Смерть позивача або відповідача: чому одні судові справи продовжуються, а інші припиняються

Тривалий розгляд судових справ в Україні іноді призводить до ситуацій, коли ще до ухвалення остаточного рішення один з учасників процесу помирає. На перший погляд може здатися, що після цього судовий спір автоматично припиняється, однак на практиці все залежить від характеру правовідносин, предмета позову та того, чи допускає закон правонаступництво. Від цих обставин залежить, чи продовжиться розгляд справи, чи її буде зупинено на тривалий час, або ж суд узагалі закриє провадження.

Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери» пояснили, як смерть позивача чи відповідача впливає на перебіг судового процесу, в яких випадках до справи залучаються спадкоємці або інші правонаступники, чому не всі спори можуть бути продовжені після смерті сторони та які процесуальні наслідки це має для інших учасників справи.

Навряд чи для когось стане відкриттям, що українська система правосуддя не належить до найшвидших. Навіть за найбільш сприятливих обставин отримати рішення суду у цивільній справі громадянин може розраховувати приблизно через 2–3 місяці. Проте лише за умови, якщо інша сторона визнає позов і надасть до суду відповідну заяву або сторони домовляться про мирову угоду. Винятком є справи про встановлення факту смерті, які інколи розглядаються за кілька днів, однак такі випадки є радше винятком із загального правила.

Втім, на практиці судові процеси нерідко тривають роками. Найдовший строк розгляду цивільної справи, відомий нам із власного досвіду, становив 6 років з урахуванням проходження всіх судових інстанцій — від місцевого суду до Верховного Суду. При цьому далеко не завжди затягування розгляду є наслідком дій або бездіяльності сторін. Причиною можуть стати відставка судді або його переведення до іншого суду, проведення експертизи, яка через значне навантаження експертів триває 1–2 роки, регулярні відключення електроенергії в умовах воєнного стану та інші обставини, на які учасники процесу не можуть вплинути.

Саме через тривалий розгляд справ нерідко виникає ще одна юридично важлива проблема — смерть фізичної особи, яка бере участь у судовому процесі як сторона. У такій ситуації виникає закономірне запитання: чи буде суд продовжувати розгляд справи, чи вона припиниться автоматично?

Цивільний процесуальний кодекс України, за правилами якого розглядається переважна більшість цивільних спорів, дає на це чітку відповідь. Закон передбачає, що у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у правовідносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи. Причому зробити це суд може на будь-якій стадії судового процесу. Водночас інша норма цього ж Кодексу встановлює, що суд зобов’язаний зупинити провадження у справі, якщо померла або була оголошена померлою фізична особа, яка була стороною у справі, але лише за умови, що спірні правовідносини допускають правонаступництво.

Саме на цьому етапі слід звернути увагу на 2 принципово важливі умови. По-перше, померла особа повинна бути саме стороною у справі. По-друге, самі правовідносини мають допускати правонаступництво. Якщо хоча б одна з цих умов відсутня, застосовуються зовсім інші процесуальні правила. Для кращого розуміння варто пам’ятати, що цивільне судочинство здійснюється у 3 формах: позовному, наказному та окремому провадженні. Саме від форми провадження багато в чому залежить, які процесуальні наслідки матиме смерть учасника справи. Так, у позовному провадженні учасниками справи є сторони та треті особи. У наказному провадженні учасниками виступають заявник і боржник. У справах окремого провадження учасниками є заявники та інші заінтересовані особи.

Як бачимо, поняття «сторона» існує виключно у позовному провадженні. Саме позивачі та відповідачі мають процесуальний статус сторін. Тому, якщо під час розгляду справи помирає позивач або відповідач, судова справа автоматично не завершується. За наявності правонаступництва суд лише зупиняє провадження до вирішення питання про заміну померлого його правонаступником. Так само вирішується питання і тоді, коли помирає 1 зі співпозивачів або 1 зі співвідповідачів. Водночас смерть третьої особи не впливає на подальший розгляд справи, оскільки вона не є стороною процесу. За таких обставин суд продовжує розгляд без зупинення провадження.

Зазначимо, що зовсім інакше врегульовано ситуацію у наказному провадженні. Окрім того, що його учасниками є заявник і боржник, судовий наказ одночасно є виконавчим документом, який безпосередньо пов’язаний з особами заявника та боржника. Саме тому спадкоємець або інший правонаступник не може пред’явити такий судовий наказ до примусового виконання так само, як і не може здійснюватися стягнення з померлої особи.

Разом з тим закон допускає заміну сторони її правонаступником уже у виконавчому провадженні. Проте це правило також має свої межі. Наприклад, судовий наказ про стягнення аліментів із померлої особи виконаний бути не може, адже обов’язок зі сплати аліментів нерозривно пов’язаний із особою боржника і припиняється після його смерті.

Подібна ситуація виникає і у справах окремого провадження, оскільки вони зазвичай тісно пов’язані саме з особою заявника. До таких справ належать, зокрема, встановлення юридичних фактів, визнання особи недієздатною, усиновлення та інші категорії, у яких значення мають особистий статус, стан або обставини життя конкретної людини. Саме тому у більшості випадків заявник у такій справі не може бути просто замінений іншою особою, адже сама суть вимоги нерозривно пов’язана з тим, хто її подав.

На цьому етапі ми фактично підходимо до другої, не менш важливої частини питання: які саме правовідносини допускають правонаступництво, а які припиняються разом зі смертю людини. Єдиного чіткого та вичерпного переліку закон не встановлює, оскільки це питання одночасно стосується кількох галузей права, зокрема цивільного, сімейного та трудового. Вирішальним критерієм у кожному конкретному випадку є те, чи може відповідне право або обов’язок перейти до іншої особи. Якщо виконання зобов’язання можливе лише особисто тією людиною, яка була його учасником, то після її смерті воно припиняється, а правонаступництво не допускається.

Саме за таким принципом вирішуються справи про розірвання шлюбу, адже шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя і продовжувати судовий розгляд у такій ситуації вже немає правових підстав. Аналогічно неможливо позбавити батьківських прав особу, яка померла, оскільки відповідні права та обов’язки були нерозривно пов’язані саме з нею.

Такий самий особистий характер мають і аліментні зобов’язання. Обов’язок зі сплати аліментів припиняється зі смертю боржника, так само як і право на їх отримання припиняється зі смертю одержувача. Перекласти цей обов’язок на спадкоємців або передати їм право на подальше одержання аліментів у тому самому вигляді неможливо, оскільки ці правовідносини виникли між конкретними особами.

Окремо слід звернути увагу на відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Право вимагати таке відшкодування безпосередньо пов’язане з особою потерпілого, тому воно не передається іншій людині як звичайне майнове право. Саме через особистий характер таких вимог правонаступництво у відповідній частині не допускається.

Не переходять до інших осіб і права на пенсію, соціальні виплати або допомогу, якщо вони виникли у зв’язку з конкретним соціальним статусом певної людини. Такі права залежать від віку, стану здоров’я, трудового стажу, інвалідності, сімейного стану або інших особистих обставин, тому інша особа не може автоматично посісти місце померлого лише на підставі спорідненості чи прийняття спадщини.

Особисто пов’язаними з людиною залишаються також права та обов’язки, що виникають із трудових відносин. Йдеться, зокрема, про виконання посадових обов’язків, поновлення працівника на роботі та інші вимоги, які можуть бути реалізовані лише самим працівником або стосуються його особистої трудової діяльності. Інша особа не може продовжити працювати замість померлого працівника або вимагати його поновлення на посаді від свого імені.

Так само правонаступництво зазвичай не допускається у спорах, що стосуються особистих немайнових прав. Ці права належать конкретній людині від народження або за законом, не мають звичайного майнового змісту та не можуть бути передані іншій особі лише тому, що вона є спадкоємцем.

Крім того, певні обмеження існують і щодо права на участь у товариствах та права членства в об’єднаннях громадян. Такі права можуть бути пов’язані з особою учасника або члена, тому їх перехід залежить від того, що саме передбачено законом або установчими документами відповідної організації. Якщо можливість переходу прямо не встановлена, заміна померлого іншою особою не відбувається автоматично.

Подібний підхід застосовується і до прав та обов’язків особи як кредитора або боржника, якщо вони випливають із зобов’язання, нерозривно пов’язаного з її особою. Якщо характер зобов’язання передбачає, що виконати його може лише конкретна людина, воно не може бути передане іншій особі та припиняється після її смерті.

Водночас закон передбачає і випадки, коли заміна учасника зобов’язання все ж можлива. Стаття 512 Цивільного кодексу України визначає, що кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином, тобто відступлення права вимоги. Також заміна кредитора допускається внаслідок правонаступництва. У такому разі права попереднього кредитора переходять до іншої особи на підставі закону або інших юридичних обставин, які спричиняють такий перехід.

Ще однією підставою для заміни кредитора є виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем, який виступає майновим поручителем. Після такого виконання до особи, яка погасила борг, можуть перейти права кредитора в обсязі, передбаченому законом.

Стаття 512 Цивільного кодексу України також передбачає можливість заміни кредитора у разі виконання обов’язку боржника третьою особою. У такій ситуації закон також може пов’язувати виконання чужого зобов’язання з переходом певних прав до того, хто фактично його виконав.

Крім названих нами підстав, кредитор у зобов’язанні може бути замінений і в інших випадках, установлених законом. Однак така заміна не є безумовною, оскільки кредитор не може бути замінений, якщо відповідна заборона прямо передбачена договором або законом.

Хоча закон допускає заміну кредитора в окремих правовідносинах, стаття 515 Цивільного кодексу України встановлює чітке обмеження: така заміна неможлива у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора. До них, зокрема, належать зобов’язання щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, оскільки право вимоги у таких випадках безпосередньо пов’язане з конкретною людиною.

Якщо питання стосується не кредитора, а боржника, застосовується інше правило, передбачене статтею 520 Цивільного кодексу України. Боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою, тобто борг може бути переведений, але лише за згодою кредитора, без якої така заміна не допускається. Оскільки смерть сторони у справі безпосередньо впливає на подальший рух процесу, цілком закономірно виникає запитання, яким чином суд узагалі може дізнатися про те, що позивач або відповідач помер. На практиці таку інформацію суд отримує лише від іншої сторони або від іншого учасника справи, адже суди не підключені до реєстрів актів цивільного стану та не зобов’язані перевіряти, чи жива людина, яка перестала з’являтися на судові засідання.

Варто знати, що попри важливість такої інформації для розгляду справи, закон не покладає на сторону обов’язку повідомляти суд про смерть іншого учасника процесу. Жодного покарання за таке неповідомлення також не передбачено, а саме питання інколи виникає вже на стадії виконання судового рішення, хоча й тоді далеко не в кожній справі.

З огляду на реальні життєві обставини сторона у справі взагалі може не знати, що сталося з її процесуальним опонентом. Саме тому іноді навіть за наявності певної інформації учасник процесу може не поспішати повідомляти її суду, тим більше що прямого обов’язку робити це закон не встановлює.

Показовою у цьому сенсі може бути ситуація, коли дві сестри судяться за спадщину після батьків, причому одна з них проживає у спадковому будинку, щодо якого триває спір, а інша через воєнні дії спочатку виїхала на Захід України, а згодом, імовірно, за кордон. Оскільки сестри між собою не спілкуються, у разі смерті однієї з них за межами України інша дізнається про це лише тоді, якщо хтось із родичів або знайомих захоче їй повідомити.

Якщо після підтвердження смерті сторони з’ясується, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі. Таке саме правило діє у разі оголошення фізичної особи померлою або припинення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі.

Коли ж спірні правовідносини допускають правонаступництво, суд не закриває справу, а зупиняє провадження до залучення правонаступника або законного представника. Строк такого зупинення не може бути меншим ніж 6 місяців, оскільки саме стільки часу закон відводить спадкоємцям для прийняття спадщини після смерті особи.

Щоб зрозуміти, як ця процедура відбувається на практиці, варто розглянути типовий приклад. Позивач приходить на судове засідання та повідомляє, що 2 тижні тому помер відповідач, однак надати свідоцтво про смерть не може, оскільки не є його родичем і не займався похованням.

Отримавши від позивача таку заяву, суд постановляє ухвалу, якою витребує у відділу державної реєстрації актів цивільного стану або у консульської установи копію актового запису про смерть відповідача. Після надходження документа, який підтверджує смерть, суд постановляє ухвалу про зупинення провадження у справі.

Після спливу 6 місяців суд поновлює провадження та направляє запит до державної нотаріальної контори за місцем реєстрації померлого відповідача. У запиті суд з’ясовує, чи відкривалася після його смерті спадкова справа, хто саме прийняв спадщину та на якій підставі це відбулося — за законом чи за заповітом. Якщо з отриманої інформації випливає, наприклад, що спадщину після смерті відповідача прийняли його дружина та син, суд своєю ухвалою залучає їх до участі у справі як співвідповідачів замість померлого. Можлива й інша ситуація, за якої самі правонаступники звертаються до суду із заявою та просять залучити їх до участі у справі.

Навіть коли правонаступники самостійно заявляють про бажання вступити у процес, одного такого звернення недостатньо. Якщо вони не нададуть доказів правонаступництва, суд може відмовити у допуску до участі у справі.

Після залучення правонаступника справа не повертається до початкової точки, а всі процесуальні дії, які були вчинені до його вступу, залишаються для нього обов’язковими тією самою мірою, якою вони були обов’язковими для особи, яку він замінив. Це означає, що правонаступник не може вимагати переглянути вже проведені процесуальні дії лише тому, що особисто не брав у них участі.

Важливою особливістю правонаступництва є те, що воно допускається на будь-якій стадії судового процесу. Після залучення правонаступника розгляд цивільної справи продовжується з того моменту, на якому його було зупинено, а не починається заново. Такий підхід пояснюється тим, що всі дії, вчинені у процесі правопопередником, мають для правонаступника таку саму юридичну силу, яку вони мали для особи, що вибула зі справи.

Незалежно від того, чи бажає спадкоємець або інший правонаступник брати участь у судовому процесі, суд залучає його до справи як позивача або відповідача, якщо для цього існують законні підстави. Процесуальний статус такої особи виникає не внаслідок її особистого бажання, а через участь у справі правопопередника, права та обов’язки якого до неї перейшли.

Щоб прийняття спадщини не обернулося несподіваною участю у тривалому судовому спорі, перед поданням нотаріусу заяви про прийняття спадщини варто перевірити на сайті судової влади, чи не розглядаються справи за участю спадкодавця. Лише після ознайомлення із суттю таких спорів можна об’єктивніше оцінити, чи виправдане прийняття спадщини з урахуванням можливих процесуальних ризиків.

Не менш несподіваною для іншої сторони може виявитися і правова позиція тих, хто вступив у справу замість померлого учасника. Кожен правонаступник має право самостійно визначати своє ставлення до предмета спору, а суд зобов’язаний забезпечити кожному з них можливість повноцінно брати участь у судових засіданнях і користуватися передбаченими законом процесуальними правами.

У наведеному нами раніше прикладі дружина померлого відповідача може повністю визнати заявлені позовні вимоги, тоді як його син, навпаки, може категорично заперечувати проти них. Така відмінність у позиціях є цілком допустимою, оскільки кожен правонаступник самостійно реалізує свої процесуальні права та не зобов’язаний погоджуватися ані з іншими спадкоємцями, ані з позицією померлого.

Якщо суд не залучить до справи когось із правонаступників, які мають брати в ній участь, це вважатиметься істотним порушенням норм процесуального права. Надалі таке порушення може стати підставою для скасування ухваленого судового рішення, оскільки особу фактично позбавили можливості захищати свої права та інтереси у процесі.

Відповідно до Цивільного процесуального кодексу України правонаступник отримує всі процесуальні права правопопередника, однак не зобов’язаний дотримуватися тієї правової позиції, яку займала померла особа. Свобода волевиявлення дозволяє йому самостійно визначати подальшу поведінку у справі, навіть якщо вона повністю суперечить намірам правопопередника.

Залежно від власного бачення спору правонаступник може відмовитися від позову, змінити його підстави або предмет, відкликати позовну заяву чи визнати позов. Усі ці дії є допустимими навіть тоді, коли правопопередник за життя дотримувався протилежної позиції та не мав наміру завершувати справу у такий спосіб. Саме розрахунок на тривалість судового розгляду та можливу зміну життєвих обставин інколи підштовхує людей вступати у процес з цинічною надією, яку передає відомий вислів: «Або ішак здохне, або падишах».

Отже, радимо не вважати смерть учасника судового процесу автоматичною підставою для завершення справи. Насамперед необхідно з’ясувати, чи допускають спірні правовідносини правонаступництво, а спадкоємцям перед прийняттям спадщини варто перевірити, чи не бере спадкодавець участі у судових справах. Це допоможе заздалегідь оцінити можливі юридичні ризики, адже разом із майном можна успадкувати й процесуальні права та обов’язки, які здатні суттєво вплинути на подальший перебіг судового спору.