далі формуються механізми стримування, Україна зберігає військову спроможність, інтеграцію у західну систему безпеки та отримує юридично закріплені гарантії безпеки. Присутність іноземних військ розглядається як запобіжник повторної агресії, а не як тиск на РФ.
Ці підходи принципово несумісні. Для Москви будь-яке розміщення НАТО в Україні – це легалізація західного плацдарму та загроза стратегічній свободі дій. Юридичні гарантії безпеки для Києва перетворюють будь-яку нову агресію на ризик прямого зіткнення з Заходом, що РФ категорично відкидає.
Саміт у Парижі не був спробою компромісу з Москвою. Він демонструє єдність Заходу, закладає архітектуру стримування Росії після паузи у війні і сигналізує, що мир для України неможливий без гарантій.
Стратегічний висновок: Захід готує мир із гарантіями для України без згоди Москви; Росія готує продовження війни без зміни власних вимог. Рішення коаліції охочих не кореспондуються з російським баченням миру – вони його концептуально заперечують.
