Підривники для інших фронтів: як США зміщують фокус із Києва на Близький Схід (продовження)

Пентагон перенаправив ракети з підривниками, які раніше призначалися для української ППО, на потреби американських військових на Близькому Сході. Йдеться про боєприпаси, що використовувалися для знищення дронів Shahed-136, зокрема модифіковані ракети APKWS. Вони були ефективними на фронті та стали важливою частиною української оборони.

Рішення ухвалив міністр оборони США Піт Гегсет через зростання загроз від іранських проксі-сил, особливо після загибелі американських солдатів у Йорданії. Підривники тепер прямують у зону відповідальності США в Ємені, Саудівській Аравії та Кувейті, де США протидіють хуситам.

Це рішення — симптом ширшого зсуву у пріоритетах Вашингтона: Україна більше не головний напрямок. США зосереджуються на Ірані та Індо-Тихоокеанському регіоні, і навіть схвалені постачання для України можуть бути переглянуті. Українське командування не коментує це відкрито, але дефіцит техніки загострюється.

Натомість Україна шукає заміну: розробляє власні дрони, укладає угоди з європейськими виробниками (зокрема з Thales), використовує РЕБ і шукає підтримки в коаліціях на кшталт британсько-латвійської ініціативи FPV-дронів. Але повноцінної заміни американським підривникам поки немає.

Менше неба, більше тиші: як Вашингтон без слів згортує допомогу Україні

Те, що сталося з 20 тисячами американських підривників, призначених для українських ракет, — це не прикра випадковість, а системний розворот.

Коли адміністрація Трампа вирішила перекинути критичну партію озброєнь з українського фронту на Близький Схід, вона продовжила тенденцію, яка вже місяцями визрівала в надрах Вашингтона. Затримки постачань, невиконані обіцянки, мовчазні паузи в дипломатичному діалозі — все це вже було.

Ще у 2023–2024 роках допомога Києву неодноразово затримувалася через політичні суперечки в Конгресі. Постачання припинялися, а українські військові чекали. Інакше кажучи, оборона українських міст залежала не лише від складів Пентагону, а й від настроїв у Палаті представників.

Зараз ситуація змінилася не на краще. Відкрито переадресовано ракети, які вже були зарезервовані для України, — не в Тайвань, не в союзників НАТО, а на американські бази у Близькому Сході. Пріоритетом стали Ізраїль, Тайвань і військові операції проти Ірану. Україна ж опинилася у списку очікування. І це вже не про гроші, бо фінансування ще є. Це про політичну волю, якої більше немає.

Ще один тривожний сигнал — відсутність плану “B”. В адміністрації Трампа не анонсували жодного нового пакета допомоги, який би мав компенсувати вилучені компоненти. Бо коли союзник забирає озброєння, але не залишає нічого натомість — це не про логістику. Це про політичну втому, про бажання вийти з гри.

Але найбільший удар — навіть не по складах, а по довірі. Українська сторона дізналася про це рішення вже постфактум. Президент Зеленський публічно заявив, що ракети мали критичне значення для захисту від Shahed-ів — і що жодної попередньої комунікації з американцями не було. Тобто, мова не лише про вилучення допомоги, а й про повну відсутність партнерського діалогу.

Коли союзник мовчить: як сигнал із Вашингтона змінює війну в Україні та архітектуру безпеки Європи

Коли Сполучені Штати — гарант безпеки й моральний лідер Заходу — тихо вилучають з українського фронту критично важливу зброю, а потім мовчки передають її на інший театр воєнних дій, у повітрі зависає не просто політичне рішення, а чіткий, гучний та холодний сигнал, який чують у Берліні й Парижі, у Варшаві й Лондоні. Він означає: Вашингтон більше не вважає війну в Україні пріоритетом. І якщо союзники хочуть зберегти Україну, хай роблять це самі.

Першим публічно зреагував канцлер Німеччини Фрідріх Мерц. У своїх заявах він сказав: Європа має готуватись до війни “без США”. Бо Америка більше не гарантує автоматичної підтримки. Це не просто занепокоєння, а стратегічне похолодання. Якщо досі ЄС жив у парадигмі “Америка прикриє”, то тепер — “або самі, або ніхто”.

На тлі перекидання озброєнь з Україні до Перської затоки, Єврокомісія терміново готує найбільший оборонний пакет у своїй історії — $158 мільярдів на посилення європейських армій і довгострокову підтримку України. Це уже не просто солідарність, а спроба замінити зникаючого гегемона.

У Лондоні ситуацію також не ігнорують. Прем’єр Кір Стармер анонсує масштабний перегляд стратегії оборони Великої Британії — з наголосом на готовність до війни без участі США. У новому стратегічному документі міститься план підвищення витрат на оборону та посилення автономності Британії у безпековій політиці.

Польща, яка ще донедавна була головним адвокатом України, після перемоги Кароля Навроцького, прореспубліканського кандидата, який отримав відкриту підтримку Дональда Трампа, теж змінює тон. Він хоч і підтримує оборону України, але виступає проти її членства в НАТО і критикує обсяги допомоги українським біженцям. Це вже новий політичний фронт — у тилу.

І найнебезпечніше — ефект доміно. Якщо Вашингтон виводить ресурси з України, то що заважає зробити те саме іншим? Уже зараз у низці країн ЄС почали лунати голоси про “втому від війни” і потребу поступок. Низка політиків у Португалії, Італії, Словаччині й Угорщині публічно ставлять під сумнів подальше збільшення допомоги Києву.

Таким чином, вилучення навіть одного компонента озброєння з українського фронту — не дрібниця, а тест на міцність альянсів. Бо поки Пентагон переписує логістику, світ спостерігає: чи ще тримається ланцюг солідарності? Чи вже починає рватися.

Підривник як виборчий аргумент: як Україна стала розмінною монетою у битві за Білий дім

Рішення адміністрації Трампа перекинути озброєння з України на Близький Схід обурило політичну Америку, як холодний душ у розпал передвиборчої кампанії. У Конгресі — гул, у штабах кандидатів — нервове листування. Бо йдеться не лише про Україну, а про роль Америки у світі, ціну лояльності та межу, за якою союзник стає зайвим вантажем.

Демократи, як і очікувалося, вибухнули критикою. Сенаторка Елізабет Воррен заявила, що “Трамп ставить своє его вище за національну безпеку” і, фактично, грає на руку Путіну. Конгресмен Брендан Бойл звинуватив адміністрацію в “підриві довіри до США” серед союзників. Їх обурює не лише сам факт переорієнтації підривників, а й відсутність чесної розмови з партнерами. Це дипломатичне шахрайство.

Але справжня драма — серед республіканців. Частина партії — так звана “традиційна школа” — ще тримається. Сенаторка Сьюзан Коллінз підкреслила: “Українці проливають кров за свою свободу. Ми не маємо права відвернутись”. Проте її голос тоне у хорі нових республіканців, які втомилися від допомоги Києву. Один із них, сенатор Марквейн Маллін, заявив: “Ця війна — без кінця. І ми не повинні за неї платити”. У фракції дедалі відчутніший консервативний настрій.

Більше того, формується нова коаліція — проти допомоги Україні. Її публічним обличчям став віцепрезидент Джей Ді Венс, який заявив, що США погодяться на нову допомогу лише за умови, якщо Україна піде на приватні переговори з Трампом і погодиться на територіальні поступки. Тобто віддати частину землі в обмін на кілька боєприпасів. Медіа називають це “новою дипломатією”. В Україні це назвали б торгом на кістках.

В той же час Трамп спокійний, його прихильники аплодують. Бо для них це сигнал сили: Америка більше не роздає зброю просто так. Якщо ти хочеш підтримки, плати або поступайся. Цей підхід підживлює його рейтинг серед республіканців, зміцнює імідж “лідера, який закінчить війну”. Щоправда, не обов’язково перемогою союзника. Така політика підриває довіру в дипломатичних колах, але серед виборців Трампа — це “сила, а не слабкість”.

Серед інших кандидатів картина чітка. Байден — за продовження підтримки, хоч і з дедалі більшими труднощами в Конгресі. Камала Гарріс — у фарватері його політики, обіцяє нові санкції проти Росії й збільшення військової допомоги.

А от республіканці — один радикальніший за іншого. Вівек Рамасвамі пропонує “заморозити” війну на лінії фронту й зупинити всю допомогу. Ось його курс: Україна — позаблокова, без НАТО, без грошей.

Отже, всередині США точиться боротьба не просто за зовнішню політику. Це — вибір, ким Америка хоче бути у ХХІ столітті: лідером вільного світу чи замкненим у собі ізоляціоністом.

Коли немає підривника — є похорон: як політичні рішення у Вашингтоні перетворюються на жертви в Україні

Втрата протидронових ракет відразу проявляється у статистиці смертей і руйнувань. Так, зовсім нещодавно, 7 червня, внаслідок удару по Харкову загинули троє мирних мешканців, ще 22 людини поранені, серед них двоє дітей. Російський снаряд перетворив на уламки 18 багатоповерхівок. І це без залпів ракет оборони, які могли б цьому завадити.

Цивільні втрати зростають. У вересні минулого року Україна зазнала найбільших втрат серед мирного населення з початку року: 208 загиблих, 1 220 поранених — і більшість із них стали жертвами дронів-камікадзе та неконтрольованих планерних бомб. Усе це наслідок технологічної переваги агресора, яку раніше Україна могла частково компенсувати. Але не більше.

Окрема тема — енергетика. Напередодні Нового року росіяни завдали масштабної атаки на українську енергосистему. За даними ООН в Україні, були виведені з ладу теплові електростанції та критичні об’єкти теплопостачання. Це не просто втрати — це зима без тепла для мільйонів. І кожна ракета, якої бракує у відповідь, — це не пробіл у звіті, а холод у дитячій палаті лікарні.

…Це не гіпотетичні сценарії. Якщо немає підривника, є похорон. Якщо немає перехоплення, буде новий обстріл. І тому, коли союзник мовчки забирає засіб, який щодня рятував життя, це більше, ніж технічне рішення. Це пряма участь у тому, що потім називається “жертвами серед цивільних”.

Війна триває. І поки російські дрони атакують електростанції, житлові квартали й залізничні вузли, Україна має менше шансів відповісти. Бо хтось у Вашингтоні вирішив: є місця важливіші. А отже, є люди менш важливі. І ті люди — цивільні українці. Вони першими відчують, що означає “переорієнтація безпеки”. На власному подвір’ї. Під уламками стін. У темряві, без світла, але з вибухом десь за вікном.

Тетяна Вікторова