Підводні каміння і кулуарні ігри: чому чергові кадрові зміни в уряді не зупиняють системну кризу в державному управлінні
Практика вирішувати системні державні провали черговими кадровими змінами перетворилася в Україні на звичну традицію, яка дедалі сильніше відриває керівні кабінети від суворої реальності виснаженої країни. Оголошення президента про відставку Юлії Свириденко і масштабне переформатування уряду підтверджує, що виконавча влада остаточно втратила свою автономність і перетворилася на майданчик для тактичних апаратних маневрів. Гостра криза державного управління полягає в тому, що замість залучення сильних, незалежних професіоналів, здатних відновлювати воєнну економіку і вирішувати важливі для суспільства питання, Офіс Президента продовжує тасувати обмежену колоду перевірених і лояльних кадрів. Однак спроба видати чергову кулуарну рокіровку за рішуче оновлення системи лише консервує старі проблеми, залишаючи країну з серйозними викликами в умовах війни. Водночас практика персональної відповідальності посадовців за системні провали в своїй роботі в державі досі відсутня. Зміна крісла автоматично звільняє від колишніх промахів, які зазвичай перекладаються на «попередників».
Відставка Юлії Свириденко: реальні причини і підводні каміння
Повідомлення глави держави про масштабні кадрові зміни в Кабінеті Міністрів оголило глибокі системні проблеми всередині виконавчої влади. Володимир Зеленський оголосив про зміну політичної стратегії, яка вимагає повного оновлення урядової команди. Прем’єр-міністр Юлія Свириденко, яка очолювала Кабмін майже рік, починаючи з липня 2025 року, залишає свою посаду. При цьому президент повідомив, що запропонував їй очолити «новий значущий напрямок у відносинах з ключовим партнером» України.
Майбутнє призначення очільниці уряду розкрила народна депутатка Анна Скороход та інші політики, які повідомили, що Свириденко має замінити Ольгу Стефанішину на посаді посла України в США. Ця екстрена ротація знадобилася через те, що Стефанішина поспіхом подала заяву про завершення своєї дипломатичної служби, посилаючись на «особисті обставини». Проте нескладно здогадатися, що справжньою причиною такого рішення стало те, що НАБУ та САП впритул наблизилися до оголошення Стефанішиній підозри, тому її відставка була потрібна для уникнення гучного міжнародного скандалу.
Призначення Стефанішиної у серпні 2025 року було класичним кадровим маневром для виведення лояльної людини з-під удару правоохоронців. В українській політичній практиці відправка посадовця послом у далеку країну є перевіреним способом прибрати фігуранта з фокуса уваги медіа та правоохоронців. В Офісі Президента сподівалися, що статус посла в США стане політичним щитом, який заблокує розслідування НАБУ на роки, проте антикорупційні органи виявили жорстку принциповість. Вони поставили Банкову перед фактом, що докази зібрано і підозру буде оголошено попри посаду.
Як відомо, з юридичної точки зору дипломатичний імунітет діє за кордоном, але не захищає громадянина України від українського правосуддя. Коли Офіс Президента зрозумів, що цей захист не спрацював, Стефанішину змусили негайно піти у відставку задля мінімізації репутаційних втрат влади, щоб уникнути заголовків у світових ЗМІ про корупцію українського посла. Офіційно Офіс Президента таку мотивацію заперечує, але з погляду політичної логіки, кулуарної практики та коментарів інсайдерів у ЗМІ — все саме так і відбувається.
Слід зазначити, що під час обговорення деталей майбутніх рішень президент подякував Свириденко за «чітку, стабільну та ефективну роботу» на посаді та за «роки результативної діяльності в команді». Проте за лаштунками цих оптимістичних формулювань приховано комплекс серйозних недоліків в її роботі.
Офіційні заяви про ефективність Свириденко виглядають цілком парадоксально на тлі глибоких внутрішньоурядових кадрових прогалин та накопичених системних проблем. Протягом тривалого часу в деяких міністерствах були відсутні керівники, а робота майже всіх міністерств, зокрема Міноборони, МВС, Мінветеранів, Мінсоцполітики, постійно викликає публічне невдоволення.
Показово також, що Верховна Рада досі не затвердила програму діяльності уряду Свириденко, яку було подано на розгляд парламенту ще 10 вересня 2025 року та через внутрішні політичні розбіжності та системний конфлікт між урядом та парламентом. За цієї причини Кабмін не мав річного імунітету від відставки, що дозволило Офісу Президента провести оперативне перезавантаження до того, як парламент піде на тривалу літню перерву. Взагалі це ненормальна ситуація, коли в умовах війни вищий законодавчий орган країни майже рік тримає в заручниках Програму дій уряду через кулуарні інтриги та дріб’язковий поділ політичного впливу, фактично паралізуючи стратегічне управління державою.
Головною причиною цього відставки Свириденко політичні кулуарною називають зв’язок прем’єрки з колишнім очільником Офісу Президента Андрієм Єрмаком. Свириденко з самого початку вважалася його людиною, а її кар’єрний зліт від заступниці в ОП до міністра економіки та голови уряду відбувся завдяки його лобіюванню. Єрмак постійно брав її з собою в закордонні поїздки до США, вирощуючи лояльного виконавця рішень Банкової, який не мав власних великих політичних амбіцій чи автономної ваги.
Залежність кар’єри Свириденко від її покровителя стала очевидною після того, як наприкінці 2025 року Андрій Єрмак зі скандалом позбувся посади керівника ОП. Після цього Свириденко втратила свій головний «політичний дах», а Володимир Зеленський передбачувано на тлі тиску західних союзників ухвалив рішення повністю змінити уряд економічного популізму, який асоціювався зі старою командою.
Кадрове перезавантаження Кабміну також зумовлене гострим незадоволенням темпами його роботи та кризою постачання зброї, адже напередодні відставки Свириденко президент відкрито висловив претензії щодо тривалих затримок між оголошенням пакетів військової допомоги партнерами та їх реальним надходженням в Україну. Оновлення уряду покликане прискорити координацію та усунути бюрократичні тижні очікування.
Крім того, країна стоїть перед надскладними енергетичними викликами та підготовкою до критичного опалювального сезону в умовах прогнозованого посилення російських ударів по інфраструктурі та АЗС. Перед надскладною зимою 2026–2027 років Офіс Президента планує залучити до керівництва урядом іншого посадовця, який розбирається в цих питаннях. Також зміна виконавчої влади має продемонструвати західним партнерам жорстку реакцію на внутрішню корупцію та забезпечити реалізацію оновленої стратегії, де за кожним зовнішнім і внутрішнім напрямом буде закріплена конкретна відповідальна особа зі значним досвідом.
Очільники Кабміну: причини відставок керівників уряду України
Зміна керівників виконавчої влади за часів президентства Володимира Зеленського, яка охоплює період з травня 2019 року по липень 2026 року, відображає нестабільність управлінських підходів всередині владної команди. За цей час на чолі Кабінету Міністрів встигли побувати три керівники, і за кожним офіційним формулюванням про оновлення державного апарату завжди стояли конкретні прорахунки, кулуарні конфлікти інтересів та гострі політичні кризи. Попри те, що прем’єрів щоразу ретельно готувалося в стінах Офісу Президента, причини та обставини цих відставок суттєво відрізнялися залежно від викликів, перед якими опинялася країна.
Перший уряд під керівництвом Олексія Гончарука, сформований 29 серпня 2019 року, позиціонував себе як команда технократів. Втім, прем’єр був відправлений у відставку 4 березня 2020 року, він протримався на посаді лише трохи більше шести місяців, роз’їжджаючи на самокаті по Кабміну і потрапляючи у скандали. Офіційне подання заяви за власним бажанням приховувало серйозне незадоволення глави держави темпами економічних реформ та відсутністю у молодих міністрів життєвого досвіду, необхідного для подолання кризових ситуацій. Суспільне невдоволення роботою цього складу Кабміну стрімко зростало через новини про нарахування надзвичайно високих премій урядовцям, але головним поштовхом до кадрових змін став гучний «плівковий скандал».
Оприлюднення в січні 2020 року аудіозаписів з закритих нарад, де людина з голосом Гончарука називала себе профаном в економіці та заявляла про примітивне розуміння фінансових процесів президентом, повністю зруйнувало особисту довіру між керівником уряду та головою держави. Ця міжособистісна криза розгорталася на тлі суттєвих економічних проблем, адже на початку року промислове виробництво продемонструвало падіння, а державна митниця катастрофічно не виконувала план надходжень через надмірне зміцнення національної валюти, що призвело до глибокого дефіциту бюджету.
Остаточне рішення про зміну уряду визріло після комунікаційного краху в Нових Санжарах у лютому 2020 року, де паніка та протести населення навколо евакуації українців з китайського Уханя продемонстрували повну неспроможність урядовців контролювати ситуацію в регіонах напередодні масштабного карантину.
Наступний керівник виконавчої влади, Денис Шмигаль, прийшов на посаду 4 березня 2020 року і встановив абсолютний рекорд в історії України за тривалістю перебування в цьому кріслі, очолювавши Кабмін понад п’ять років — до липня 2025 року. Головним чинником такої стабільності була абсолютна лояльність Банковій та повна відсутність власних політичних амбіцій, що дозволяло уникати конкуренції з главою держави. Проте влітку 2025 року ця модель управління вичерпала себе через системну втому та накопичення критичних помилок у стратегічних сферах.
Найважчим провалом уряду Шмигаля став незадовільний рівень захисту енергетичного сектору та слабка підготовка до опалювального сезону під час важких обстрілів 2024–2025 років. Виконавча влада не спромоглася забезпечити швидку децентралізацію енергосистеми та зведення захисних споруд навколо підстанцій, хоча Кабмін справно виділяв на це фінансування, через що напередодні зими 2025–2026 років країна опинилася перед загрозою тижневих блекаутів.
Додатково позиції прем’єра послабили постійні корупційні скандали із закупівлями харчів для Збройних Сил, зловживаннями на відновленні інфраструктури та тіньовими схемами на митниці. На цьому тлі західні донори почали відкрито пов’язувати подальше фінансове забезпечення України з вимогою кадрових змін в уряді, який закривав очі на діяльність міністрів-корупціонерів.
Останньою краплею став конфлікт навколо податкової реформи влітку 2025 року, коли спроби уряду перекрити величезний дефіцит військового бюджету простим підвищенням податків для бізнесу та громадян викликали жорсткий опір у суспільстві та суперечки всередині владної команди. Офісу Президента знадобився управлінець, на якого можна було списати весь накопичений негатив від затяжної війни, мобілізаційних скандалів, відключень світла та інфляції. Оскільки проведення виборів під час воєнного стану неможливе, відставка Кабміну стала єдиним політтехнологічним інструментом для демонстрації змін суспільству, і Шмигаль виступив у ролі класичного громовідводу.
Окрім фінансових та енергетичних провалів, існували й глибші бюрократичні причини звільнення очільника уряду. Кабмін Шмигаля хронічно гальмував євроінтеграційний трек, місяцями затримуючи виконання завдань Брюсселя щодо адаптації законодавства до європейських директив, що викликало роздратування Банкової, яка вимагала швидких геополітичних результатів. Поглиблював кризу парламентський параліч, адже влітку 2025 року уряд повністю втратив здатність збирати голоси у Верховній Раді: депутати від монобільшості масово саботували урядові ініціативи, а вихідцю з регіонального менеджменту бракувало особистого авторитету для переговорів із фракціями без втручання з Офісу Президента.
В умовах екстремальних викликів війни повна втрата суб’єктності та перетворення Кабміну на філіал Офісу Президента стали головним недоліком прем’єра, оскільки керівництву держави знадобився сильний лідер, здатний автономно брати на себе відповідальність за кризові рішення. Фінальним акордом стала необхідність очистити міністерства від кількох токсичних посадовців в обхід закону про правовий режим воєнного стану, який забороняє звільняти міністрів пакетами. Щоб обійти цю норму, Офіс Президента змусив очільника уряду написати заяву про добровільну відставку, яка автоматично ліквідувала весь склад Кабміну за один день. Після цього у липні 2025 року виконавчу владу очолила Юлія Свириденко.
Кулуарний пасьянс на Банковій: фаворити, аутсайдери та репутаційні шлейфи нових претендентів на прем’єра
Ключовим і практично безальтернативним кандидатом на посаду голови Кабінету Міністрів виступає Сергій Корецький, який очолює правління НАК «Нафтогаз України». Народні депутати та експерти оцінюють ймовірність його затвердження у понад 95-99%, що свідчить про фінальну стадію погодження кандидатури. Володимир Зеленський вже провів особисту зустріч з керівником енергетичного гіганта, висловивши схвальну оцінку роботи «Нафтогазу» та «Укрнафти» в умовах постійних обстрілів та надзвичайно складного опалювального сезону.
Хоча позиції головного фаворита виглядають непохитними, у коридорах влади розглядалися ще три відомі персоналії, чиї політичні траєкторії можуть зазнати суттєвих змін. Чинного міністра енергетики Дениса Шмигаля планують залишити у вищих ешелонах виконавчої влади, перевівши на посаду першого віцепрем’єра. Водночас довкола Міністерства оборони ширяться чутки про ймовірну ротацію його очільника Михайла Федорова, а його потенційним наступником називають голову МВС Ігоря Клименка. Четвертим у цьому списку є мер Харкова Ігор Терехов, з яким теж напередодні зустрічався президент. Кандидатуру Терехова розглядають через потребу посилення управління прифронтовими територіями, проте він з високою ймовірністю збереже за собою крісло міського голови. Це можна пояснити тим, що мер Харкова не є головним фаворитом на урядові посади, не має достатньої політичної підтримки у Верховній Раді, а вилучення обраного лідера з фронтового міста-мільйонника під час війни та підготовки до важкої зими несе надто високі ризики для стабільності регіону.
Попри шанси на призначення, постаті цих політиків викликають серйозне неприйняття та шквал критичних зауважень як у середовищі профільних експертів, так і серед громадськості через вагомий багаж минулих скандальних рішень. Намір призначити Сергія Корецького супроводжується гострими звинуваченнями у вибудовуванні кланової структури всередині провідних державних компаній. Керівнику закидають системне кумівство через призначення на ключові посади в «Нафтогаз» та «Укрнафту» колишніх топменеджерів приватної мережі АЗС WOG, якою він управляв до переходу на державну службу.
Серйозне занепокоєння викликає також стратегія агресивного поглинання приватного бізнесу, яскравим прикладом якої став перехід під контроль «Укрнафти» мережі Glusco. Фахівці паливного ринку відкрито називають такі кроки штучним придушенням здорової конкуренції та побудовою державного монополізму за рахунок коштів платників податків задля задоволення інтересів окремих владних груп. На додачу до цього, регулярні переможні звіти про високу прибутковість компаній піддаються жорсткому сумніву: експерти наголошують, що фінансові успіхи зумовлені не модернізацією видобутку, а банальним утриманням високих цін на пальне для населення і підприємств, тоді як самі тендери компанії в системі Prozorro залишаються максимально закритими під приводом обмежень воєнного стану.
Не менш жорсткій критиці піддається і діяльність Михайла Федорова, чий перехід до оборонного відомства спочатку пов’язували з надіями на тотальну цифровізацію, але зрештою обернувся глибоким розчаруванням у питаннях проведення реформи мобілізації, забезпечення армії та корупційних скандалів та злочинів окремих керівників підрозділів ЗСУ. Головною претензією до посадовця став фактичний провал постачання безпілотників на передову через Агенцію оборонних закупівель. Через бюрократичну тяганину та постійні зриви контрактів військові на фронті та волонтерські спільноти досі змушені самостійно закривати потреби в дронах, через що широко розрекламований проєкт «Армія дронів» все частіше характеризують як масштабну піар-кампанію, а не ефективну державну стратегію.
Водночас Федорова звинувачують у спробах узурпувати технологічну сферу та замкнути розподіл всіх військових грантів і розробок на підконтрольну платформу Brave1. Незалежні інженери скаржаться на створення штучних бар’єрів, відвертий фаворитизм під час фінансування та намагання чиновників перебрати контроль над перспективними приватними винаходами. Крім того, успіх застосунку «Резерв+» не зміг компенсувати хаос у цифрових системах обліку майна та логістики Збройних Сил, які продовжують працювати зі збоями, залишаючи армію в лещатах радянської паперової бюрократії.
Взагалі призначення Михайла Федорова очільником уряду викликає серйозний скепсис, адже ефективне керівництво країною в стані війни вимагає глибокого досвіду реальної господарської та економічної діяльності, якого в суто цифрового реформатора просто немає.
Репутація Ігоря Терехова також зазнала суттєвих втрат через внутрішні скандали у прифронтовому Харкові, що серйозно б’є по його перспективах у великій політиці. Мер міста став одним із символів недоцільного використання бюджетних ресурсів в умовах щоденних ворожих ударів, регулярно потрапляючи в розслідування антикорупціонерів. Багатомільйонні витрати міської ради на перекладання бруківки, висаджування квітів та благоустрій парків замість фінансування протиповітряної оборони та прямої допомоги армії викликають обурення суспільства, яке вимагає зміни пріоритетів. Ситуацію погіршують скандали довкола зведення підземних шкіл та облаштування укриттів, де журналісти-розслідувачі зафіксували засекречування будівельних кошторисів та завищення цін на матеріали у два-три рази порівняно з ринковими показниками.
Попри значний масив критики, Сергій Корецький, Михайло Федоров та Ігор Терехов мають і певні досягнення, які є головними аргументами на користь їхнього потенційного призначення. Найбільш помітним прикладом успішної трансформації державного сектору є діяльність Михайла Федорова, якого вважають одним із найефективніших управлінців у команді президента завдяки повному переформатуванню підходів до державних послуг та військових технологій.
Фундаментальною заслугою посадовця стало створення та масштабне впровадження застосунку «Дія», що дозволило ліквідувати значну частину побутової корупції шляхом переведення сотень довідок, ліцензій та паспортів у цифровий формат, перетворивши країну на одного зі світових лідерів у сфері електронного уряду. В оборонній сфері під його безпосереднім керівництвом було запущено критично важливі застосунки «Резерв+» для військовозобов’язаних та «Армія+» для військовослужбовців. Це рішення дозволило частково демонтувати застарілу паперову бюрократію у територіальних центрах комплектування та військових частинах, автоматизувавши процеси оновлення персональних даних і подачі рапортів.
Важливим кроком стало також масштабування військових розробок через інтеграцію приватного сектору інженерів із потребами фронту на платформі Brave1. Завдяки цим зусиллям вдалося з нуля розгорнути потужну внутрішню індустрію виробництва засобів радіоелектронної боротьби, ударних дронів та морських безпілотників, які суттєво змінили хід протистояння на морі.
Не менш вагомі аргументи має і Сергій Корецький, чия діяльність на чолі НАК «Нафтогаз України» та «Укрнафти» отримала схвальні відгуки безпосередньо від глави держави після успішного подолання викликів надзвичайно складного опалювального сезону під постійними ворожими ударами.
Свою здатність ефективно працювати у прифронтовому місті продемонстрував і Ігор Терехов, чий кризовий менеджмент орієнтований на збереження життєдіяльності та захист населення мегаполіса, що щодня перебуває під жорстокими обстрілами ракетами та керованими авіабомбами. Головним успіхом очільника міста вважається безперебійна робота комунальних служб, які цілодобово ліквідують наслідки ударів, відновлюючи постачання води, газу, світла та опалення у рекордно короткі терміни, а також забезпечують стабільне функціонування громадського транспорту та метрополітену.
Унікальним безпековим досягненням мера Харкова стала реалізація проєктів з будівництва першої в країні повноцінної підземної школи на глибині кількох метрів та облаштування спеціальних навчальних класів прямо на станціях метро, що повернуло тисячам дітей можливість навчатися в очному форматі без загрози для життя. Особиста присутність мера у місті під час найважчих періодів оборони, регулярні виїзди на місця руйнувань та пряма комунікація з жителями зміцнили його управлінський авторитет. Додатковим плюсом є активне залучення міжнародних донорів та відомих світових фахівців, зокрема архітектора Нормана Фостера, до розробки стратегії майбутньої відбудови Харкова, що демонструє довгострокове планування навіть у кризових обставинах.
Ілюзія урядових змін: чому кадрові ротації на Банковій не здатні зупинити системну управлінську кризу
Відставка Юлії Свириденко з посади очільниці Кабінету Міністрів стає дедалі яскравішим підтвердженням глибокої інституційної кризи, яка охопила вищі ешелони державного управління. Чергова кадрова перестановка, яка подається суспільству як рішуче оновлення владної команди, насправді оголює головну проблему сучасної політичної архітектури, де заміна прізвищ у кабінетах не здатна змінити сутність процесів. Постійне перетасовування знайомих фігур всередині замкненого кола управління перетворилося на ілюзію реформ, яка жодним чином не наближає країну до вирішення екстремальних викликів воєнного часу.
Головна помилка влади полягає в переконанні, що зміна очільника уряду може стати ефективним інструментом для випуску суспільного пару та зниження загальної напруги в країні. Втомлене від тривалої війни, інфляції та побутових труднощів суспільство вже давно переросло сприйняття урядових відставок як реального розв’язання проблем. Люди вимагають не кадрових ротацій, а конкретних змін у власній повсякденній безпеці, стабільності енергопостачання та справедливості державних інститутів, тому заміна керівника Кабміну більше не спрацьовує як політтехнологічний засіб для приглушення суспільного негативу.
Так само безпідставними виглядають і розрахунки на розв’язання електоральних завдань чи штучне нарощування політичних рейтингів провладної команди через перезавантаження виконавчої влади. Політична реальність демонструє, що подібні кадрові маневри мають надзвичайно короткостроковий ефект, який швидко нівелюється відсутністю якісних змін у державній політиці. Громадяни оцінюють ефективність влади за реальними соціально-економічними показниками та відсутністю корупції, а не за кількістю підписаних розпоряджень про зміну міністрів. Це робить спроби підняти рівень довіри через звичні кадрові перестановки абсолютно безперспективними.
Найбільш критичним є те, що чергова зміна керівника уряду взагалі не здатна вплинути на загальну управлінську систему країни, яка за останні роки майже повністю втратила свою автономність та суб’єктність. Постійні внутрішні рокіровки та переведення посадовців з одного міністерства до іншого лише консервують старі проблеми, не дозволяючи системі еволюціонувати. Замість виходу з кризового піке країна спостерігає круговорот одних і тих самих облич, які кочують між міністерствами, переносячи з собою свої команди, застарілі підходи, бюрократичні звички та шлейфи минулих управлінських провалів, що ще більше заганяє виконавчу гілку влади в глухий кут.
Управлінська криза у вищих ешелонах влади також підживлюється хронічною хворобою вітчизняної системи, де за гучними кадровими перестановками в уряді приховується повна відсутність інституту персональної відповідальності за провалені напрями роботи. Коли черговий міністр чи голова відомства виявляється слабким менеджером або фігурантом корупційного розслідування, його просто переводять на іншу посаду. При цьому замість визнання власних прорахунків запускається звичний механізм списання всіх бід на «попередників», залишаючи без відповіді головне питання: хто компенсує державі втрачені мільярди та втрачені стратегічні можливості. Оскільки помилкові призначення не несуть жодних наслідків для тих, хто їх здійснює, посадовці повністю втрачають здатність вчитися, раз за разом відтворюючи ті самі деструктивні помилки.
Державний апарат у нинішніх екстремальних обставинах катастрофічно потребує не кадрових рокіровок, а приходу принципово нових осіб, справжніх професіоналів, здатних продемонструвати кардинально іншу якість роботи. Країні потрібні сильні, самостійні управлінці з чітким стратегічним баченням, які володіють фаховими знаннями для реального відновлення понівеченої війною економіки, наповнення оборонного бюджету та захисту критичної інфраструктури. Без залучення людей, які здатні брати на себе повну автономну відповідальність за кризові рішення та діяти не оглядаючись на кулуарні вказівки, будь-які кадрові зміни залишатимуться лише черговим беззмістовним епізодом всередині замкненої апаратної системи.
Оксана Іщенко
