Перехід на літній час: чи має він сенс в епоху цифрової економіки та постійного стресу в умовах війни

У ніч з 29 на 30 березня стрілки годинників знову переведуть вперед — о 3:00 стане 4:00. Більшість українців зітхне, відкладаючи смартфон після звичної фрази «не забудьте перевести годинник», і вкотре прокинеться з дивним відчуттям, що часу стало менше. Переведення годинників є тривалою практикою, яку продовжують десятки країн світу, хоча щоразу навесні та восени лунає одне й те саме запитання: навіщо? Чи справді це рішення досі має економічний сенс, якщо більшість підприємств працює за гнучкими графіками, офіси пустують під час війни, а споживання електроенергії майже не залежить від положення сонця? І якщо ще кілька десятиліть тому воно хоч якось вписувалося в логіку ощадливості, то тепер скоріше є тригером для погіршення здоров’я та поганого настрою. Чи варто й далі двічі на рік переводити стрілки годинника — запитання, яке з формального рішення давно перетворилося на щорічну точку напруги між звичкою, логікою і здоровим глуздом.

Перехід на літній час: компроміс, якого не існує

В Україні перехід на літній час відбувається попри те, що Верховна Рада ще у 2024 році проголосувала за скасування переведення годинників. Законопроєкт №4201 передбачав закріплення національного часу на позначці UTC+2 — так званому зимовому часі — без сезонних змін. Проте без підпису президента України документ залишився лише ухваленим, але не чинним. І тому країна знову повертається до практики, яку в багатьох державах вже багато років вважають застарілою.

Слід зазначити, що вперше ідею сезонного переведення годинника озвучив Бенджамін Франклін у XVIII столітті. Він підрахував, скільки енергії можна зекономити, якщо людина прокидатиметься раніше — відповідно до сходу сонця — і не витрачатиме свічки увечері. У XX столітті цю ідею підхопив британський підрядник Вільям Віллетт, а практично впровадили її Німеччина та Австро-Угорщина у 1916 році — під час Першої світової війни, коли економія ресурсів була питанням виживання. Поступово система стала загальноєвропейською, а згодом поширилася і за межами континенту. Україна долучилася до цієї практики у 1981 році, ще в складі СРСР. Після проголошення незалежності спроби змінити підхід були, але врешті-решт у 1996 році Кабмін затвердив чинний порядок обчислення часу. Відтоді щороку українці переводять годинники — на літній час останньої неділі березня і на зимовий останньої неділі жовтня.

Однак європейський досвід, на який зазвичай посилаються прихильники сезонного переведення годинників, останні роки виглядає неоднозначно. Країни ЄС і надалі двічі на рік змінюють час, але водночас обговорюють варіанти остаточного скасування цієї процедури. Референдуми в багатьох країнах показали: громадяни в переважній більшості підтримують залишення саме літнього часу як постійного. Водночас винятками залишаються держави на півночі континенту, де різниця між тривалістю світлового дня влітку і взимку є надмірною, і літній час там ускладнює ритм життя. Однак в Україні вирішили не цікавитися думкою людей, тому референдум не з цього приводу не проводився.

У питанні переведення часу наша країна не є унікальною — сезонне переведення стрілок годинників зберігається в понад 60 країнах світу. Зокрема, її досі застосовують Велика Британія, Канада, Австралія, Ізраїль, Іран, Мексика, частково — США, Італія, Іспанія, Франція, Польща, Німеччина, Нідерланди, Латвія, Литва, Естонія, Фінляндія та інші країни. Ще у 2018–2019 роках Єврокомісія запропонувала країнам ЄС остаточно відмовитися від переведення часу. Кожна держава мала визначитися, який часовий режим залишити — зимовий чи літній. Обговорення тривало на рівні національних урядів, парламентів, в окремих випадках — навіть шляхом онлайн-консультацій або опитувань громадян, і більшість суспільств обрали літній час як постійний. Починаючи з 2021 року, кожна країна Європейського Союзу має можливість самостійно вирішувати, чи переводити годинники на літній та зимовий час.

У підсумку, країни продовжують переводити стрілки двічі на рік, але з дедалі меншим ентузіазмом. Тим часом частина держав за межами Європи вирішила по-іншому. Наприклад, Туреччина ще 2016 року відмовилася від сезонного часу й залишила літній режим постійним. Те саме зробили Білорусь, РФ, Казахстан, Киргизстан, Єгипет, Ісландія, Грузія, Японія. У США на федеральному рівні час і досі переводиться, однак окремі штати — Аризона, Гаваї — давно відмовилися від цієї практики, скориставшись своїми повноваженнями. Водночас низка американських штатів уже ухвалили законодавство про скасування переведення годинника, але чекають на згоду Конгресу, щоб запровадити його на практиці.

Попри формальну відданість сезонному часу, загальний тренд в світі спрямований у бік відмови. Світ поступово визнає, що логіка енергетичної економії початку XX століття не працює зараз, в умовах цифрової епохи. Але звичка, інституційна інерція і політична фрагментованість не дають системі остаточно змінитися. Однак Україна є однією з багатьох країн у цій зоні затягнутого очікування.

Чи потрібне переведення часу: думки різняться

Дискусії в Україні щодо доцільності переведення стрілок не стихають щонайменше три десятиліття. У 2024 році Академія наук вищої школи офіційно звернулася до президента з вимогою накласти вето на закон про відмову від літнього часу. Президент академії Олександр Наконечний аргументував це тим, що перехід на літній час сприяє раціональному використанню світлового дня і, відповідно, знижує енергоспоживання. Він нагадав, що в Україні літній час вперше запровадили ще у 1919 році, коли територія УНР орієнтувалась на європейські тенденції організації часу.

За результатами опитування групи «Рейтинг», проведеного у 2024 році, припинити сезонну зміну часу хочуть 55% громадян. Проти — 39%. Ще 7% поки не визначились, на якому часі їм зручніше жити — чи то за літнім, чи за зимовим, чи, можливо, без усієї цієї часової метушні. Цікаво, що регіональні відмінності в ставленні до переведення стрілок існують, хоч і не драматичні. На заході країни ідею відмови підтримують 61% опитаних — можливо, через те, що саме там зимовий час краще збігається з природним світловим днем. На сході рівень підтримки нижчий — 51%. Але навіть тут більшість схиляється до того, що постійний час — кращий варіант, ніж стара система з двома календарними точками зсуву на рік. При цьому за віком ставлення майже не змінюється. Можна сказати, що українці незалежно від покоління втомились від цього напівштучного ритуалу. Питання лише в тому, який час залишити — і хто зрештою візьме на себе політичну відповідальність, щоб поставити в цій історії крапку.

Аргументи прихильників переведення часу зводяться до того, що зміщення світлового дня дозволяє зменшити вечірнє споживання електроенергії, полегшує планування виробничих процесів і частково узгоджується з європейським ритмом. Особливо в умовах війни, коли енергетика країни працює на межі, навіть незначна економія ресурсів набуває ваги. Однак противники цієї ідеї наголошують на іншому: жодні сучасні дослідження не доводять істотного ефекту економії від переведення часу, а от медичні й психологічні наслідки — цілком реальні. Збій у циркадних ритмах, погіршення сну, зниження концентрації, стрес — все це добре задокументовано і проявляється у перші дні після зміни часу. Окремо лунають аргументи про безпеку: у перші тижні після переходу на літній час фіксується підвищення кількості ДТП та інцидентів, пов’язаних з втомою та неуважністю.

Ідея переведення годинників довгий час трималася на одному базовому аргументі — енергетична ощадливість. В середині XX століття це справді мало сенс: менше штучного освітлення, менше витрат. Однак реальність давно змінилась, а логіка залишилась. Структура енергоспоживання в домогосподарствах і на підприємствах більше не залежить від того, коли саме люди вмикають світло. Основні енергетичні навантаження пов’язані не з лампочками, а з кондиціонерами, бойлерами, холодильниками, цифровими сервісами — і всі вони працюють поза межами світлового дня.

Переведення часу продовжує існувати швидше з традиції, ніж із функціонального сенсу. У більшості країн, які ще практикують цей підхід, давно визнають: ефект від нього — маргінальний. Навіть у Європі, де ідею літнього часу підтримували як частину колективної енергетичної дисципліни, вже кілька років відкладають скасування переведення тільки через бюрократичну складність погодження між усіма країнами. Україна ж досі балансує між намірами і бездіяльністю. Попри ухвалений парламентом закон про скасування переведення годинника, країна знову переходить на літній час, бо документ так і не набув чинності. Формально — через те, що його не підписав президент. Фактично — через політичну інерцію й брак консолідованого бачення, на якому часі залишатися.

При цьому слід погодитися з противниками переведення стрілок годинників, бо це є не просто незручністю чи плутаниною, а має суттєві негативні наслідки для людей, що дуже важливо. Організм реагує на цей процес як на міністрес, тому найвідчутніші ефекти наступають відразу в перші дні після зміни: порушення режиму сну, втома, роздратованість, головний біль, зниження концентрації уваги. Саме тому навіть невелике зміщення біологічного ритму призводить до зростання кількості ДТП, а також інцидентів на роботі. Крім того, в перші дні після переведення стрілок лікарі фіксують зростання випадків інфарктів та загострення хронічних хвороб. Для країни, яка живе у стані війни, це особливо чутливо. Коли й без того мільйони людей мають нестабільний режим сну, додаткове навантаження у вигляді штучного переведення часу може лише поглибити розбалансування. Отже, біологічний годинник не змінюється так легко, як електронний — і зазвичай платить за це весь організм.

Є й територіальний аспект, який ускладнює ситуацію ще більше. Україна — велика країна, розтягнута з заходу на схід. Природний час більшості регіонів — зимовий, UTC+2. Але на сході країни схід сонця зміщується майже на годину вперед у порівнянні з заходом. Це створює конфлікт інтересів: для одних літній час виглядає логічним, для інших — неприродним. Розрив у 60–70 хвилин у сприйнятті часу між Ужгородом і Луганськом — не вигадка, а відчутна побутова реальність. У результаті жителі сходу прокидаються ще до світанку, а на заході — починають день у темряві.

Крім того, цифровізація змінила саму природу часу: в епоху гнучких графіків, онлайн-роботи й віддалених офісів потреба підлаштовуватися під єдиний ритм доби втратила актуальність. В нинішніх умовах, коли значна частина українців працює дистанційно, сенс у переведенні годинника стає ще менш очевидним. Ще під час пандемії COVID-19 багато компаній та організацій почали масово переходити на віддалений формат — з гнучким графіком, коли початок робочого дня визначається не центральним годинником, а особистою домовленістю або життєвими обставинами. Після початку повномасштабної війни ця тенденція не лише збереглася, а й посилилася. Частина працівників працює з-за кордону, частина — з різних регіонів України, де й умови життя, і світловий день, і розклад тривог диктують свої ритми.

У таких умовах штучне переведення часу навряд чи забезпечує якусь уніфікацію або підвищення ефективності. Навпаки — воно ще більше плутає звичний ритм життя. Якщо раніше стрілки переводилися, аби підлаштуватися під фіксований заводський чи офісний розклад, то тепер більшість робочих процесів влаштовані так, що одна година вперед або назад ніяк не впливає на продуктивність. Зустрічі відбуваються онлайн, електронна пошта не має годин роботи, документи підписуються в «Дії», а офіси — якщо й працюють — то часто з гнучким графіком. Більше того, під час війни в регіонах з загрозами обстрілів чи відключеннями світла графік роботи часто підлаштовується під ситуацію в конкретному місті, а не під загальнодержавний годинник. Люди звикають орієнтуватися на світло, безпеку, наявність зв’язку чи електрики — а не на те, яка зараз «офіційна» година.

Однак ключовими питаннями для України має бути не лише чи скасовувати переведення часу, а на якому часі зупинитися. Літній виглядає привабливішим для сходу. Зимовий — ближчий до природного ритму і зручніший для заходу. Проте залишатися у підвішеному стані є найгіршим з варіантів. Природним часом для України є зимовий — UTC+2. Понад 95% території країни розташовані саме в цьому часовому поясі. Водночас географічна ширина країни — від Закарпаття до Донецька — створює до 68 хвилин різниці у сонячному часі. Тому те, що зручно мешканцям Західної України, може бути некомфортним для жителів Сходу. Наприклад, влітку на сході країни сонце сходить до 4:00, а взимку на заході — лише близько 9:00.

Ця регіональна асиметрія робить єдине рішення складним для всіх. Технічно, ситуацію можна було б вирішити двома часовими поясами, як у США або Канаді. Але для України такий сценарій ризикований — не лише з точки зору логістики, а й з огляду на політичну єдність, бо час є також символом державної цілісності. Тому компроміс мав би бути іншим: гнучкість у графіках роботи для окремих регіонів і загальнонаціональне рішення, яке не залежатиме від календаря.

На цьому тлі відсутність остаточного політичного рішення зараз виглядає як уникнення влади від відповідальності. Спроба Верховної Ради закріпити зимовий час у 2021 році не набрала голосів, при цьому законопроєкт 2024 року також залишився без підпису. В результаті країна перебуває у статусі очікування — з регулярними коливаннями стрілок, запеклими обговореннями в експертному середовищі та відсутністю сталості. Тож переведення стрілок сьогодні виглядає як залишок індустріальної логіки в постіндустріальному світі, яке живе за гнучкими правилами, в розмаїтті ритмів і реалій. При чому все менше сфер, де «перенесення світлового дня» справді працює, і все більше — де воно просто заважає.

Отже, Україна, як і більшість країн, має вирішити, чи виправдана така практика в сучасних умовах. Час працює не лише як фізична величина, а як соціальний договір. Однак, поки він не буде переглянутий і затверджений остаточно, ми й далі прокидатимемось у березні на годину раніше — без впевненості в тому, що це справді потрібно.

Оксана Іщенко