День визволення Києва без вшанування: чи знайдеться місце для нових героїв у такій історії

Сьогодні мали б відзначати один із найважливіших днів в історії нашої країни — День визволення Києва. Він нагадує про величезний подвиг, який здійснили наші батьки і діди, визволяючи столицю від німецьких окупантів. Однак інформпростір мовчить, немає жодних урочистостей, заходів, навіть покладання квітів до пам’ятників загиблим героям не відбулося. Як так сталося, що ми забуваємо про тих, хто віддав життя за свободу нашої землі? Сьогодні настав час задуматися, що ми втрачаємо, коли мовчимо в такі дні.

Забуте свято

День визволення Києва є датою, яка мала б звучати на всю країну і з вдячністю вшановуватися. Однак замість цього ми бачимо тишу, інформпростір майже не згадує про цей день, а багато хто навіть не знає про нього і не замислюється над його значенням. Інформпростір мовчить, бо, здається, немає про що говорити, деякі ЗМІ лише написали, що є в нашій історії такий день. Жодних урочистих церемоній, вшанування пам’яті загиблих героїв, які звільняли Київ від нацистських загарбників… Не було покладання квітів до пам’ятників, не було слів подяки чи спогадів, які б нагадали про той важкий і кровопролитний шлях до свободи нашої країни. Пам’ять про великий подвиг, який коштував тисячі життів, зникає в тиші. Але ця подія – не просто ще один історичний факт. Це сторінка, написана кров’ю сотень тисяч українських солдатів, які в боях віддали своє життя, щоб Київ і Україна були вільними.

Київ було визволено 6 листопада 1943 року, коли війська Першого Українського фронту під командуванням генерала армії Миколи Ватутіна прорвали оборону німців. Операція зі звільнення міста була частиною Київської наступальної операції, яка тривала з 3 по 13 листопада, і мала не лише стратегічне, а й політичне значення. Радянське командування поставило амбітну мету: взяти Київ до 7 листопада, щоб на річницю Жовтневої революції столиця України була звільнена. Через це темпи операції стали нещадними, а вартість перемоги виявилася для українців надзвичайно високою. У боях за столицю України загинули близько 417 тисяч солдатів та офіцерів, хоча деякі історики стверджують, що цифра могла бути набагато більшою, можливо, навіть до мільйона загиблих. На сьогодні вважається, що таких значних втрат можна було уникнути, не проводячи такий відповідальний наступ поспіхом.

Форсування Дніпра, яке стало ключовою частиною операції, було не просто ризикованим — це була справжня “операція смерті”. Військовим доводилося переправлятися через річку під шаленим обстрілом ворога, не маючи достатньо засобів для переправи та навіть іноді без належного озброєння. Люди йшли вперед у воду, розуміючи, що шанси вижити мізерні. Для тих, хто таки досягав іншого берега, битва тільки починалася – їх чекали укріплені позиції ворога, мінні поля та жорстокі бої за кожен метр землі.

Сам Київ, перебуваючи під нацистською окупацією з 1941 року, пережив страшні втрати: за час окупації нацисти вбили понад 195 тисяч мирних жителів, а понад 100 тисяч киян було насильно вивезено на примусові роботи до Німеччини. До війни населення Києва становило близько 900 тисяч людей, але після окупації та руйнувань місто залишилося майже спорожнілим.

Символічно, що за визволення Києва було відзначено понад 2500 бійців медаллю “Золота Зірка”, а 65 військових частин і з’єднань отримали почесне звання “Київських”. Примітно, що перший великий салют війни пролунав саме на честь визволення Києва – 24 залпи з 342 гармат, що стало символом не лише військової перемоги, а й неймовірної людської мужності.

Ігнорування власного минулого

Мовчання влади та суспільства щодо пам’яті наших героїв стає не просто прикрою випадковістю, а тривожним дзвінком. Дні, коли ми мали б схилити голови перед тими, хто віддав своє життя за нашу свободу, проходять тихо, без належної уваги, без урочистостей і вшанування. І це не тільки в Києві – у багатьох містах України ми бачимо поступове знецінення героїчних дат. Складається враження, що ці сторінки нашої історії стають незручними, немодними чи навіть зайвими. Що це, як не повне ігнорування власного минулого?

Багато хто вважає, що вшановувати героїв Другої світової війни — це лише відгомін ідеології РФ. Але це хибна думка, що позбавляє нас зв’язку з власною історією. Так, Росія монополізувала символи Другої світової, перетворивши на інструмент своєї пропаганди. Але це не привід відмовлятися від пам’яті про наших батьків, дідів і прадідів, які так само були частиною цієї битви, відстоюючи не чужі, а свої рідні домівки, свою землю. Українці як ніхто постраждали у тій війні: вони воювали, гинули і втратили близько 8–10 мільйонів життів — майже чверть тодішнього населення. І це не була чиясь “чужа” війна. Це наші прародичі боролися і віддавали життя, щоб ми могли жити сьогодні. Чому ми маємо ігнорувати їхній подвиг? Українці, що постраждали від цієї війни, мають повне право вшановувати своїх героїв минулої війни. Це не чужа ідеологія — це частина нашого національного коріння.

Ми не маємо жодного приводу забувати тих, завдяки кому зараз живемо. Вони виборювали свободу, яку ми сьогодні відстоюємо знову. Вшановувати їхню пам’ять — це не про російську пропаганду, це про нас і нашу вдячність. Ми живемо в країні, яка знову бореться за незалежність, де слово “герой” знову стало частиною щоденного життя. І якраз у цей момент вшанування наших предків, які поклали життя за вільну Україну, мало б стати прикладом, джерелом натхнення і сили.

Дехто може сказати, що зараз не на часі святкування, адже масові заходи в умовах війни можуть бути небезпечними. Але хіба вшанування героїв означає лише масові акції? Хіба покладання квітів чи кілька слів вдячності — це надмірні заходи? Особливо коли ми бачимо, що інші події, як-от гей-паради, все ж можуть проводитися, навіть під час війни. Складається відчуття, що у нас вибірково визначається, що “на часі”, а що ні. І в цьому виборі пам’ять про тих, хто загинув за наше мирне життя, безслідно зникає.

Особливо разючим є той факт, що в той час, коли Україна забуває про власних героїв, наші високопосадовці знаходять можливість і натхнення для вшанування героїв за кордоном. Наприклад, міністр закордонних справ України Андрій Сибіга, перебуваючи у Преторії, розпочав свій день з покладання квітів до пам’ятника Нельсону Манделі. Так, він є символом боротьби за справедливість, і його досягнення гідні поваги. Однак виходить так, що вшановуючи іноземних героїв, віддаючи шану символам боротьби інших народів, водночас наші власні герої залишаються в забутті.

Як вшановують своїх героїв за кордоном

До речі, як вшановують своїх героїв за кордоном? Там їх ніколи не забувають. У Великій Британії щорічно відзначають День пам’яті — Remembrance Day — під час якого вулиці міст прикрашають символічними червоними маками. 11 листопада, у річницю закінчення Першої світової війни, тисячі британців приєднуються до церемоній по всій країні. Тоді навіть телевізійні канали припиняють мовлення для хвилини мовчання, а представники королівської родини покладають квіти до меморіалів. Важливо, що на вшанування загиблих приходять люди різних поколінь, що підтверджує: для британців пам’ять про героїв — це частина ідентичності.

Німеччина, яка сьогодні є одним із символів демократії в Європі, з глибокою повагою ставиться до пам’яті про жертви Другої світової війни. День народної скорботи, Volkstrauertag, щороку відзначається у листопаді, вшановуючи пам’ять всіх загиблих у війнах. Уряд країни, представники Бундестагу, ветерани і громадяни збираються біля меморіалів, щоб вшанувати жертв війни та насилля. Німеччина пройшла довгий шлях примирення з історією, але тепер це важлива складова її культури пам’яті.

У Польщі День визволення від нацизму відзначають 8 травня. Польща, яка зазнала жахливих втрат під час Другої світової війни, шанує кожного, хто поліг за свободу. Меморіальні заходи проводять по всій країні, від великих міст до найменших сіл, а поляки активно підтримують ініціативи по догляду за військовими меморіалами. Це день, коли на всіх рівнях — від уряду до звичайних громадян — згадують подвиги предків.

Сполучені Штати також мають глибоко вкорінену традицію вшанування загиблих. День пам’яті (Memorial Day) у травні є однією з найважливіших дат в американському календарі, коли люди по всій країні вшановують пам’ять загиблих у всіх війнах. На Арлінгтонському національному кладовищі щороку збираються тисячі людей, щоб покласти квіти до могил, а військові виконують салют. Американці розуміють ціну свободи і тому вкладають у ці церемонії глибокий сенс, віддаючи данину шани тим, хто пожертвував заради майбутніх поколінь.

Як бачимо, ці країни не забувають про своїх героїв, тому що розуміють: пам’ять про них — це не питання політики чи ідеології, а питання національної свідомості й зв’язку між поколіннями. Жодна країна не дозволяє собі ігнорувати свою історію, а тим більше жертви, які пережила. У той час, як за кордоном герої Другої світової війни залишаються шанованими символами національної пам’яті, у нас, на жаль, подекуди ці дати проходять без належної уваги. Така контрастна різниця у ставленні до історії свідчить про наші ризики забути власних героїв.

Що ми втрачаємо, коли замовчуємо такі важливі дати, як сьогодні

І тут постає питання: що ми втрачаємо, коли замовчуємо такі важливі дати, як сьогодні? Відсутність уваги до пам’яті про тих, хто загинув за Україну, — це не просто прогалина в нашому календарі, а сигнал, що ми поступово втрачаємо зв’язок з власною історією, що наші герої стають лише фігурами минулого, без особливої цінності для нинішнього суспільства. В той час, як у нас є можливість брати приклад з їхньої відваги, стійкості та відданості, ми свідомо нехтуємо цією спадщиною.

Ці мовчання і байдужість загрожують тим, що майбутні покоління взагалі можуть втратити відчуття причетності до своїх коренів та історії власного народу. Адже якщо сьогодні ми мовчимо про наших минулих визволителів, хто завтра згадає тих, хто зараз захищає нашу землю?

Нам обов’язково слід пам’ятати їх подвиги! Адже саме завдяки ним ми можемо відчувати себе частиною сильного й незламного народу, який пережив і переживає зараз найтяжчі часи. Але якщо ми не будемо згадувати пам’ятні дати, це мовчання стане своєрідним зреченням, відмовою від власної історії та надії для майбутнього, остаточною крапкою в пам’яті про тих, хто дав нам свободу, заради якої ми тепер знову боремося.

Якщо ми не зупинимось і продовжимо йти таким шляхом як зараз, то й наших сучасних героїв війни з часом забудуть їхні діти й онуки. Адже без прикладу вшанування пам’яті тих, хто віддав життя за Батьківщину в минулому, наступні покоління просто не матимуть цього в своїй свідомості. Забуваючи про наших предків, ми самі закладаємо основи для того, щоб колись так само обійдуться з нашими героями сьогодення. Вони просто зникнуть з пам’яті, перетворившись на далекий, розмитий туман, що не залишить сліду в свідомості майбутніх поколінь.