Сім років після інавгурації Володимира Зеленського: чи виконані обіцянки президента, надані під час обнадійливої промови

З часу інавгурації Володимира Зеленського минуло сім років — достатній термін для того, щоб оцінити результат обіцянок, які він озвучив під час своєї промови з трибуни парламенту. У 2019 році за нього проголосували 73% українців, бо суспільство втомилося від старих політиків, корупції, війни, бідності й відчуття того, що держава роками живе окремо від людей. Новий президент прийшов до влади як символ великих сподівань та очікувань. Він обіцяв закінчення війни, повернення Криму, інший стиль управління, «посадки» і подолання корупції, кінець епохи бідності, й посадовців, які чують громадян. Чи були виконані ці обіцянки? Чи змінилося життя українців на краще? Відповіді на ці запитання проаналізовані об’єктивно, лише на основі фактів, рішень і наслідків, а не політичних симпатій.

Церемонія інавгурації Володимира Зеленського: історичний екскурс

20 травня 2019 року відбулася інавгурація Володимира Зеленського, яка пройшла за нестандартним сценарієм. Замість передбачуваної церемонії з дипломатичними посмішками та стриманими промовами країна побачила виступ, після якого політична система буквально здригнулася. Під час інавгураційної промови новий президент фактично вказав на двері уряду, закликав до відставок і оголосив про розпуск Верховної Ради восьмого скликання. Урочисте засідання, яке зазвичай перетворюється на державний церемоніал з чітко розписаними ролями, того дня нагадувало місце відкритого політичного конфлікту.

Інавгурацію провели з посиленою охороною, почесною вартою, фанфарами, дипломатичними делегаціями й тисячею запрошених гостей. Українська політика, яка кілька місяців жила виборчою кампанією шоумена без політичного досвіду, опинилася в ситуації, де кожен жест і кожне слово нового очільника держави мали велику вагу. За протоколом на церемонію запросили всіх колишніх президентів України, окрім Віктора Януковича. Крім того, в залі були присутні п’ятеро президентів інших держав та представники урядів всіх сусідніх країн, крім Росії. Атмосфера міжнародної уваги відчувалася дуже виразно: для частини європейських політиків це була спроба зрозуміти, яким стане новий глава держави після гучної виборчої кампанії, а для української політичної еліти — день вимушеного знайомства з людиною, яка ще кілька років тому залишалася для них виключно телевізійним персонажем.

Особливу увагу суспільства привернула присутність батьків Зеленського, бо до цього на інавгураціях президенти з’являлися переважно разом з дружинами. Така деталь змінювала атмосферу церемонії: процедура набула рис сімейної події, хоча політична напруга в сесійній залі від цього меншою не ставала.

Під час виконання державного гімну Зеленський помітно хвилювався, а коли хор виконував «Молитву за Україну», емоції на його обличчі було важко приховати. Далі настала головна частина церемонії — присяга президента. Після неї Володимир Зеленський отримав символи влади: булаву, гербову печатку та посвідчення президента. Саме в цей момент сталася прикрість, яка миттєво облетіла новини та соціальні мережі: посвідчення зісковзнуло з подушки, яку тримав солдат почесної варти, й упало на підлогу. Документ швидко підняли, а Зеленський, схоже, навіть не помітив цього епізоду. Для країни, де символізм у політиці завжди мав надмірне значення, падіння президентського посвідчення миттєво перетворилося на предмет жвавих обговорень і пошуків прихованих знаків.

Втім, головні несподіванки почалися під час промови. Зеленський говорив про Європу, яка, за його словами, має бути не десь за кордоном, а в українських головах. Він звернувся до українців за кордоном з пропозицією повертатися та брати участь в розбудові держави, якщо вони готові привезти із собою досвід і цінності. Такі тези звучали як спроба показати себе політиком нового покоління, який говорить не мовою старої бюрократії, а через емоцію і прямий контакт із суспільством.

Найбільшу увагу суспільства привернув той момент, коли Зеленський перейшов до теми війни. Він назвав припинення вогню на Донбасі найпершим завданням та заявив, що готовий ухвалювати складні рішення, втрачати популярність і навіть посаду заради миру, але окремо наголосив: жодних поступок територіями не буде. Ця частина промови викликала оплески під куполом парламенту, хоча серед політиків вистачало тих, хто слухав нового президента з очевидним скепсисом.

Говорячи про мешканців окупованих територій, Зеленський перейшов на російську мову, заявивши, що за попередні роки влада не зробила достатньо, аби люди там відчували себе українцями. Саме тоді з місця вигукнув Олег Ляшко: «Вони розуміють українську!». Зеленський відповів миттєво й доволі різко, подякувавши Ляшку за те, що той «продовжує ділити людей». Після цього зал знову вибухнув оплесками. Ця коротка перепалка стала дуже точно показала зміну політичного стилю: замість звичної офіційної стриманості новий президент обрав публічну конфронтацію прямо під час урочистого засідання парламенту.

Ще жорсткіше прозвучала частина промови нового президента, присвячена уряду та силовим структурам. Зеленський вимагав відставки голови СБУ, Генерального прокурора та міністра оборони, а також різко розкритикував Кабінет міністрів за бездіяльність і погані дороги. Він порадив урядовцям написати заяви про звільнення та поступитися місцем людям, які думатимуть не про наступні вибори, а про наступні покоління.

Реакція членів уряду була показовою – міністри скептично посміхалися, прем’єр-міністр Володимир Гройсман знизував плечима, а після завершення церемонії частина урядовців відкрито демонструвала незгоду з такими заявами. Міністр соціальної політики Павло Розенко говорив про політичні ігри та наголошував, що рішення про відставку все одно залежить від Верховної Ради. Міністр оборони Степан Полторак одразу після урочистостей подав заяву про звільнення, завершивши її словами «Честь маю». Міністр закордонних справ Павло Клімкін також повідомив, що не планує залишатися на посаді, хоча зазначав, що Зеленський пропонував йому продовжити роботу.

Потім Зеленський закликав депутатів за два місяці ухвалити закон про скасування депутатської недоторканності, повернути кримінальну відповідальність за незаконне збагачення та прийняти виборчий кодекс. Після цього пролунала фраза, яка миттєво перекрила всі попередні заяви: «Я розпускаю Верховну Раду восьмого скликання». Для депутатів це прозвучало як політичний удар під час інавгурації, при цьому частина залу аплодувала, інші реагували холодно або розгублено. Голова парламенту Андрій Парубій завершив засідання фразою: «Було весело!», і в цих словах було значно більше нервового сарказму, ніж гумору.

Крім того, окремим символом того дня став маршрут Володимира Зеленського після церемонії інавгурації. До Адміністрації президента на Банковій він прямував пішки, дорогою спілкувався і фотографувався з людьми, які радісно його вітали, й навіть подарував квіти жінці-патрульній. Така поведінка нового президента різко контрастувала зі звичним стриманим стилем українських президентів, які традиційно дистанціювалися від натовпу кортежами, охороною та закритими маршрутами.

Інавгурація 20 травня 2019 року запам’яталася не лише урочистостями, жвавими привітаннями, а також несподіванками. Головний ефект цієї події полягав у тому, що Зеленський використав церемонію як інструмент миттєвого політичного наступу. У день, коли зазвичай говорять про єдність і державну тяглість, новий президент відразу оголосив війну старій політичній системі з трибуни парламенту.

Промова Зеленського, яка вразила і надихнула українців

Промова Володимира Зеленського під час інавгурації була побудована нестандартно, як спроба одразу перерозподілити відповідальність між владою, суспільством, армією, парламентом і урядом. Він почав з особистої історії про шестирічного сина, який після виборів почув по телевізору, що Зеленський став президентом, і пожартував, що тоді президентом став і він. Із цієї домашньої репліки Зеленський вивів головну думку своєї промови: президентом, за його словами, має відчути себе кожен громадянин України, незалежно від того, голосував він за нього чи ні. «Кожен з нас президент», – наголосив новий очільник держави.

Цей початок був сильним не через сентиментальність, а через політичний прийом. Зеленський одразу вийшов за межі своїх 73% прихильників і заявив, що його перемога на виборах належить всім українцям. У такий спосіб він намагався забрати у виборів присмак поділу на переможців і переможених, хоча країна після виборчої кампанії залишалася емоційно розігрітою. Фраза про 100% українців звучала як спроба говорити не з власним електоратом, а з усією країною, включно з тими, хто не довіряв новому президенту або ставився до нього насторожено.

Далі Володимир Зеленський розвинув думку про спільну присягу. Він наголосив, що руку на Конституцію поклав не лише він, бо кожен українець, на його переконання, також присягнув на вірність державі. Потім він навів кілька уявних газетних заголовків: президент не платить податків, президент напідпитку проїхав на червоне світло, президент краде потроху, бо так роблять всі. Ці приклади були побудовані на різкому наближенні великої державної посади до щоденної поведінки звичайної людини. Зеленський фактично показав, що відповідальність за стан країни лежить не лише на владі, а й на кожному громадянинові через його щоденні вчинки. Він наголошував, що зміни в державі починаються з особистої чесності, законослухняності та свідомого ставлення людей до суспільства: «Відсьогодні кожен з нас несе відповідальність за країну, яку ми залишимо своїм дітям. Кожен з нас, на своєму місці, зможе зробити все для розквіту України. Європейська країна починається з кожного».

Однією з центральних обіцянок нового президента стала ідея європейської України без порожнього наслідування чужих вивісок. Зеленський говорив, що шлях до Європи вже обрано, але Європа має з’явитися передусім у способі мислення. Він не розписував детальну програму реформ, зате намагався перевести тему євроінтеграції з дипломатичної мови в площину поведінки: чесність у правилах, повага до закону, відповідальність у дрібницях, інший рівень взаємодії між людьми.

Після цього промова перейшла до болю, який неможливо було обійти. Зеленський сказав, що кожен українець загинув на Донбасі, кожен є переселенцем і кожен є заробітчанином. У цих фразах було багато емоційного узагальнення, але вони працювали як спроба зібрати різні травми країни в одну спільну історію. Переселенці, які втратили дім, люди, які прийняли їх у власних оселях, заробітчани, котрі поїхали через бідність, родини військових, мешканці мирних міст — всіх він намагався вписати в одну політичну спільноту.

При цьому Зеленський окремо наголосив, що українці не поділяються на більших і менших, правильних і неправильних. Він назвав міста й регіони від Ужгорода до Луганська, від Чернігова до Сімферополя, згадав Львів, Харків, Донецьк, Дніпро й Одесу. У цій географії було важливо не перерахування, а бажання повернути в одну мовну й політичну карту території, частина яких вже перебувала під окупацією. Промова нового президента не приховувала втрат, але й не визнавала їх остаточними.

Окрема частина промови була звернена до українців за кордоном. Зеленський заявив, що українців у світі 65 мільйонів, і закликав тих, кого народила українська земля, повертатися не в гості, а додому. Він пообіцяв з радістю надати громадянство тим, хто готовий будувати нову, сильну й успішну Україну. Від діаспори він просив не сувенірів, а знань, досвіду й ментальних цінностей. Ця обіцянка звучала як спроба перетворити українську розсіяність по світу з ознаки втрати на ресурс для розвитку держави.

Втім, найважливіша обіцянка нового очільника держави пролунала в частині промови про війну. Зеленський вражаюче назвав припинення вогню на Донбасі своїм першим завданням. Він заявив, що готовий до складних рішень, до втрати популярності, рейтингів і навіть посади, аби тільки настав мир. Однак поруч з цією готовністю прозвучала жорстка межа: мир не може означати втрату українських територій. У цьому формулюванні поєднувалися очікування мільйонів людей, які втомилися від війни, і страх суспільства перед будь-якою поступкою агресору.

Зеленський визнав, що Україна не починала цю війну, але саме Україні доведеться її закінчувати. Першим кроком до діалогу він назвав повернення всіх українських полонених. Показово, що частину цієї думки він виголосив російською мовою. Це був свідомий жест у бік людей на окупованих територіях і російськомовних українців, хоча в парламентській залі такий перехід одразу став політично чутливим.

Водночас питання Криму й Донбасу Зеленський подав не як проблему «втрачених територій», бо, за його словами, не можна втратити те, що належить Україні. Він наголосив, що Крим і Донбас — українська земля, але найголовнішою втратою назвав людей. У цьому фрагменті промови акцент переносився з карти на свідомість. Зеленський говорив, що потрібно повертати відчуття приналежності до України, бо люди там не чужі, вони українці.

Особливо гостро прозвучала фраза Зеленського про паспорти. Він заявив, що хто завгодно може роздавати хоч по десять паспортів, але це нічого не змінить, бо українець визначається не документом, а тим, що людина має всередині. У контексті російської паспортизації на окупованих територіях ця теза була не просто емоційною, а політичною. Вона протиставляла юридичному тиску Росії українське розуміння громадянської належності.

Також звернення до військових стало окремим блоком обіцянок нового президента. Зеленський сказав, що знає про єдність на фронті від бійців, які захищають Україну, незалежно від того, говорять вони українською чи російською. Він підкреслив, що на передовій немає чвар і розбрату, зате є сміливість і честь. Для захисників він пообіцяв повагу не в ритуальних фразах, а в конкретних речах: гідному й стабільному фінансовому забезпеченні, житлових умовах, законних відпустках після бойових завдань, відпочинку для військових і їхніх родин.

У цьому ж фрагменті Зеленський сказав, що стандарти НАТО треба не просто згадувати в промовах, а творити на практиці. Його думка була спрямована проти звички української влади прикриватися правильними словами без достатнього змісту. Для армії це означало вимогу до держави змінювати не риторику, а умови служби, управління, забезпечення й ставлення до військового як до людини, а не як до ресурсу.

Після війни Зеленський перейшов до соціальних проблем, які назвав причинами нещастя українців. У цьому переліку були шокуючі тарифи, принизливі зарплати й пенсії, болючі ціни, відсутність робочих місць, медицина, про покращення якої часто говорять ті, хто не лежав з дитиною у звичайній лікарні, а також дороги, які, за його словами, існують здебільшого в чиїйсь уяві. Цей блок був спрямований на повсякденний досвід людей, для яких держава роками залишалася джерелом роздратування й приниження.

При цьому найжорсткіша атака пролунала на адресу уряду. Зеленський процитував американського актора, який став президентом США, із думкою про те, що уряд часто не розв’язує проблеми, а сам є проблемою. Після цього він звернувся до Кабінету міністрів і сказав, що не розуміє уряд, який лише розводить руками та стверджує, що нічого не може зробити. Новий президент запропонував урядовцям узяти аркуш, ручку й написати заяви про звільнення, аби звільнити місця для тих, хто думатиме про наступні покоління, а не про наступні вибори.

Разом з цим окремий удар був спрямований по старій політичній системі. Зеленський заявив, що українці втомилися від досвідчених, системних, надутих політиків, які за 28 років створили країну можливостей для відкатів, потоків і дерибанів. Це була одна з найгостріших частин промови, бо вона не просто критикувала окремий уряд чи парламент, а ставила під сумнів моральне право цілого покоління політиків і далі керувати державою.

На цьому тлі пролунала його обіцянка збудувати країну інших можливостей — з рівністю перед законом і прозорими правилами для всіх. Вона була подана без складної юридичної конструкції, але мала зрозумілий політичний зміст: люди голосували за Зеленського як за шанс вирватися з системи, де доступ до справедливості, грошей і державних рішень часто залежав від зв’язків. Його перемога, за логікою промови, мала довести, що суспільство готове пускати у владу людей поза старими політичними коридорами.

У своїй промові Зеленський також нагадав нардепам, що вони призначили інавгурацію на понеділок, робочий день, і побачив у цьому ознаку готовності працювати. Після цього він висунув конкретний список вимог: ухвалити закон про скасування депутатської недоторканності, повернути кримінальну відповідальність за незаконне збагачення, а також прийняти Виборчий кодекс з відкритими списками. Скасування недоторканності мало показати рівність депутатів з громадянами. Відповідальність за незаконне збагачення стосувалася довіри до антикорупційної політики. Виборчий кодекс з відкритими списками мав змінити спосіб потрапляння людей до парламенту, а відставки керівників силового й оборонного блоку демонстрували бажання нового президента швидко переформатувати ключові центри влади.

Слід згадати й завершальні слова Зеленського, коли він сказав, що протягом життя намагався робити все, аби українці усміхалися, а тепер робитиме все, щоб вони принаймні більше не плакали. В цій фразі відчувався перехід від артиста до президента, від сцени до кабінету, від сміху до відповідальності. Його промова була різкою, емоційною, місцями театральною, але головне в ній полягало в наборі обіцянок суспільству, які торкалися майже кожного великого болю країни: війни, полонених, армії, бідності, тарифів, медицини, доріг, корупції, парламенту, діаспори й довіри до влади.

Чи виконав Зеленський свої обіцянки після випробування владою

Українці дуже вірили у виконання обіцянок, які надав президент. Після семи років президентства Володимира Зеленського видно, що частина його обіцянок була виконана, однак найгучніші й найболючіші пункти, з якими він заходив у владу, залишилися незавершеними або проваленими. Слід зазначити, що повномасштабна війна різко змінила державні пріоритети, але вона не скасовує потреби чесно розділити обіцяне на дві частини: що справді зроблено, а що так і залишилося в промовах, очікуваннях і політичних формулюваннях.

Серед обіцянок президента, які були виконані, найпомітнішою стала його передвиборча програма під назвою «Країна мрій» щодо цифровізації держави. «Дія» дала громадянам те, чого українська бюрократія роками не могла забезпечити: швидкий доступ до документів і частини послуг без принизливих черг, кабінетної зверхності та нескінченного носіння паперів. Втім, проблема полягає в тому, що зручний застосунок не замінює справедливого суду, чесної прокуратури й покарання для посадовців, які продовжують красти не в аналоговому, а вже в цифровому столітті.

Коли Верховна Рада скасувала депутатську недоторканність, Зеленський отримав один з найгучніших символічних результатів початку каденції. Стара політична каста втратила щит, який десятиліттями виглядав для суспільства як привілей над законом. Проте символічна перемога так і не стала повною правовою революцією, бо сама можливість притягнути депутата до відповідальності не гарантує, що слідство буде незалежним, прокуратура — принциповою, а суд — непідконтрольним.

Запуск ринку землі також увійшов до переліку виконаних обіцянок, хоча навколо нього залишилося багато недовіри, страхів і гострих суперечок. Мораторій, який роками консервував земельне питання, було знято, а власники паїв отримали право розпоряджатися своїм майном. Водночас ця реформа не стала спокійною історією про економічну свободу, бо суспільство й досі болісно реагує на ризики концентрації землі, слабкість дрібного фермера й недостатній контроль за великими гравцями.

Після легалізації грального бізнесу влада виконала ще одну обіцянку, яку подавали як спосіб вивести тіньовий ринок у законне поле. Казино, букмекерство й автомати отримали правила, ліцензії та державний нагляд. Однак легалізація не дорівнює очищенню, бо залежність людей, сумнівні схеми, питання до контролю й реальні бюджетні надходження залишили цю сферу дуже неоднозначною.

У межах «Великого будівництва» дороги, мости, школи, лікарні та інші об’єкти справді ремонтували й відкривали у великих масштабах. Для багатьох регіонів це було відчутно, бо новий асфальт, мости й приймальні відділення не існували лише в пресрелізах. Втім, інфраструктурний успіх мав і темний бік: суспільство так і не отримало повної відповіді на питання про вартість робіт, законність вибору підрядників, і те, чому у воюючої країні дороги виглядали як головний державний проєкт.

Водночас найважливіша обіцянка президента щодо припинення війни не була виконана. У 2019 році він говорив, що готовий втрачати рейтинги, популярність і навіть посаду, аби українські військові перестали гинути. Проте стійкого миру не настало, вогонь на Донбасі не зник остаточно, а 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Відповідальність за агресію лежить на Росії, але факт залишається фактом: обіцянка президента зупинити смерть українців на війні так і залишилася обіцянкою.

Всі пам’ятають, як під час передвиборчих дебатів на стадіоні НСК «Олімпійський» Володимир Зеленський заявив, що готовий стати на коліна заради того, щоб кожна українська дитина дочекалася свого батька з фронту, а кожна мати — свого сина. Однак насправді виявилося, що ця гучна обіцянка стала не моральним дороговказом влади, а порожньою передвиборчою обіцянкою. Війна в Україні досі триває, а замість обіцяного миру й повернення батьків та синів додому їх рідні отримали нескінченні очікування і бодай чесної відповіді на питання, де вони зараз знаходяться.

Не менш болісно виглядає обіцянка повернути всіх українських полонених, бо слово «всіх» у реальній політиці виявилося набагато важчим за будь-яку промову. Обміни відбувалися, сотні людей поверталися додому, родини переживали рідкісні моменти щастя посеред воєнного пекла. Проте всі полонені не повернуті, а після повномасштабного вторгнення кількість українців у російському полоні стала ще набагато більшою.

Обіцянка повернути Крим і Донбас теж залишилася невиконаною, попри правильні слова про те, що ці землі є українськими. Україна не відновила контроль над Кримом, не повернула всі окуповані райони Донбасу, а після 2022 року зіткнулася з новими окупаціями, руйнуваннями й фронтом, який поглинув величезні людські та державні ресурси. Отже, політична формула про повернення територій не перетворилася на завершену державну дію.

Коли Зеленський говорив про повернення людей з окупованих територій, він зачепив дуже важливу тему, але держава так і не створила достатньо сильної політики для цієї роботи. Російська пропаганда, паспортизація, страх, репресії й ізоляція працювали щодня, тоді як українська стратегія зв’язку з людьми в окупації часто виглядала фрагментарною. Слова президента на інавгурації про те, що українець не визначається паспортом, були точними, але за ними не з’явилася настільки потужна система, яка могла б пробивати інформаційну й адміністративну стіну окупації.

Боротьба з корупцією теж стала одним з найпомітніших провалів державно політики, бо очікування були завищені президентом і його командою. Обіцянки про «посадки» не перетворилися на невідворотне покарання для високопосадовців, а корупційні скандали за нової влади лише посилилися — у держструктурах, закупівлях, регіонах, партійному середовищі та навколо людей, пов’язаних з владною вертикаллю. В результаті система не була зламана, вона змінила обличчя, пристосувалася й навчилася ще більше безкарно наживатися в умовах війни.

Судова реформа теж залишилася слабким місцем, яке тягне вниз майже всі інші обіцянки. Без незалежного суду боротьба з корупцією перетворюється на телевізійний сюжет, рівність перед законом — на красиву фразу, а захист бізнесу й громадянина — на лотерею. Перезавантаження судової системи просувалося повільно, зі спротивом і напівкроками, тому довіра до правосуддя не стала тією опорою, яку Зеленський обіцяв країні нових правил.

Крім того, обіцянка знизити тарифи не дала українцям того полегшення, якого вони чекали після жорсткої критики старої влади. Комунальні платежі залишилися важким тягарем, ціни росли, зарплати й пенсії для багатьох не стали джерелом гідності, а економічні удари війни ще більше загострили цю проблему. Зеленський на інавгурації говорив про «шокуючі тарифи», але не створив моделі, в якій звичайна родина перестала б боятися платіжки.

Обіцянка одного президентського терміну також втратила чіткість. Зеленський заходив у політику з тезою про п’ять років, але згодом вже не відкидав можливості нового балотування. Воєнний стан зробив вибори неможливими з юридичного погляду, однак політична обіцянка була не про технічну дату виборів, а добровільне обмеження власної влади, і тут остаточної чесної крапки поставлено не було.

Особливо гостро виглядають невиконані обіцянки військовим, бо саме на них зараз тримається існування держави. Зеленський говорив про гідне забезпечення, житло, відпустки після бойових завдань, відпочинок для родин і повагу до захисників. Після 2022 року суспільна повага до армії стала величезною, але держава не відповідає їй якістю рішень: проблеми ротацій, бюрократії, виплат, лікування, реабілітації, житла й справедливого ставлення до військових залишилися вкрай болючими.

Поряд з цим обіцянка створити країну рівних правил для всіх не витримала перевірки владою. Нові обличчя в парламенті й уряді не автоматично стали новою якістю, а частина людей, які прийшли під прапором оновлення, швидко опинилася в скандалах або показала слабку професійність. Виборець чекав демонтажу старої системи, а побачив, що стара культура домовленостей, лояльності, закритих рішень і залежності від центру впливу може спокійно жити з новими прізвищами.

Фраза з промови президента на інавгурації про те, що він не ікона і не портрет, звучала красиво, але персоналізація влади не зникла. Навпаки, багато процесів дедалі сильніше зав’язувалися на президентську вертикаль, вузьке коло довірених людей і політичну доцільність. Портрети могли зникати зі стін, але культ політичного центру залишався в рішеннях, призначеннях і страху чиновників сперечатися з Банковою.