Україна втрачає мільйонну армію молоді: нація без спадкоємців і стратегічна криза майбутнього

Молодь в українському політичному і соціальному полі зведена до функції “ресурсу”, який має працювати, воювати, народжувати, платити податки і “відбудовувати країну після закінчення війни”. Але ставлення до молоді як до батарейки, яку можна вставити в економіку чи армію, вже не працює. Покоління, що сформувалося в умовах безперервних криз, війни та зневіри, дедалі частіше не бачить себе в цій конструкції. Воно або покидає країну, або ментально дистанціюється від державного проєкту, який не пропонує жодної виразної перспективи. В ситуації, коли ідея майбутнього редукується до пафосних формул, а потреби й голоси молоді залишаються непочутими, виникає ризик втрати як демографічного ресурсу, так і соціального спадкоємства. І саме це загрожує формуванням покоління, яке не ідентифікує себе як частину українського суспільства

Українська молодь зникає: демографічний портрет на тлі війни

На початку 2022 року молодь в Україні віком від 14 до 35 років становила майже чверть населення. За даними Держстату, це було 9,969 млн осіб. Але вже за два роки ця цифра суттєво зменшилась. У 2024 році Інститут демографії нарахував лише 7,654 млн молодих людей. А до 2030 року, за прогнозами експертів, залишиться близько 7,587 млн. Тобто, Україна стрімко втрачає своє молоде покоління.

Причини криються не лише у низькій народжуваності чи міграції, а й у тривалому повномасштабному вторгненні. За дослідженням Info Sapiens, проведеним на замовлення Програми розвитку ООН, лише 58% української молоді у 2024 році проявляють бажання залишитися в країні. Решта зазначає, що не впевнені або вже дивляться у бік життя за кордоном. Показова зміна відбулася серед тих, хто виїхав: частка молодих біженців, які прагнуть повернутися в Україну, впала з 66% у 2023 році до 32% у 2024-му. А кількість тих, хто категорично не хоче повертатися, зросла з 6% до 19%.

Окрема і болюча тема стосується  понад 600 тис молодих людей віком від 18 до 29 років, які живуть нині на тимчасово окупованих територіях Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей. Там вони опиняються під інформаційним та ідеологічним впливом країни-агресора. Цілком зрозуміло, якщо з цією частиною молоді втратити зв’язок і не забезпечити належну інтеграцію, зросте ризик того, що вона не буде ототожнювати себе з українським суспільством.

Глава Інституту демографії Елла Лібанова на експертному форумі з питань психічного здоров’я у лютому 2024 року озвучила ще одну тривожну цифру: населення України на підконтрольній території зменшилося до 31,5 млн. Це майже на 10 мільйонів менше, ніж було до початку агресії у 2014-му. Варто зазначити, що визначити точну кількість втрат складно, адже окрім прямої смертності через війну, відбувається і  скорочення  через падіння народжуваності, міграцію, руйнування інфраструктури життя. Якби  не війна, а країна розвивалась у межах своїх кордонів 1991 року, нині населення могло б наблизитись до 41,5 млн.

За оцінками експертів, з-поміж 4,5 млн українських мігрантів, які зараз перебувають за кордоном, третину становлять діти та підлітки і лише 6% — люди старше 65 років. Тож війна, фактично, вибиває саме молодий ресурс держави. Така ситуація є серйозним викликом для майбутнього, бо без молоді немає кому розбудовувати, творити, змінювати країну. Чиновникам час припинити ігнорувати очевидну загрозу для майбутнього країни.  Замість порожніх декларацій вже зараз потрібні не лише стратегії на папері, а реальні дії, що дадуть молоді відчуття безпеки, довіри та перспектив тут і зараз, а не в абстрактному “після закінчення війни”.

Тихе вимирання: як Україна втрачає себе, поки всі зайняті війною

Повномасштабна війна стала каталізатором того процесу, який тліє в Україні з перших років незалежності: ми швидко втрачаємо населення. Загибель десятків тисяч людей, мільйони вимушених біженців, критичне падіння народжуваності  лише прискорили той демографічний обвал, що почався ще в 1990-х. У 2024 році в Україні народилося лише 176,1 тис дітей, тоді як померло — 495,1 тис людей. Востаннє, коли кількість народжених перевищувала смертність, був 1990 рік, а далі  фіксувався лише спад. Навіть у періоди економічного зростання початку 2000-х демографічний баланс не вийшов на позитивний рівень. А з 2013 року  відбулося чергове стрімке падіння.

Ще у 2017 році експерти змоделювали прогноз, згідно з яким за тодішніми темпами депопуляції українська нація може зникнути в середньому за 180 років. У деяких регіонах цей процес може відбуватися значно швидше. Наприклад, у Чернігівській області населення може зійти нанівець вже через 80 років, у Сумській — через сто. Центральна Україна втратить половину населення за 50–60 років. Західні регіони ще мають шанс втриматися довше  за рахунок кращої екології та традиційних сімейних зв’язків. Але фінал буде  спільним для всієї країни.

Водночас Західна Європа, попри схожі проблеми зі старінням нації, має хоча б незначне, але поповнення через імміграцію. Тамтешнє населення поступово замінюють вихідці з Африки, Азії та Близького Сходу. І хоча це породжує складні культурні трансформації, одна істина залишається незмінною: святе місце порожнім не буває. Якщо українців стане менше або вони зникнуть з власної землі, очевидно, що сюди прийдуть інші. І принесуть із собою свою мову, свої звичаї, свою систему цінностей. На сході Європи слов’ян уже замінюють мігранти з Центральної Азії. Дехто з аналітиків прямо називає це однією з мотивацій російської агресії  спробувати “поглинути” кілька десятків мільйонів українців, щоб залишитися переважно слов’янською державою.

Та все ж таки демографічну кризу можна сповільнити. В історії є успішні приклади на кшталт Фінляндії, яка за 20 років підняла середню тривалість життя на 10 років, системно борючись з хронічними захворюваннями та просуваючи культуру здоров’я. В Україні вже розроблялися подібні програми  як, наприклад, “Платформа Україна 80+”, але політичної волі для її реалізації так і не знайшлося.

Ймовірно, варто почати з повернення людям довіри до держави. Україна має стати країною, в якій хочеться залишатися, жити й народжувати дітей, інакше жодна стратегія не спрацює. Також треба приділити увагу тим, хто вже виїхав. Як Ізраїль колись зумів залучити діаспору до повернення, запропонувавши реальні можливості й гарантії, так і Україна має формувати політику репатріації: надати громадянство дітям українців, які народилися за кордоном, і забезпечити їм культурну прив’язаність до країни. Тут потрібна злагоджена робота дипломатів, культурних центрів і освітніх програм, а не лише уряду.

Говорячи про міграцію, неможливо стверджувати, що повну ізоляцію. Тут скоріше виникає потреба у таких мігрантах, які б приймали і зберігали українську культуру, а не формували паралельне середовище.  І якщо вдасться залучити таких людей, вони можуть стати частиною розв’язання проблеми, а не її продовженням. Водночас, держава демонструє байдуже ставлення до українців, які вимушені були виїхати через війну за кордон.  Якщо ми не знайдемо способу підтримувати зв’язок із молоддю, що виїхала за кордон, і не запропонуємо їй місце у спільному українському майбутньому, виросте покоління, яке не просто не повернеться, а не знатиме, навіщо повертатися. Без культурної, освітньої та ціннісної інтеграції ці діти виростуть  канадцями, німцями, поляками, але не українцями. І тоді ми втратимо не просто людей, а втратимо самих себе.

Молодь як “ресурс”: стратегія, яка веде в нікуди

Формально молодь становить третину населення України (близько 14 млн осіб). Та статистика залученості вражає своєю порожнечею: лише 6% відвідують молодіжні заходи, а стабільно активних ледве налічується 1%. Половина взагалі не орієнтується в тому, що відбувається в країні, й не бачить, куди себе прикласти. І проблема тут не лише в інформаційній гігієні чи рівні освіти. Корінь криється у довірі, або радше у її відсутності.

Сьогодні ми маємо покоління, яке не знає світу без смартфонів, TikTok’у й миттєвого доступу до будь-якої інформації. Їм 14–24 роки. Вони цінують досвід понад матеріальне, декларують соціальну свідомість, але не готові брати на себе відповідальність. Вони не хочуть вирішувати проблеми системи, вони хочуть нею не бути. Це покоління, яке намагається зберегти себе, а не віддати себе. Здавалося б, звучить як криза. Але насправді  це сигнал нашої неготовності сприймати нашу молодь. Ми хочемо їх “мотивувати”, “використати”, “залучити”, коли треба навчитися говорити з ними.

Однак, ставлення до молоді в Україні роками не змінюється. Їх не запрошують до ухвалення рішень, а радше видають інструкції. Їм не дають впливати на ситуацію,  їм доручають задачі. Ставлення до молоді як до ресурсу, а не як цінності неминуче знищує будь-які прояви ініціативи. Молодь не відчуває себе потрібною, не бачить сенсу долучатися, якщо “дорослі все одно вирішать усе самі”. В результаті кількість молоді в  країні стрімко скорочується  і не лише через демографію. Її соціальна присутність зникає. Після війни нас чекає ситуація, коли на одну молоду працюючу людину припадатимуть двоє пенсіонерів. Без залучення молоді до процесів прийняття рішень, управління, розвитку, очевидно, що просто нікому буде тримати країну на плаву.

Пасивна молодь сьогодні перетворюється на справжню загрозу того, що соціальні процеси завтра будуть неякісними, хаотичними або контрольованими кимось іншим. Все це призведе до втрати суб’єктності. Тож настав час не керувати молоддю, а почати її слухати. Замість того, щоб нав’язувати завдання, слід надавати можливості. Молодим людям потрібні не ролі в чужому сценарії, а власні інструменти для дії. І найважливіше — довіра до їх вибору та здатності. Українська ж молодь сьогодні живе у реальності, де викликів більше, ніж відповідей. Вона втрачає відчуття опори в країні, яка постійно змінюється, але так і не навчилася чути своїх молодих громадян. І це стає дедалі помітнішим.

Серед найбільших проблем варто одразу почати з нестабільності  і тривожності через війну. Молоді люди живуть у стані постійної невизначеності: не знають, що буде завтра, і не вірять, що держава зможе їх захистити. У багатьох не має  базового відчуття безпеки, а з ним зникає і бажання будувати плани, залишатися, народжувати дітей, інвестувати у власне майбутнє тут.

Друга серйозна проблема полягає у відтоку молоді за кордон. Освіта, робота, безпека – все те, що так потрібно людині для нормального існування,  молоді українці дедалі частіше знаходять не в Україні. Саме тому більшість не планують повертатися. Причина не тільки в економіці, а й у відчутті, що вдома вони нікому не потрібні. Ми поступово втрачаємо цілі покоління. За кордоном виростає нове покоління українців, які дедалі менше ідентифікують себе з Україною. І це не їх вина, це є результатом того, що держава не простягає руки.

Щоб повернути молодь, Україні недостатньо апелювати до патріотизму, воєнного обов’язку чи міфу про “вдячне майбутнє”. Молодь не повертається туди, де її бачать лише як ресурс. Вона повертається туди, де її визнають суб’єктом з власними голосом, вибором і межами. Сьогоднішня Україна не витримує конкуренції з тими країнами, в яких молодь вже живе: де нижча корупція, зрозумілі правила життя, де людина не опиняється в постійному режимі виживання. Поки цього не змінено, жодні емоційні апеляції не працюють.

Отже, повернення довіри молоді до держави є першим етапом. Без цього не буде ні планів, ні лояльності. Але довіра не формується на риториці, вона залежить від рішень, які мають починатися з найпростішого – відсутності толерантності до корупції. Без системної боротьби з корупцією, без того, що в країні існують чіткі правила, які працюють однаково для всіх, немає сенсу говорити ні про економіку, ні про повернення, ні про майбутнє.

І лише після цього можливо буде говорити про повернення молоді у вигляді тривалого процесу відновлення зв’язку між людиною і державою. У протилежному випадку найбільш активна і перспективна частина нашого покоління буде інтегрована в інші суспільства, і цей процес вже буде незворотнім. При цьому сформується покоління, яке не буде ідентифікувати себе як частину українського суспільства.