Ззовні Росія демонструє ілюзію впевненості: ВВП зростає, бюджет воєнний, чиновники бадьоро звітують. Але за фасадом “економічної стійкості” ховається інша правда — санкційна ізоляція, хронічний дефіцит бюджету, технологічна деградація й грошовий насос, який качає нові мільярди на війну проти України. Кремль підтримує рух цієї машини війни ціною майбутнього: знищуючи резерви, втрачаючи людей і затягуючи країну в затяжну інфляційну спіраль. Санкції не зламали російську економіку миттєво, але змінили її природу. Замість ринкової системи сформувалася воєнно-бюджетна модель з централізованим перерозподілом ресурсів і мобілізацією всього під “спецоперацію”. Все — від нафтодоларів до зарплат учителів — працює на фронт. Для України розуміння цих процесів має принципове значення. Саме стан економіки Росії визначає її спроможність вести тривалу війну, забезпечувати постачання озброєння та компенсувати втрати.
Санкції проти Росії: абсолютний рекорд у сучасній міжнародній практиці
У тіні дипломатичних заяв, військових пресрелізів і стурбованих резолюцій ховається безпрецедентне явище новітньої історії — санкційна стіна, зведена навколо Росії. Але вона досі залишається активним гравцем на міжнародній арені — з ядерним арсеналом, нафтовими експортами, дипломатичними інтервенціями й розгалуженою мережею впливу. Саме тому вартує не лише констатувати цифру, а й розібратися, як і хто її вимірює, а головне — що вона означає для України.
За даними сервісу глобального моніторингу санкцій Castellum.AI, з 2014 по 2025 рік кількість санкцій, накладених на Російську Федерацію, сягнула 24 311. Це найбільший зареєстрований масив обмежувальних заходів, накладених на одну країну. Для порівняння: проти Ірану, який довгий час залишався головним прикладом тривалої економічної ізоляції, діє близько 5 000 санкцій — майже в п’ять разів менше. При цьому основну частину санкцій проти Росії запровадили Сполучені Штати Америки — 7 384 обмеження, що становить понад третину від загальної кількості. На другому місці — Канада з 3 639 санкціями, далі — Швейцарія (3 266) і Франція (2 423). У нижній частині списку — Сингапур (5 обмежень) і Південна Корея (24).
Слід зазначити, що кількість санкцій визначається не загальними формулюваннями, а чітко задокументованими юридичними позиціями: кожна санкція — це окрема одиниця, зафіксована в реєстрах національних або наднаціональних органів. Сервіс Castellum.AI агрегує дані понад 1 700 джерел, зокрема списків OFAC (США), Європейського Союзу, ООН, Канади, Великобританії, України, Австралії та інших. Санкції включають різні форми обмежень — замороження активів, заборону на експорт, обмеження фінансових операцій, блокування майна, заборону на в’їзд або діяльність на території юрисдикцій. З 2014 року їх кількість зростає безперервно, зокрема після початку повномасштабної війни в Україні 24 лютого 2022 року.
Окремою рисою санкційної динаміки є розширення сфери охоплення — від державних структур і посадовців до суден, підприємств військово-промислового комплексу, медіаплатформ, банків, оборонних альянсів, російських олігархів, їхніх родичів, менеджерів, бізнес-партнерів і підрядників. Додатково фіксуються вторинні санкції — проти структур, що співпрацюють із підсанкційними особами або допомагають обходити обмеження.
Слід зазначити, що сервіс Castellum.AI, який опублікував дані, є незалежним проєктом, заснованим у Нью-Йорку колишніми співробітниками Міністерства фінансів США. Він агрегує, структурує і постійно оновлює інформацію про санкційні списки. У 2023–2024 роках сервіс увів додаткові інструменти — зокрема аналіз непрямої участі в санкційних зв’язках (через бенефіціарів або суміжні компанії), що дозволяє деталізувати повну картину заборон.
Примітно, що 24 311 санкцій є не лише показником санкційної політики, але й базою для оцінки зміни глобального підходу до економічного тиску. Також це є сигналом для країн, які лише частково підтримують обмежувальні заходи. Наприклад, деякі юрисдикції поки що не приєдналися до глобальних ініціатив, обмежуючись власними рішеннями або уникненням санкційної участі. Серед них — держави Азії, Латинської Америки, Африки, Близького Сходу.
Цілі та логіка міжнародних санкцій проти Росії
Одним з ключових напрямів санкційної політики є обмеження доступу Росії до технологій, матеріалів і комплектуючих, необхідних для ведення війни. З цією метою запроваджуються експортні обмеження на постачання високотехнологічних товарів, зокрема електроніки, мікросхем, оптичних приладів, авіаційного обладнання, елементів для виробництва ракет і БПЛА. Під заборону потрапляють також подвійні технології, які можуть використовуватись як у цивільному, так і у військовому секторах. Якщо в 2014 році головним акцентом були обмеження щодо конкретних чиновників, то у 2022–2025 роках структура змінилася: акцент перенесено на системні галузі, державні корпорації, ринки зброї, логістику, фінанси, ІТ та енергетику. При цьому значну частину санкцій становлять «модульні» заходи — які доповнюються, оновлюються або інтегруються в уже діючі правові режими.
Однак обмеження в цьому напрямі спрямовані не на миттєвий ефект, а на поступове зменшення технічного потенціалу збройних сил Росії. Йдеться не лише про заборону продажу, а й про блокування доступу до сервісного обслуговування, програмного забезпечення та фінансових механізмів для закупівлі через треті країни.
Інша велика група санкцій орієнтована на зниження фіскальних можливостей РФ, тобто обмеження надходжень до бюджету, які використовуються на фінансування війни. З цією метою запроваджуються обмеження на торгівлю російською нафтою, газом, металами, добривами, вугіллям, золотом та іншими ключовими статтями експорту.
Додаткові санкційні режими стосуються банківської системи: обмеження доступу до SWIFT, блокування кореспондентських рахунків, заборона на міжнародні платежі, заморожування активів центрального банку РФ. Разом із обмеженням експортних доходів це має створити тривалий фінансовий тиск на можливості держави утримувати збройну інфраструктуру та забезпечувати економічну стабільність.
Окремим шаром санкцій є персональні обмеження — щодо вищих посадових осіб, депутатів, губернаторів, керівництва силових органів, олігархів, суддів, пропагандистів і наближених до них осіб. Такі санкції не мають прямого економічного ефекту для держави, але виконують іншу функцію: унеможливити приватне використання глобальної інфраструктури — рахунків, нерухомості, компаній, посвідок на проживання, доступу до медичних послуг або освіти в країнах Заходу. В цьому аспекті санкції покликані демонструвати неможливість поєднання участі в політиці з безперешкодним використанням переваг глобального світу. Санкції також слугують інструментом делегітимації та публічного сигналу: окремі політики або підприємці втрачають можливість діяти на міжнародному рівні як нейтральні фігури.
З середини 2023 року санкційна політика почала доповнюватися вторинними санкціями — обмеженнями для компаній і країн, які допомагають Росії обходити встановлені заборони. Такі санкції можуть вводитися проти юридичних осіб у третіх країнах, зокрема у Середній Азії, Китаї, Туреччині або на Близькому Сході, якщо доведено, що вони здійснювали транзит товарів, що потрапляють під експортний контроль, у російську юрисдикцію. Це було спробою побудови системи санкцій не лише як списку обмежень, а як контрольної інфраструктури. Вона включає постійний моніторинг ланцюгів постачання, бенефіціарної структури, фінансових транзакцій, транспортних маршрутів, логістичних хабів. Саме на цьому етапі зростає роль спеціалізованих аналітичних систем, таких як Castellum.AI, які дозволяють технічно відслідковувати непрямі шляхи обходу санкцій.
Останнім пластом функцій санкцій є комунікативний. Через обмежувальні заходи країни-ініціатори фіксують свою позицію в зовнішній політиці. Для багатьох європейських урядів це є важливим інструментом для демонстрації солідарності з Україною і водночас індикатором їхньої участі в системі міжнародного права. У межах ЄС санкції стають інструментом консолідації позицій країн-членів, які не завжди мають єдине бачення з питань оборони або енергетики. При цьому для держав, які зберігають нейтральну позицію або співпрацюють з Росією, наявність санкційної політики з боку Заходу ускладнює ухвалення рішень про поглиблення контактів, створюючи ризики вторинних санкцій, перегляду договорів або репутаційного тиску.
Зростання капіталів російських мільярдерів у 2025 році: що це означає в умовах санкційного режиму
У першому кварталі 2025 року Bloomberg Billionaires Index зафіксував приріст сукупного капіталу російських мільярдерів на 15 мільярдів доларів США. За оновленими даними індексу, 22 громадяни Росії, що входять до списку найбагатших людей світу, контролюють активи на суму 305 мільярдів доларів. При чому найбільше зростання зафіксовано в тих секторах, які формально не підпадають під найжорсткіші санкції — передусім у металургії, видобувній промисловості, телекомунікаціях і технологіях.
Найбільші прирости статків отримали мільярдери, пов’язані з ринком сировини та цифровими сервісами. Алішер Усманов, чиї активи охоплюють металургійні підприємства, телекомунікації та видобуток, збільшив свої статки на 3,6 мільярда доларів. Андрій Мельниченко, чий бізнес концентрується у сферах добрив та вугілля, додав 2,5 мільярда. Виробництво золота (Сулейман Керімов), кольорові метали (Володимир Потанін), цифрові платформи (Павло Дуров) — усі ці галузі продовжують генерувати прибуток навіть в умовах часткової ізоляції Росії від глобальних ринків.
Частина цих секторів орієнтована на внутрішній ринок, частина — на експорт до країн, які не приєдналися до санкцій, зокрема Китаю, Туреччини, Індії, Об’єднаних Арабських Еміратів, Казахстану. У випадку цифрових платформ, таких як Telegram, — йдеться про транснаціональну модель, формально не пов’язану з юрисдикцією Росії, що дозволяє засновникам уникати прямої дії санкцій.
Однак попри загальне зростання, частина мільярдерів зазнала фінансових втрат. Володимир Лісін (НЛМК), Геннадій Тимченко (Новатек, Сибур), Михайло Фрідман (Альфа-Груп), Леонід Міхельсон (Новатек) є фігурантами прямих санкцій, їхні активи частково заморожені або обмежені в обігу в західних юрисдикціях. Крім того, діяльність їхніх компаній пов’язана з нафтогазовою промисловістю, яка з 2022 року стала ключовим об’єктом обмежень. Втрати можуть бути наслідком падіння цін на продукцію, проблем із логістикою, скороченням ринків збуту та ускладнень у фінансуванні — особливо через відключення російських банків від міжнародних платіжних систем, заборони на розрахунки в доларах і євро, а також загальне скорочення ліквідності на внутрішньому ринку.
Зростання загального капіталу російських мільярдерів не свідчить про скасування чи неефективність санкцій, однак показує їхню нерівномірну дію. Санкційний тиск суттєво обмежує певні сектори (зокрема нафтогаз і фінанси), але залишає простір для функціонування інших, менш контрольованих галузей. Більше того, зменшення конкуренції на внутрішньому ринку та переорієнтація експорту на альтернативні канали забезпечують прибуток тим, хто зберіг доступ до ресурсів і логістики.
Водночас варто враховувати методологію підрахунку капіталу Bloomberg, яка базується на оцінці вартості часток у компаніях, які торгуються або оцінюються на приватному ринку. У ситуації, коли російські компанії зберегли біржову активність у Шанхаї, Дубаї або Стамбулі, капіталізація може зростати навіть у разі ізоляції від Нью-Йорка або Лондона.
Отже, фінансові показники перших місяців 2025 року демонструють, що санкції є інструментом довгострокового тиску, а не механізмом миттєвого результату. Вони частково досягають своїх цілей у сферах, де йдеться про міжнародну інфраструктуру — банки, біржі, експорт енергоносіїв. Водночас у секторах, де Росія зберігає внутрішній попит або має альтернативних партнерів поза системою колективного Заходу, прибутки можуть навіть зростати.
Показники зростання капіталів мільярдерів ілюструють, що російська економіка функціонує в новій адаптованій формі — з переорієнтацією ринків, частковою автономізацією та обмеженим, але стабільним доступом до капіталів. Це не скасовує дії санкцій, але вказує на межі їхньої ефективності в умовах глобалізованої економіки з багатьма альтернативними каналами обходу. У цьому контексті питання не лише в кількості обмежень, а в якості контролю та технічної здатності відстежувати ланцюги обходу, що повертає увагу до значення спеціалізованих аналітичних систем.
Стан економіки РФ під впливом війни
У 2025 році економіка Російської Федерації перебуває в унікальному стані: вона не обвалилася під тиском безпрецедентних санкцій, але й не вийшла на траєкторію мирного розвитку. Замість глибокої рецесії відбулося обмежене зростання, головним джерелом якого стали військові витрати та перетворення цивільної економіки на інструмент забезпечення війни. Ця трансформація стала не тимчасовою реакцією на зовнішній тиск, а структурною основою політичного та економічного виживання держави в умовах затяжного конфлікту.
За підсумками 2023 року, ВВП Росії зріс на 3,6%, в 2024 році – на понад 3%, а в 2025 році – на 2,5%. Проте, як зазначають в самі РФ, зростання є не рівномірним, а фрагментарним. Водночас у російському Міністерстві економічного розвитку погіршили прогнози щодо цін на нафту та рівня інфляції. Тобто, фінансовий стан РФ дедалі більше погіршується на тлі затяжної війни проти України та дії міжнародних санкцій. При цьому за оновленим прогнозом уряду РФ, дефіцит федерального бюджету на 2025 рік значно зріс і тепер оцінюється в 1,7% від ВВП, що становить понад 3,7 трильйона рублів, або близько 45 мільярдів доларів США. Подібна ситуація вже траплялася у 2024 році, коли протягом року уряд РФ кілька разів змінював свої бюджетні показники, і фактичний дефіцит досяг 1,7% ВВП, або 3,485 трлн рублів, хоча спершу планувався лише на рівні 0,9%.
До такого поглиблення фінансової кризи в Росії призвели одразу кілька чинників: колосальні витрати на війну, вплив міжнародних санкцій та зниження світових цін на нафту. Ці проблеми визнають навіть офіційні структури РФ. Згідно з оновленими макроекономічними прогнозами Мінфіну, очікувана ціна нафти знижена з $69,7 до $56 за барель, а інфляційний прогноз переглянуто з 4,5% до 7,6%.
Згідно з даними, які базуються на офіційних джерелах, оцінках міжнародних організацій, аналітичних центрів і державних структур, на військову сферу в 2024 році РФ спрямувала більше $100 млрд — понад 6% ВВП або близько 40% федерального бюджету. У 2025 військові витрати це більше зросли, а кількість підприємств оборонного сектора зросла з 2000 до 6000. Зростання виробництва стосується передусім «воєнних» галузей: металургії, машинобудування, хімічної промисловості, виробництва зброї та оптики. Тим часом цивільні сектори, зокрема автомобілебудування, деревообробка, будівництво, демонструють падіння або стагнацію. У 2024 році випуск автомобілів залишався нижчим на понад 20% порівняно з довоєнним рівнем 2019-го, а видобуток корисних копалин — найбільший сектор російської економіки — скоротився на 6%.
Отже, економіка Росії стала фактично «економікою воєнного часу», де головним драйвером зростання є армія, яка тягне за собою колосальні бюджетні витрати, а не інновації, технології чи приватна ініціатива.
Водночас структура російської економіки значно деградувала – більшість іноземних компаній пішли з ринку або згорнули діяльність. Втрата доступу до західних технологій, компонентів, софту, кредитних ринків і логістичних каналів підштовхує країну до технологічної архаїзації. Крім того, масово зростає тінізація торгівлі та залежність від сірого імпорту через Китай, Туреччину й треті країни. Водночас експорт у країни ЄС суттєво впав, а зростання торгівлі з країнами БРІКС не компенсує втрат. Росія також переживає дефіцит робочої сили: сотні тисяч чоловіків мобілізовані або виїхали за кордон, молодь уникає призову, зростає навантаження на соціальну сферу, падає якість освіти та інфраструктури.
Щодо зростання доходів громадян — з одного боку, підвищує споживання, а з іншого — сприяє інфляції, яка у 2025 році сягнула 10,1%. Центральний банк Росії, реагуючи на ситуацію, утримує ключову ставку на рівні 21% — найвищому за останні два десятиліття. Це різко підвищило вартість кредитів і посилило тенденцію до корпоративних банкрутств, зокрема в секторах, які не отримують держсубсидій.
Перераховані показники свідчать про формування в Росії моделі мобілізаційної економіки з ознаками стагфляції — поєднанням високої інфляції та обмеженого зростання у вузьких секторах. Ця модель тримається за рахунок бюджетних дотацій, контрольованого рублевого курсу, високих ставок, пільг для обраних і ізоляції від глобальної конкуренції.
Такий стан є нестійким у середньостроковій перспективі. Потужності ВПК вже майже повністю завантажені, резервів для подальшого розширення обмаль. Водночас загальне споживання не може зростати — ані за рахунок імпорту, який обмежено, ані за рахунок кредитування, яке стримане через дорогі ресурси. Це створює тиск на всю систему розподілу й підтримки — зростає залежність від ручного регулювання та позабюджетних схем виживання.
Економіка Росії під час війни не обвалилася, але її так зване «зростання» в деяких галузях є штучним ефектом мілітаризації, інфляційного розгону й бюджетного перегріву. Внутрішні резерви виснажуються, інституційна якість деградує, технологічна відсталість зростає. За зовнішнім фасадом стабільності криється глибока структурна криза, яку лише тимчасово маскує військовий попит.
Наслідки для України
Зовнішній вигляд стабільної економіки Росії створює хибне уявлення про її силу. Насправді йдеться про надмірно централізовану, перерозподілену на потреби війни систему, яка втрачає гнучкість. Чим довше триває війна, тим складніше буде повернути цю економіку до цивільної траєкторії. І навпаки: спроба демілітаризації може викликати дестабілізацію, конфлікти за ресурси, падіння ВВП і зростання безробіття. Це підвищує ризики затягування конфлікту, оскільки вихід із війни без втрати економічного контролю для російської влади залишається неочевидним.
Для України це означає, що санкції, хоч і не викликали миттєвого колапсу, обмежують модернізацію, гальмують доступ до технологій, формують вузьку структуру економічного зростання Росії та поступово вичерпують її внутрішні резерви. Але їхня ефективність потребує довготривалого й системного підходу, зокрема, контролю за обходом санкцій через треті країни, актуалізації списків, розширення секторальних обмежень і кращої координації між союзниками. Санкції не завершують війну, але формують середовище, в якому підтримка бойових дій стає дедалі дорожчою, менш ефективною і політично ризикованою. Вони є одним з небагатьох інструментів стримування, який залишається в розпорядженні країн, що не воюють, але не знімають з себе відповідальності.
