З початку повномасштабного вторгнення Росії Україна зазнає безпрецедентної втрати людського капіталу. За даними ООН, станом на 2025 рік за кордоном перебувають понад 6,5 млн українських біженців, і ще близько 4 мільйонів – у статусі трудових мігрантів. Загалом майже третина населення країни тимчасово або постійно мешкає поза її межами. За масштабами вимушеної міграції Україна нині посідає перше місце у світі, випередивши навіть Сирію, Венесуелу та Афганістан.
Ця тенденція вже має глибокі соціально-економічні наслідки: втрата працездатного населення, дисбаланс на ринку праці, просідання економічної динаміки у критичних галузях – від освіти й охорони здоров’я до ІТ та промисловості. Водночас масовий виїзд молоді, особливо в контексті нинішньої вступної кампанії, лише загострює питання: чи є межа цього відтоку? І головне – як зробити так, щоб тимчасова еміграція не перетворилась на остаточну втрату майбутнього для України?
Чи має еміграція фатальні наслідки для України?
Літо 2025-го позначене не лише ескалацією війни, а й серйозною тривогою щодо майбутнього покоління українців. Все частіше звучить: “Україна втрачає молодь”, “Всі вступники виїжджають за кордон”, “Всі наші абітурієнти мріють про навчання на Заході”. Особливо це хвилює зараз, коли в країні почалася вступна кампанія. Випускники дедалі частіше обирають навчання в європейських вишах, водночас в українських школах відчувається демографічна прірва, закладена ще в нульових. Відчуття втрати людського капіталу – глибоке, інколи навіть екзистенційне.
Та Євген Головаха, соціолог, філософ і директор Інституту соціології НАН України, в інтерв’ю Укрінформ радить не драматизувати. За його словами, ситуація серйозна, але не катастрофічна. Потрібен час на переосмислення виїзду, розумний підхід з боку держави та відповідна стратегія. Це той необхідний мінімум, який мотивує емігрантів повернутися.
“Говорячи про людей, можна застосувати слово “всі” тільки в одному випадку: всі люди різні”, – каже Головаха.
Поки йде війна, найважливіше питання виживання, а не відтворення
Основною причиною виїзду, як пояснює експерт, лишається безпека. Особливо це стосується матерів із дітьми. Однак тенденції масштабного виїзду вже не фіксуються. Основна маса тих, хто хотів, виїхали у перші місяці повномасштабного вторгнення. Нині більшість тих, хто наважується виїхати за межі країни, робить це через втрату житла, тобто про панічну еміграцію вже не йдеться.
Соціологи ще у 2022 році фіксували готовність 78% біженців повернутись. Сьогодні ця цифра становить вже менш ніж 50%. Та історія знає приклади повернень мігрантів. Після Балканських війн повернулося близько 30% тих, хто виїхав. Головаха вважає цей сценарій реалістичним і для України, якщо війна триватиме ще 1–2 роки.
Заробітчанство і підтримка з-за кордону
Більшість українців за кордоном залишаються громадянами, які, як колись заробітчани, підтримуватимуть рідню й економіку. У 2021 році обсяг переказів в Україну склав понад $14 млрд – більше, ніж деякі міжнародні програми допомоги.
Тому важливо не лише сприймати від’їзд як втрату, а й розглядати як капіталовкладення в нові навички, нові зв’язки, новий соціальний капітал.
“Якщо створити програму повернення, багато хто повернеться, навіть на меншу зарплату. Бо вдома ти не гастарбайтер”, – переконує Головаха.
Досвід інших країн: чого навчає міграція
Історія знає чимало прикладів, коли масштабна еміграція не лише не знищувала країни, а навпаки – змушувала їх переглянути внутрішню політику, трансформуватись і шукати нові моделі розвитку. Особливо показові в цьому контексті три європейські держави: Португалія, Польща та країни Балтії.
Португалія: втрата як точка відліку
У середині XX століття Португалія зіткнулася з масштабним демографічним відтоком. Економічна стагнація, авторитаризм і нестача робочих місць призвели до того, що понад два мільйони громадян покинули країну. Для держави з населенням у 9–10 мільйонів це був серйозний удар. Люди їхали до Франції, Бельгії, США, Канади, пізніше – до Великобританії. Здавалося, країна вимирає.
Проте Португалія використала цю кризу як поштовх до змін. Після революції 1974 року вона здійснила низку економічних і соціальних реформ, активізувала діаспору як ресурс, а в епоху євроінтеграції почала залучати європейські фонди на відновлення інфраструктури й освіти.
Сьогодні Португалія – одна з найщасливіших країн Європи (за рейтингами Eurobarometer та World Happiness Report) з розвинутою соціальною системою та прогресивними урбаністичними ініціативами. Еміграція не знищила її. Вона відкрила шлях до глибокої трансформації.
Польща: криза, що дала імпульс модернізації
Польща – ще один приклад країни, що пережила демографічний шок, але перетворила його на драйвер змін. У 1990-х та 2000-х роках мільйони поляків виїжджали до Німеччини, Великої Британії та Ірландії – часто з економічних причин. Прогнозували, що країна не витримає відтоку молоді, проте сталося інакше.
Держава не лише втрималась, а й почала активно реформувати ринок праці, вищу освіту, адміністрування. Поляки за кордоном стали важливою частиною зовнішньоекономічної підтримки: грошові перекази сягали 6–7% ВВП, а отриманий досвід дозволяв багатьом із них повертатися і розвивати підприємництво вдома.
Сьогодні Польща – один із регіональних лідерів ЄС із сильним приватним сектором, потужною освітньою системою і відкритою трудовою політикою. І що важливо: вже сама стала країною, яка приймає мігрантів, зокрема з України.
Країни Балтії: коли кожен громадянин на вагу золота
Литва, Латвія та Естонія – малі за масштабами, але великі за масштабами стратегії виживання. Кожна з них упродовж 1990–2010-х втратила від 10 до 20% свого населення. Зокрема, Литва – понад 600 тис. осіб, Естонія – більше 200 тис., Латвія – майже третину населення. Це був не лише наслідок радянського минулого, а й результат болючої трансформації до ринкової економіки.
Але балтійські країни зробили ставку на інституційну модернізацію. Вони побудували прозору систему управління, цифровізували сервіси, спростили адміністрування, запровадили ефективне громадянське виховання. Особливо показовим став досвід Естонії, яка стала одним із цифрових лідерів світу, а Литва — лідером серед країн Балтії за темпами економічного зростання.
Попри депопуляцію, країни Балтії зберегли державність, культурну ідентичність і сьогодні активно працюють над програмами повернення молоді. Головне – вони змогли подолати відчуття поразки, замінивши його планом дії.
Тож міграція – це не вирок, а виклик, який вимагає грамотної реакції. Всі ці країни не чекали, поки ситуація “виправиться сама”, вони діяли: запускали реформи, переосмислювали ідентичність, робили ставку на людський капітал, навіть на той, що за кордоном.
Не лише кількість, а й якість
Професор Головаха наголошує, що якісне перезавантаження українського суспільства можливе навіть при скороченні населення. Він наводить прогнози ООН: 20 мільйонів українців у 2050-му, 10–12 мільйонів – у 2100-му. Але додає: це лише екстраполяція. Реальність може бути іншою, якщо з’являться нові програми залучення, робочі місця, відбудова регіонів.
“Нам важливо упорядкувати потоки населення всередині країни. Захід переповнений: можливо, треба буде спрямовувати людей у центр і на схід”, – зазначає соціолог.
Як утримати своїх?
Україна має інструменти, щоб повернути людей і втримати нові покоління. Один із них – реформи. Інший – патріотичне та громадянське виховання. Програму МОН Головаха підтримує: “Це не совок. У Європі та США також є програми політичної соціалізації. Громадянина треба виховувати. Інакше він не стане громадянином”. Він згадує досвід Ізраїлю – країни, яка протистоїть зовнішнім загрозам десятиліттями, але має найвищий рівень життя у регіоні. Україна, на його думку, повинна вивчати ці приклади й творити власну державу на принципах справедливості, освіти та судової незалежності.
Чи може Україна стати “Ізраїлем”?
“Ізраїльське суспільство” — це символ стійкості. Проте ідеалізація недоречна. Там є ті, хто не хоче служити в армії, є маргінальні спільноти, є протестні настрої. Але держава тримається, бо існує національний кістяк.
“Нам потрібно кілька відсотків готових витягувати країну. Питання – в умовах. Якщо вони будуть справедливі – решта підтягнеться”, – переконаний експерт.
Державність – це не про емоції, а про вибір
Чи змінить щось потужний успіх на фронті? Безперечно. За словами соціолога, кожен звільнений населений пункт – це моральне підживлення нації. Перемоги лікують зневіру. Як і чітка, продумана політика.
“Головне завдання влади – готувати країну до миру. Не після війни, а вже зараз”.
Після війни: які ми будемо?
Головаха переконаний – Україна не буде колишньою. Але це не трагедія. Це виклик.
“Моя мама пережила фронт, три кулі, гангрену. Вона не жила війною, але жила з нею. І ми будемо жити не війною, але з нею. Багато поколінь поспіль“.
Україна змінилася. І тепер її завдання – не лише вижити, а створити таку систему, де навіть чужинці захочуть залишитися.
“Ми надто довго жили в моноетнічному просторі. Треба вчитися поліетнічності. Світ – змінився. І ми з ним”.
Отже, українська міграція – не лінія втечі, а маркер глибших трансформацій суспільства. Вони вимагають відповідальності від еліт, гнучкості від держави й усвідомлення цінностей від кожного громадянина. Україна вже не буде такою, як колись. Але вона ще може стати кращою.
Молодь між паспортом і сенсом: чому одні повертаються, а інші – ні
Попри мільйони виїздів, не всі українці розглядають життя за кордоном як остаточний вибір. Частина повертається, частина коливається, частина будує своє майбутнє у новій країні, але з українським осердям. І в кожному з цих сценаріїв ключову роль відіграє не стільки економіка, скільки питання сенсу.
Хто залишається? Дослідження соціологічної групи “Рейтинг” 2024 року показали, що серед молодих українців віком 18–35 років ті, хто бачить свою роль у відновленні країни, охочіше залишаються чи повертаються. Натомість ті, хто не відчуває зв’язку з державою, або асоціює її з корупцією, несправедливістю та відсутністю перспектив частіше обирають еміграцію як втечу від хаосу, а не як шлях до реалізації.
Ключовий висновок, який ми можемо зробити: втримати можна не обіцянками, а відчуттям значущості та причетності. Там, де людина потрібна – вона лишається.
Повернення мігрантів має і вагому гуманітарну складову. Завдання держави – не лише створити робочі місця, а й дати відповідь на запит молоді на гідність, чесність і сенс. Це включає:
Рольову ідентичність: хто я в цій країні? Що я можу змінити?
Визнання зусиль: від стипендії за громадську активність до підтримки соціальних стартапів
Можливість впливу: участь у місцевому самоврядуванні, доступність громадських ініціатив, підтримка молодіжного лідерства
Якщо молодь не бачить для себе простору в державі, вона знайде його в іншому суспільстві. “Я не хочу емігрувати. Але я не хочу і виживати”, – каже абітурієнтка з Києва, яка цього року закінчила школу, склала НМТ і обмірковує вступ до вишів Варшави й Чернівців та ще не зробила остаточний вибір. Варто зважати і на те, що нове покоління – не патерналісти. На відміну від старших поколінь, молоді українці не сприймають державу як того, хто “дає”. Вони хочуть співпраці на рівних. Хочуть країну, яка не відмовчується, коли вбивають справедливість. Хочуть систему, яка не принижує на вході. І в цьому – ключ до повернення.
