Неочікуване надходження грошей на банківську картку часто здається приємною випадковістю, але з юридичної точки зору така ситуація може мати зовсім інше значення. Закон розрізняє випадки, коли особа справді повинна повернути отримане без належної підстави, і ситуації, коли повернення не вимагається, зокрема якщо йдеться про виплати, пов’язані із засобами до існування, або про добровільну поведінку платника, який сам усвідомлював відсутність обов’язку платити.
Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери», до яких звернулася наша редакція, прокоментували, як у цивільному законодавстві врегульовано питання безпідставно набутого майна, в яких випадках отримані кошти підлягають поверненню, а коли важливими стають добросовісність сторін, відсутність рахункової помилки та характер самої виплати.
У Цивільному кодексі України існують досить цікаві норми, в застосуванні яких плутаються навіть досвідчені професіонали, а пересічні громадяни навіть не знають про їх існування, хоча з ситуаціями, які вони регулюють стикались не раз у житті. Мова йде про так зване безпідставно набуте майно. При чому громадяни стикаються найчастіше не з майном як з річчю, а грошима.
Наведемо найпростіший приклад – на банківську картку особи заходить певна сума коштів, не важливо, чи то тисяча гривень, чи то десять тисяч. Відправник коштів може бути як зовсім незнайома фізична чи юридична особа, так й сусід, роботодавець чи навіть пенсійний фонд. При цьому гроші ви не від кого не чекали, вам їх ніхто не винен. Звичайно – перша реакція – «Щастя привалило!». В думках кошти вже витрачені на всі ті забаганки, на що зазвичай їх не вистачало, або було шкода власних грошей. Втім, на наступний день особі телефонує сусід, чи роботодавець, чи пенсійний фонд, перепрошують за помилку та просять повернути кошти з банківської карти безпосередньо відправнику.
Звісно, що хтось з великою чи не дуже радістю одразу поверне кошти, а хтось поставить питання – а чому я винен повертати? Аби розібратися що ж саме визначає закон в подібних ситуаціях звернемося до статей 1212-1215 ЦК України.
Закон зазначає, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Як бачимо, отримати безпідставне майно можливо двома шляхами:
- коли для цього отримання взагалі не було підстав;
- коли були підстави для отримання майна, але згодом їх не стало.
Норми про безпідставно набуте майно застосовуються незалежно від того, через чиї саме дії майно опинилося в іншої особи без належної правової підстави. Це могло статися через поведінку набувача, потерпілого, третіх осіб або навіть унаслідок певної події. Для закону вирішальним є не те, хто саме спричинив таку ситуацію, а сам факт набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.
Закон визначає, що правила про безпідставно набуте майно застосовуються, зокрема, до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, витребування майна власником із чужого незаконного володіння, повернення виконаного однією зі сторін у зобов’язанні, а також відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
За загальним правилом, особа, яка безпідставно набула майно, повинна повернути його потерпілому в натурі, тобто саме те майно, яке було отримане або збережене без достатньої правової підстави. Якщо ж повернути таке майно в натурі неможливо, тоді відшкодовується його вартість. Така вартість визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Крім самого майна, закон враховує і те, що особа могла отримати від нього певну користь. Тому особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов’язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з того часу, коли дізналася або могла дізнатися, що володіє ним без достатньої правової підстави. Із цього ж моменту така особа відповідає за допущене нею погіршення майна. Водночас вона має право вимагати відшкодування необхідних витрат, зроблених на це майно, починаючи з часу, з якого зобов’язана повернути доходи. Якщо ж ідеться про безпідставне одержання чи збереження грошей, на них нараховуються проценти за користування.
Таким чином, загальне правило полягає в тому, що безпідставно набуте майно підлягає поверненню. Водночас закон прямо встановлює випадки, коли безпідставно набуте майно не повертається. До таких виплат належать заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, а також інше майно, якщо це встановлено законом.
Зазначимо, що головною умовою, за якої такі виплати не підлягають поверненню, є те, що вони були здійснені фізичною або юридичною особою добровільно, без рахункової помилки з її боку та без недобросовісності з боку набувача.
Показовим прикладом застосування цього правила є постанова Верховного Суду України від 13 травня 2026 року у справі № 624/892/23. У цій справі у 2023 році АТ «Харківобленерго» звернулося до суду з позовом до громадянки про стягнення заборгованості за невідпрацьовані дні отриманого нею позачергового авансу в рахунок майбутньої заробітної плати. Позовні вимоги товариство обґрунтовувало тим, що відповідно до наказу від 01 вересня 2003 року № 3/1223к громадянка була прийнята на посаду юрисконсульта Кегичівського РВЕ, а наказом від 26 липня 2023 року № 877к її звільнили з цієї посади за прогул без поважних причин за пунктом 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.
Під час звільнення працівницю повідомили, що за нею рахується борг перед товариством у розмірі 11 766,32 грн за період з лютого 2022 року по липень 2023 року. Така заборгованість, на думку роботодавця, виникла через виплату після введення в Україні воєнного стану сум позачергового авансу в рахунок майбутньої заробітної плати, які працівниця не відпрацювала та не повернула.
Оскільки працівниця отримала суми авансу, виданого в рахунок заробітної плати, але повністю їх не погасила і не відпрацювала, позивач вважав ці кошти безпідставно набутими та такими, що підлягають поверненню на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. На думку АТ «Харківобленерго», позачерговий аванс, виданий у рахунок майбутньої заробітної плати, не є заробітною платою, оскільки він був виплачений не за трудовим договором, не на підставі умов, визначених колективним договором, не був винагородою за виконану роботу та не належав до компенсаційних виплат.
З урахуванням цього АТ «Харківобленерго» просило суд стягнути з громадянки на користь товариства суму заборгованості за невідпрацьовані дні отриманого нею позачергового авансу в рахунок майбутньої заробітної плати у розмірі 11 766,32 грн.
Суд першої інстанції позов задовольнив, при цьому суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін. Після цього справа надійшла на розгляд Верховного Суду. Розглядаючи справу, він звернув увагу на зміст статті 2 Закону України «Про оплату праці», яка визначає складові заробітної плати. Основна заробітна плата є винагородою за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці, зокрема норм часу, виробітку, обслуговування та посадових обов’язків. Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок, окладів, відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Зазначимо, що додаткова заробітна плата є винагородою за працю понад установлені норми, за трудові успіхи, винахідливість та особливі умови праці. До неї належать доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, а також премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій. До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать винагороди за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в межах грантів, а також компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або здійснюються понад встановлені такими актами норми.
Під час розгляду справи Верховний Суд також звернув увагу на порядок виплати заробітної плати, визначений законодавством. Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата виплачується працівникам регулярно у робочі дні в строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим із представниками трудового колективу. При цьому виплата має здійснюватися не рідше двох разів на місяць із проміжком не більше шістнадцяти календарних днів та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який вона нарахована.
Окремо суд нагадав про один з базових принципів цивільного права — презумпцію добросовісності учасників правовідносин. Частина п’ята статті 12 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, то її поведінка вважається добросовісною та розумною доти, доки інше не буде встановлено судом.
Верховний Суд підкреслив, що стаття 1215 Цивільного кодексу України містить спеціальне правило щодо окремих видів виплат, які не підлягають поверненню навіть у випадку їх безпідставного набуття. До таких виплат належать заробітна плата та прирівняні до неї платежі, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування. Однак це правило діє лише за умови, що виплата була проведена добровільно, без рахункової помилки з боку платника та без недобросовісності з боку особи, яка отримала кошти.
Аналізуючи сформовану судову практику, Верховний Суд зазначив, що з цього правила існують лише два винятки. Перший стосується випадків, коли виплата стала наслідком рахункової помилки особи, яка її здійснювала. Другий — коли буде доведено недобросовісність набувача коштів. При цьому закон виходить із того, що правильність проведених розрахунків та добросовісність отримувача презюмуються. Саме тому обов’язок довести наявність рахункової помилки або недобросовісної поведінки покладається на особу, яка вимагає повернення виплачених коштів. При цьому суд окремо зауважив, що рахункова помилка — це помилка, допущена саме під час арифметичних підрахунків. Тобто не кожна неточність або помилкове рішення про виплату коштів може вважатися рахунковою помилкою в розумінні закону.
Оцінюючи обставини конкретної справи, Верховний Суд встановив, що роботодавець наполягав на стягненні з працівниці позачергового авансу, виплаченого в рахунок майбутньої заробітної плати. Суди першої та апеляційної інстанцій погодилися з тим, що такий аванс не є заробітною платою, а тому підлягає поверненню на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
Водночас Верховний Суд звернув увагу на те, що спірні кошти були виплачені саме в рахунок заробітної плати. Фактично роботодавець надав працівниці ці кошти як засіб до існування, що має принципове значення для застосування статті 1215 Цивільного кодексу України. Попередні суди не надали належної оцінки цій обставині та не врахували, що для таких виплат закон встановлює спеціальний режим правового захисту.
Крім того, суди не перевірили наявність тих виняткових обставин, які дозволяють вимагати повернення коштів. Зокрема, вони не встановили ані рахункової помилки з боку роботодавця, ані недобросовісності з боку працівниці. При цьому саме роботодавець повинен був довести існування таких обставин. Саме з цих підстав Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову акціонерного товариства «Харківобленерго» про стягнення з працівниці 11 766,32 грн заборгованості за невідпрацьовані дні отриманого позачергового авансу, виплаченого в рахунок майбутньої заробітної плати.
Ще одним цікавим прикладом застосування норм про безпідставно набуте майно стала справа № 185/446/18, яку Верховний Суд розглянув 4 серпня 2021 року. У цій справі суд дійшов висновку, що безпідставно набуті кошти не завжди підлягають поверненню, навіть якщо між сторонами не існувало жодного юридичного обов’язку щодо їх сплати. Вирішальне значення можуть мати обставини, за яких такі кошти були передані, а також поведінка особи, яка згодом вимагає їх повернення.
Як встановили суди, у період із серпня по грудень 2017 року позивач неодноразово перераховував зі свого банківського рахунку грошові кошти на рахунок відповідачки. Загальна сума таких переказів склала 1 330 000 грн, при цьому призначення платежів у банківських документах не зазначалося.
Звертаючись до суду, позивач стверджував, що відповідачка, користуючись його довірою, отримала ці кошти під приводом майбутнього спільного бізнесу, однак не мала наміру реалізовувати такі плани та використала гроші на власні потреби. Саме тому він просив стягнути з неї отримані кошти як безпідставно набуте майно.
Натомість відповідачка пояснювала, що між нею та позивачем існували близькі особисті стосунки, які вона сприймала як сімейні. За її словами, сторони планували спільне проживання, підшуковували житло, обговорювали його придбання, разом проводили дозвілля та будували спільні плани на майбутнє. Саме за пропозицією позивача вона відкрила банківський рахунок, на який надходили кошти. Надалі ці гроші використовувалися на спільні потреби сторін, зокрема на відпочинок, придбання продуктів, автомобіль, квартиру та інші витрати. При цьому, як зазначала відповідачка, усі витрати здійснювалися за погодженням із позивачем, який фактично контролював використання коштів та визначав, коли і для яких цілей вони мають бути витрачені.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд звернувся до правових висновків, викладених раніше в постанові Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17. У ній суд наголосив, що добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства та передбачає чесність, відкритість і повагу до інтересів іншої сторони правовідносин.
У цьому ж рішенні Верховний Суд детально роз’яснив зміст доктрини venire contra factum proprium, або заборони суперечливої поведінки. Її суть полягає в тому, що особа не може діяти всупереч своїй попередній поведінці, якщо інша сторона обґрунтовано покладалася на неї та будувала свої дії відповідним чином. Іншими словами, закон не підтримує ситуації, коли людина спочатку добровільно створює певні правові або фактичні наслідки, а потім намагається оскаржити власні дії лише тому, що вони стали для неї невигідними.
Застосовуючи ці підходи до конкретної справи, Верховний Суд зазначив, що під час вирішення спорів про повернення безпідставно набутих коштів необхідно враховувати не лише положення статті 1212 Цивільного кодексу України, а й загальні принципи цивільного права, насамперед принцип добросовісності.
Суд встановив, що позивач добровільно та свідомо перераховував відповідачці значні суми коштів, знаючи, що між ними не існує жодного юридичного зобов’язання, яке б зобов’язувало його здійснювати такі платежі. Крім того, сторони спільно користувалися цими коштами та витрачали їх за взаємною домовленістю.
За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що подальша вимога позивача про повернення грошей суперечить його власній попередній поведінці. Фактично він добровільно погодився на здійснення цих витрат та усвідомлював наслідки своїх дій, а тому не може згодом вимагати повернення коштів лише через зміну власного ставлення до ситуації.
Саме тому Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про відсутність підстав для стягнення з відповідачки 1 200 000 грн та залишив рішення про відмову в задоволенні позовних вимог без змін. Ця справа вкотре підтвердила, що при вирішенні спорів про безпідставне набуття майна суди оцінюють не лише формальний рух коштів, а й реальний зміст правовідносин між сторонами, їхню добросовісність та послідовність поведінки.
Враховуючи ці рішення судів, радимо не поспішати витрачати кошти, походження яких вам невідоме або викликає сумніви. Варто з’ясувати підставу платежу, зберегти документи та повідомлення, не ігнорувати звернення відправника, але й не повертати гроші автоматично без перевірки обставин. У спірних ситуаціях важливо оцінювати не лише сам факт отримання коштів, а й те, чи була правова підстава для виплати, чи мала місце рахункова помилка, чи діяв отримувач добросовісно та, чи належить платіж до тих, що законом захищені від повернення.
