Серпневі іспити: з якими проблемами стикаються викладачі та вступники під час роботи приймальних комісій у ЗВО

Попри воєнний стан, в Україні не зупинився процес здобуття вищої освіти. Тисячі абітурієнтів та майбутніх магістрів готуються до іспитів і подають документи до закладів вищої освіти. Навіть у таких прифронтових містах, як Харків, освітній процес триває, з його суєтою, надіями та хвилюванням. З першого погляду, ця стійкість освітньої системи викликає повагу: у країні, де лунають сирени та тривають обстріли, молодь продовжує планувати майбутнє, а викладачі — виконувати свій професійний обов’язок. Проте за фасадом відновленого навчального процесу ховаються гострі проблеми, з якими стикаються як вступники, так і самі працівники університетів.

Для того, що розібратися, з якими проблемами доводиться стикатися під час цьогорічної вступної кампанії, журналісти ІА «ФАКТ» відвідали харківські вищі навчальні заклади. Нам вдалося поспілкуватися як з викладачами, які працюють у складі приймальних комісій, так і з майбутніми магістрами, які зараз складають вступні іспити. Їхні розповіді — це не лише окремі історії, а й зріз реальних проблем української освіти в умовах війни.

Навантаження на членів приймальних комісій у серпні є критичним: викладачі працюють у спеку, під тиском керівництва, часто у непридатних приміщеннях, іноді без належної вентиляції чи навіть стабільного електропостачання. Питання безпеки також є вкрай актуальним. Студенти ж змушені долати свою низку перешкод: від важкого процесу реєстрації та незрозумілої роботи системи для подачі документів – до неможливості скласти іспити на високі бали.

Наші співрозмовники наголосили, що не хочуть, аби в цій статті згадувалися їхні прізвища чи назви навчальних закладів, у яких вони працюють або навчаються. Така обережність є показовою, адже свідчить про атмосферу недовіри й побоювання наслідків за відкриті висловлювання, навіть коли йдеться про суспільно важливі теми.

Ми поспілкувалися зі студентом Олексієм, який після отримання ступеня бакалавра вирішив поступати до магістратури. Чотири роки він сумлінно навчався, мав бездоганну академічну успішність, був старостою групи і закінчив університет з дипломом бакалавра з відзнакою. Здавалося, що попереду — прямий шлях до вступу на бюджет до магістратури. Але реальність виявилася зовсім іншою: вступні іспити ЄВІ та ЄФВВ він склав на вкрай низький бал — лише 128 з можливих 200.

«Просто здавати ці іспити було дуже важко. Ми з друзями були впевнені у своїх знаннях, адже на бакалавраті навчалися доволі добре. Але все почалося ще до самого початку – з атмосфери самого місця проведення іспиту. Через вимоги безпеки нас розмістили у підвалі – це зрозуміло. Проте там було сиро, сперте повітря, незручні столи, вкрай некомфортно. Морально налаштуватися на роботу було неможливо.

Процедуру здачі телефонів та перевірки на шпаргалки ми знали, але чомусь саме нас, хлопців, поліція перевіряла особливо жорстко і прискіпливо. Так, тепер разом з інструкторами, перевіряючими на іспитах є поліцейські. Тиск був відчутний: до наших однокурсниць вони ставилися значно м’якше. Було таке відчуття, що нам просто не дають йти далі у процес навчання», — зізнається Олексій.

І навіть після цього справжнє випробування тільки починалося. За словами Олексія, тестові завдання викликали подив і нерозуміння:

«У тестах бракувало логіки й реальної перевірки знань за спеціальністю. Наприклад, як мені, майбутньому психологу, може допомогти задача: Геракл біг наввипередки з черепахою навколо планети й не міг її обігнати. Яка математична формула може підтвердити таку легенду? І далі — набір цифр і формул. І таких питань було ще багато. Ми просто не знали, що з цим робити».

Результат виявився прогнозованим: провал був не лише у нього, а й у багатьох його знайомих. З балом у 128 можна розраховувати лише на контрактну форму навчання, а бюджетні місця починалися від 130.

Для хлопців це питання набагато складніше, ніж просто вартість навчання: контракт не дає відстрочки від мобілізації. Це означає, що замість продовження освіти вони можуть опинитися на фронті.

«Я хотів чесно та заслужено отримати повну вищу освіту на бюджеті. Ми з моїми викладачами з бакалаврату зараз думаємо, як вийти з цієї ситуації. Але враження залишилося таке, ніби правила гри спеціально побудовані так, щоб ми програли», — каже Олексій.

Ця історія є лише однією з десятків тих, які демонструють, що цьогорічна вступна кампанія у прифронтових містах відбувається в умовах, далеких від рівних можливостей. Проте питання, чи дійсно ці іспити вимірюють рівень знань, або є лише формальною перепоною, залишається відкритим.

Підтверджують це і студенти з інших спеціальностей. Уляна, студентка цього ж харківського університету, але з іншого факультету, складала іспит окремо від Олексія — в іншому навчальному закладі та в інший день.

«В принципі, вся процедура реєстрації та початок іспиту пройшли спокійно. Місце було комфортним, організатори привітні, я була морально готова. Однак під час самого іспиту нас тричі перервала повітряна тривога. І навіть попри те, що ми вже знаходилися у підвальному приміщенні, за правилами ми мали залишити робочі місця та перейти в інший підвал, щоб перечекати. Час при цьому зупинявся», — розповідає Уляна.

Переривання іспитів були затяжними: один раз довелося чекати понад годину, другий — близько 40 хвилин, третій минув швидше.

«У цьому немає провини організаторів, але за весь цей час я настільки втомилася й перенервувала, що просто не змогла зосередитися. До того ж, у тестах виявилося багато питань, які взагалі не стосуються моєї спеціальності — бухгалтерського обліку та аудиту. Було безліч філософських і літературних запитань. Останній раз я торкалася цих тем у школі, у дев’ятому класі. Це було несправедливо й дуже складно», – продовжує Уляна.

Результатом іспитів Уляни були 135 балів. Формально – це високий показник, і вона могла б претендувати на бюджет, але для її спеціальності встановлений прохідний бал у 140.

«Тепер, якщо захочу навчатися безкоштовно, доведеться змінювати спеціальність. А це не те, до чого я прагнула всі ці роки», — з гіркотою підсумовує студентка.

Проблемність цьогорічних вступних іспитів підтверджують і викладачі. Пані Наталія, яка протягом чотирьох років вела профільні дисципліни у групи Олексія, не приховує свого розчарування. За її словами, цей набір студентів був одним з найсильніших за останні роки — всі показували високі результати, брали участь у наукових заходах, перемагали в олімпіадах, активно працювали над власними дослідженнями. Однак результати ЄВІ та ЄФВВ стали холодним душем: із 22 випускників лише 5 змогли отримати понад 140 балів, що дає шанс на бюджет. Решта, попри високий рівень знань, залишилися за межею.

«Я вважаю це несправедливим і надмірно складним випробуванням. Ці діти чотири роки працювали, і більшість з них заслуговували на безкоштовне навчання. А тепер через дивні умови і непродумані питання вони змушені або йти на контракт, або взагалі відмовлятися від магістратури. Це – величезна втрата для освіти», — каже викладачка.

Пані Наталія впевнена, що такі іспити не лише не відображають реального рівня підготовки, а й демотивують здібних студентів, змушуючи їх шукати інші шляхи або взагалі залишати академічне середовище.

«Я викладала цим дітям, бачила, як вони ростуть і розвиваються. І тепер мені боляче усвідомлювати, що через систему, яка більше нагадує лотерею, ніж об’єктивне оцінювання, вони втратили свій шанс на чесно зароблене місце на бюджеті», — підсумовує вона.

Коментар викладачки вкотре підкреслює, що проблема полягає не у відсутності знань в студентів, а у правилах вступу, які часто залишають навіть найкращих за бортом.

Попри гіркі результати іспитів, студенти все ж поступають до закладів вищої освіти і намагаються продовжити навчання на магістратурі. Серед них є і ті, кому вдалося набрати більш високі бали та відстояти своє право на бюджетне місце. Для майбутніх магістрів наступним етапом стає вступна кампанія — період, який мав би бути формальністю після складених тестів, але на практиці події розгортаються зовсім за іншим сценарієм.

Якщо іспити — це перевірка знань у суворих і часто суперечливих умовах, то вступна кампанія — це справжній квест з бюрократичними перешкодами. Проблеми починаються вже на етапі створення та використання електронних кабінетів абітурієнтів. Студенти роками скаржаться на нестабільну роботу системи, зависання під час подання заяв, зникнення даних і безліч дрібних, але критичних нюансів, які можуть зірвати весь процес.

«Технічні проблеми електронного кабінету — це вже традиція. У найвідповідальніший момент система просто перестає працювати. І якщо ти не розберешся сам або не отримаєш допомогу, можеш втратити шанс на вступ», — кажуть самі вступники.

Втім, у цій ситуації студенти не залишаються наодинці зі своїми проблемами. Їхніми головними союзниками стають працівники приймальних комісій. Саме вони роками «гасили пожежі», допомагали розібратися з електронними заявами, вчасно виправляли помилки та буквально вручну проводили вступника через усі етапи подачі документів.

Цього року журналісти ІА «ФАКИ» вирішили дізнатися, як ситуація виглядає зсередини. Ми поспілкувалися з викладачами (вони просили не вказувати назву навчального закладу), які працюють у приймальних комісіях, і почули від них чимало нюансів, які залишаються невидимими для більшості абітурієнтів. Їхні коментарі відкривають інший бік процесу — складну, часто нервову роботу, яку рідко помічають, але без якої вступна кампанія могла б перетворитися на повний хаос.

Першою, хто погодився поділитися своїми спостереженнями, стала Світлана — викладачка, яка понад 20 років працює в академії й останні 7 з них щоліта проводить у приймальній комісії. Для неї вступна кампанія є щорічним марафоном, до якого вона готується заздалегідь.

«Я вже добре знаю всі етапи й підводні камені. Робота електронних кабінетів і подання заяв хоч і має багато нюансів, але для нас, членів комісії, вони вже стали звичними. Ми вміємо швидко знаходити рішення, навіть коли система зависає чи видає помилки. Проте цього року мене найбільше засмучує не технічна сторона, а кількість бюджетників. Їх просто катастрофічно мало», — розповідає викладачка.

Світлана пояснює, якщо на бакалавраті ситуація ще більш-менш прийнятна, то на магістратурі — справжній провал. Балів у більшості абітурієнтів явно не вистачає, і через це набір на бюджетні місця фактично зривається.

«Ми бачимо багато здібних дітей, які заслуговують на безкоштовне навчання, але прохідний бал їм не підкорюється. Це боляче не лише для них, а й для нас, бо ми розуміємо, що вони могли б стати хорошими фахівцями», — додає вона.

Ще однією особливістю цьогорічної вступної кампанії є різке зростання навантаження в останні дні перед дедлайном подачі заяв. Зараз, у середині серпня, робота відносно стабільна, і комісія встигає супроводжувати студентів, пояснювати нюанси, виправляти помилки. Втім ближче до 22 серпня, коли завершується прийом документів, починається справжній хаос.

«Роботи стає стільки, що неможливо зупинитися навіть на хвилину. Кожен день з’являються десятки форс-мажорів — то система зависла, то документи не підтягнулися, то абітурієнт не зміг вчасно зайти в кабінет. Ми працюємо шість днів на тиждень, допізна, і навіть усім разом ледве встигаємо обробити все. Тож ці пару тижнів до дедлайну — наш відносний спокій. Потім ми з колегами просто готуємось до найгіршого», — каже Світлана.

Інша викладачка, Ірина, яка також працює в приймальній комісії цього ж ЗВО, розповідає, що з обсягом роботи та складною електронною системою вона справляється без проблем і навіть задоволена організацією процесу з технічного боку. Але є інший бік ситуації, який викликає серйозне обурення — умови, в яких змушують працювати колектив.

«Наша академія знаходиться в небезпечному районі Харкова, куди прилітає майже постійно. При цьому наше керівництво наполягає, щоб всі члени комісії щодня фізично були присутні в приміщенні. Проте зараз вступна кампанія фактично відбувається онлайн: більшість документів подають через електронні кабінети, і студентів із паперами в руках ми бачимо дуже рідко. Під час приймальної комісії минулого року прийшло лише троє. У кращому випадку приходить одна людина на тиждень. І через це ми шість повних робочих днів на тиждень сидимо в небезпечному місці, ризикуючи своїм життям, хоча реальної потреби в цьому взагалі немає», – пояснює вона.

Також, за її словами, у попередні роки керівництво йшло назустріч — дозволяло працювати за змінним графіком або частину роботи виконувати дистанційно. Це зменшувало навантаження й давало можливість колегам чергуватися. Однак цього року вимоги змінилися: тепер від всіх співробітників без винятку вимагають повної присутності на робочому місці.

«Ми розуміємо важливість своєї роботи, але важко погодитися з тим, що нас фактично змушують ризикувати заради формальності. Онлайн-інструменти працюють, і ми могли б виконувати ті самі завдання з дому, особливо коли йдеться про небезпеку обстрілів. Це не лише неправильно, а й демотивує. Бо складається враження, що безпека співробітників для керівництва є питанням другорядним», — каже викладачка.

Ця позиція вкотре показує: проблеми вступної кампанії не обмежуються технікою чи кількістю бюджетних місць. Часто вони криються в організаційних рішеннях, які впливають не лише на ефективність роботи, а й на безпеку та моральний стан людей, що цю роботу виконують.

Сьогоднішні реалії вступної кампанії в українських вищих навчальних закладах є справжнім випробуванням для всіх учасників процесу. Умови важкі, а система нерідко підлаштовує все під себе, змушуючи як студентів, так і викладачів пристосовуватися до обставин, які вони не можуть контролювати. Проблеми електронних кабінетів, суперечливі й надмірно складні іспити, нестача бюджетних місць, ризики роботи у небезпечних районах — все це створює додатковий тиск і постійне відчуття боротьби за кожен крок уперед.

Ілюзія того, що викладачам у цій ситуації легше, є хибною. Вони так само щодня стикаються з перевантаженням, бюрократією та психологічним тиском. Студентам варто пам’ятати: по той бік приймальної комісії стоять люди, які теж працюють у непростих і часто небезпечних умовах, роблячи все можливе, щоб допомогти їм.

Однак попри всі труднощі, українська освіта живе й розвивається. Молодь не відмовляється від своїх мрій, викладачі продовжують виконувати свою роботу, а країна — крок за кроком — рухається до кращого майбутнього.