Серед дитячих гойдалок і залишених іграшок: Кривий Ріг оплакує вбитих і бореться за поранених дітей після ракетної атаки

Вони вийшли гуляти у квітневий вечір, коли на вулиці ще світло, а повітря вже пахне весною. Діти на гойдалках, мами на лавках, сусіди вітаються, бабусі читають новини на телефоні. Усе це — буденне життя мікрорайону в центрі Кривого Рогу. Цей день, 4 квітня, нічим не вирізнявся від інших. І саме в цю буденність 4 квітня близько 18:50 впала російська ракета. Без попередження, сигналу і без шансу. Її уламки вбили 18 людей, серед них — дев’ятеро дітей.

Дитячий майданчик, який став місцем масової загибелі

Удар прийшовся в самісінький центр житлового району. Касетна ракета «Іскандер» знищила вщент частину будинків, дорогу й те місце, де діти звикли кататися на велосипедах, спускатися з гірок і грати в м’яч. Ракета не оминула нікого. Уламки вразили маленькі тіла так, що багато з них навіть не встигли зрозуміти, що сталося.

На місці трагедії — ті самі лавки, на яких вчора сиділи батьки. Та сама пісочниця, але сьогодні в ній лежать квіти, іграшки, запалені свічки. Люди приносять м’які ведмедики, шкільні рюкзаки, кладуть ковдри. Саме ними напередодні накривали тіла загиблих. На асфальті залишилися сліди від крові — їх не встигають змити, бо мешканці знову й знову приходять сюди. Стоять мовчки. І мовчання — гучніше за будь-який крик.

Вбиті горем батьки

В одному з дворів, зовсім поруч, лежить накрите тіло. Його не поспішають відвозити — це син. Йому було 15. Біля нього — мама й тато. Вони тримають його руку і не зводять очей.

«Киця моя солодка, моє сонечко, моя лапочка», — повторює мати.

Це все, що вона встигає сказати. Все інше — в сльозах і тремтінні. Вона не ридає, а говорить, як колись перед сном. І ця мить — не сцена з фільму, а реальність Кривого Рогу.

Інші мешканці плачуть. Одні в голос, інші стиха, бо в кожного своє.

«Це ж діти. Чому так має бути? Вони ще нічого не бачили. Тільки почали жити. А тепер — отаке. Нас вбивають. І ніхто нічого не робить. За що все це?» — говорить жінка, яка тримає в руках рюкзак із динозавром.

Такий самий був у хлопчика з сусіднього під’їзду. Тепер він лежить поряд з квітами.

Після того, як фахівці завершили перші етапи розбору завалів, на майданчику відбулася хвилина мовчання. Тиша була скорботною, затяжною, важкою, такою, яку відчуваєш фізично. Люди стояли нерухомо. Хтось стискав руку дитини, хтось клав руки на груди, дехто просто стояв і не зводив погляду з того місця, де вчора ще бігали малюки.

У лікарнях — ті, хто вижив, але живе у болі

Медики повідомляють, що на цей момент понад 60 поранених, серед них і діти. Багато з них у вкрай тяжкому стані. За життя тих, хто вижив, і досі борються. Лікарі кажуть:

«Ураження уламками призвели до черепно-мозкових та інших травм з внутрішнім ураженням органів. Ці діти мають складні травми, і не лише фізичні. Це те, що лишається назавжди. І не лише в них, а й у нас. Це ті ночі під час операцій, які ти ніколи не забудеш», — зізнається один із медиків.

«Це найгірше — ховати дітей. Це те, чого не має бути в принципі. І знаєте, те, що вони пишуть про нас… Що ми якісь укронацисти… Що, вибачте? Ви краще подивіться на себе», — каже жінка, яка стоїть біля майданчика з лампадкою в руках.

Її онука була тут учора. Зараз її вже немає…

Ракетний удар у центр житлового району Кривого Рогу зруйнував не лише подвір’я й будинки, а й той крихкий простір безпеки, в якому ще трималося повсякденне життя мешканців. Смерть дев’яти дітей стала точкою, за якою все змінилося. Їх вже не повернути, але поруч з іменами загиблих — імена тих, хто вижив і досі бореться за життя в лікарнях.

Це не перший удар по цивільному об’єкту і не перша ракета, яка влучила в майданчик. Україна продовжує втрачати своїх дітей. Це не виняткова трагедія, а один з багатьох епізодів війни, яка точиться вже понад три роки. І поки вона триває, такі втрати повторюватимуться щодня в різних містах. Цю війну треба закінчувати негайно! І не в політичних заявах, а в реальності.