Серцево-судинні захворювання в Україні: чому смертність в країні залишається однією з найвищих у світі

7 квітня відзначається Всесвітній день здоров’я, зосереджений на найважливіших питаннях медицини. Для України вони мають особливу вагу через постійне навантаження на систему охорони здоров’я, наслідки війни, потребу в реабілітації, психологічній допомозі, відновленні медичної інфраструктури та підтримці людей з хронічними захворюваннями. Водночас зараз особливо помітно, що поряд з воєнними викликами країна живе з давньою і масштабною проблемою: смертність від серцево-судинних захворювань в Україні залишається однією з найвищих у світі.

Серцево-судинні захворювання в Україні

В Україні смертність від серцево-судинних захворювань є однією з найвищих у світі. За оцінками МОЗ та ВООЗ, в Україні щороку фіксується близько 130 000 випадків інсульту, з яких більша частина припадає на людей працездатного віку. Причому серцево-судинні захворювання (ССЗ) складають близько 64–67% від загальної кількості смертей, а тенденція до омолодження інфарктів зберігається вже декілька років.

На даний час кількість госпіталізацій через інсульт продовжує зростати. У 2024 році цей показник сягнув 137,5 тисяч, що на 16% більше порівняно з довоєнним 2021 роком. Лише за перші 9–10 місяців 2025 року інсульт було діагностовано у понад 96 000 пацієнтів, а за перші три місяці 2026 року в Україні вже зафіксовано понад 32 000 випадків гострого мозкового інсульту.

Окрім гострих порушень мозкового кровообігу, щороку ішемічна хвороба серця стає супутником для більш ніж 820 тисяч українців, причому найвища концентрація серцевих катастроф очікувано спостерігається у прифронтових зонах, де фізичне виживання безпосередньо залежить від стійкості судинної системи.

Поєднання ігнорованої гіпертонії, відсутності системної профілактики та постійного стресу війни перетворює патології серця на головну причину інвалідизації та передчасної смерті кваліфікованих фахівців, чий досвід є критичним для відбудови держави. В умовах дефіциту людей та ресурсів подальше ігнорування цієї «тихої» епідемії стає критичним ризиком для національної безпеки, який неможливо перекрити лише зовнішньою допомогою чи героїзмом лікарів.

Повномасштабна війна спровокувала в Україні безпрецедентну кризу серцево-судинного здоров’я, перетворивши хронічний стрес на головний інструмент летального впливу на націю. Станом на квітень 2026 року кожен четвертий громадянин стикається з критичними показниками кров’яного тиску, що згідно з даними ВООЗ є прямою ознакою фізіологічного виснаження суспільства під тиском бойових дій та економічної нестабільності. Ця ситуація свідчить про формування стійкої медичної катастрофи, де руйнування інфраструктури та неможливість базової діагностики стають такими ж небезпечними факторами, як і безпосередні загрози на лінії фронту.

Фундаментом цієї кризи виступає деструктивна комбінація поведінкових чинників та психоемоційної перенапруги, де 83% населення перебуває у стані перманентного стресу, а 72% страждають від тривожних чи депресивних розладів. Психологічний тиск стає детонатором для серцевих нападів, тоді як нераціональне харчування, високий рівень куріння та зловживання алкоголем, що часто є деструктивними способами саморегуляції, виводять Україну в лідери за рівнем смертності від неінфекційних захворювань. Ситуацію загострює ігнорування пацієнтами ранніх симптомів та прогресуюче ожиріння, які в сукупності з відсутністю регулярного контролю холестерину створюють ідеальні умови для розвитку незворотних патологій.

Прірва між вітчизняними показниками та європейськими стандартами стає особливо помітною у летальних випадках, оскільки рівень смертності від інсультів в Україні залишається у 2-3 рази вищим, ніж у країнах ЄС. Такий розрив зумовлений як біологічними факторами, так і системною руйнацією інфраструктури, бо лише протягом 2025 року інтенсивність атак на медичні заклади зросла на 20%, що фактично паралізувало можливість надання екстреної допомоги у скрутну годину. Прямим наслідком цього є катастрофічна суб’єктивна оцінка власного стану громадянами, зокрема на прифронтових територіях 59% мешканців характеризують своє здоров’я як вкрай незадовільне.

Завершальним елементом цієї кризи є гостра фінансова та логістична недоступність лікування, яка змушує 8 з 10 українців відмовлятися від необхідних медикаментів через їхню ціну або зникнення аптечних мереж у зонах бойових дій. Коли 80% пацієнтів позбавлені базової фармакологічної підтримки, серцево-судинна система перестає бути питанням лише медицини, перетворюючись на глобальний виклик для національної безпеки. Сукупність зруйнованих лікарень, постійного адреналінового виснаження та неможливості вчасно отримати таблетку від тиску створює замкнене коло, де кожна атака на енергосистему чи цивільну інфраструктуру автоматично конвертується у нові цифри в статистиці кардіологічних відділень.

Провал профілактики в Україні

Аналіз ситуації в Україні у довоєнний період демонструє глибоку структурну кризу здоров’я населення, де серцево-судинні захворювання вже в той час були домінантним чинником. Статистичні дані, що фіксують від 411 до 430 тисяч летальних випадків протягом 2021 року, фактично прирівнюють масштаби цієї внутрішньої загрози до наслідків глобальних катастроф. При цьому в загальній кількості смертності патології кровообігу займають аномальну частку в 60% – 64%, що робить серцевий м’яз найбільш вразливою ланкою в організмі українця та виводить ці хвороби на безальтернативне перше місце серед причин передчасного відходу з життя.

Фундамент для такої критичної статистики закладається через агресивний профіль факторів ризику, що вкорінилися в повсякденному житті довоєнного суспільства. Гіпертонія, на яку страждають 41,6% жінок та майже 45% чоловіків, у поєднанні з високим рівнем куріння (27,4% населення), створив ефект «ідеального шторму» для судинної системи.

Слід зазначити, що стан громадського здоров’я у 2021 році фіксував хронічну національну кризу, де кожні 2 з 3 смертей були спричинені хворобами кровообігу, які в багатьох випадках підлягали профілактиці або вчасному контролю.

Проте порівняльний аналіз медичної статистики у 2021 та 2026 роках фіксує стрімке збільшення серцево-судинних захворювань. Якщо довоєнна криза була наслідком способу життя, то сьогоднішній стрибок кількості інсультів на 16% та перехід 83% населення у стан перманентного стресу свідчать про те, що людський ресурс України вичерпується швидше за інфраструктурний.

Ситуація, де кожен четвертий громадянин має критичні показники тиску, а частка смертності від патологій серця сягає аномальних 67%, перетворює серцево-судинну систему на головну внутрішню вразливість держави. Фактично, хронічне психоемоційне виснаження стало «тихою зброєю», яка вибиває найбільш працездатне населення на рівні з прямими воєнними загрозами, роблячи питання доступу до базової терапії головним елементом виживання країни.

Порівняльна характеристика серцево-судинних захворювань в Україні

Не зважаючи на вкрай високі показники серцево-судинних захворювань, в Україні існують великі проблеми з їх профілактикою як з боку держави, так і з боку населення. Головна причина полягає в тому, що профілактика в Україні не стала обов’язковою організаційною практикою. Вона існує як правильна декларація, окремі накази, рекомендації та програми, але не як жорстко вибудуваний маршрут для мільйонів людей.

У нормальній профілактичній логіці людина певного віку або з певним набором ризиків автоматично потрапляє в поле уваги первинної ланки: їй регулярно вимірюють тиск, оцінюють серцево-судинний ризик, контролюють аналізи, пояснюють цілі лікування, перевіряють, чи вона реально приймає препарати, і не випускають її з нагляду після першої консультації. В Україні цей ланцюг часто обривається вже на старті. Пацієнт приходить не тому, що його викликали на профілактичний огляд, а тому, що йому вже зле. Лікар фіксує проблему, призначає терапію, але механізм доведення пацієнта до стабільного контролю працює слабко або не працює зовсім.

В Україні профілактика серцево-судинних захворювань провалюється насамперед тому, що система охорони здоров’я працює не на попередження, а на порятунок хворого пацієнта. Гроші, ресурси й увага йдуть переважно на інфаркти, інсульти, стентування та реабілітацію, тоді як робота з людьми без явних симптомів фінансується за залишковим принципом і часто залежить від ініціативи окремих сімейних лікарів. Тобто профілактика фінансується за залишковим принципом і часто тримається не на системі, а на ентузіазмі окремих сімейних лікарів.

Не менш показовим є провал диспансеризації та регулярних чекапів: профілактичні огляди часто існують лише формально, пацієнти приходять до лікаря вже тоді, коли «притиснуло», а лікарі через черги, навантаження і бюрократію не мають часу спокійно рахувати ризики для людини без скарг. Через це в країні не сформувалася масова культура скринінгу: більшість людей не перевіряє ліпідограму чи рівень цукру вже у 30‒35 років, а про високий тиск нерідко дізнається не в кабінеті сімейного лікаря, а в кареті швидкої.

Ситуацію додатково погіршує економічний бар’єр, бо справжня профілактика сьогодні є дорогим способом життя: якісне харчування з рибою, овочами та корисними жирами для багатьох українців занадто коштовне, тому раціон зміщується в бік дешевих вуглеводів, надлишку солі й трансжирів, які прямо шкодять судинам. Так само і з фізичною активністю: доступ до залів, басейнів чи навіть стабільного режиму занять в багатьох регіонах обмежений або війною, ціною, повітряними тривогами або відключеннями світла.

Остаточно цю кризу добиває психологічний чинник, бо війна в багатьох людей знищила горизонт планування: логіка «навіщо берегти судини на 20 років вперед, якщо завтра може прилетіти ракета» стала повсякденною. На цьому тлі замість профілактики у лікаря поширюється самолікування: українці самі собі призначають «краплі для серця», вітаміни та ліки без доведеної ефективності, які дають лише ілюзію турботи про здоров’я, але не знижують ризик інфаркту чи інсульту.

У підсумку причина незадовільного стану профілактики полягає в тому, що в Україні серцево-судинні хвороби досі не стали об’єктом системної уваги держави. Їх визнають, про них говорять, але ними не займаються послідовно на рівні державної політики, первинної допомоги, фінансових стимулів, комунікації з пацієнтом і повсякденного медичного нагляду. Через це профілактика існує переважно на словах, а реальна траєкторія пацієнта занадто часто починається не з раннього виявлення, а з ускладнення. Тому проблема серцево-судинних захворювань в Україні лишається як медичною, так і управлінською. Подальше ігнорування кардіологічної кризи в Україні з боку держави неминуче призведе до того, що вона втратить здатність до відновлення через фізичне вичерпання людського ресурсу.