Багато хто сприймає спадкові справи як просту формальність: є заповіт — значить все вже вирішено, не допомагав батькам — не маєш права на спадок, прописаний у квартирі — значить автоматично спадкоємець. На практиці все виглядає набагато складніше. З-поміж десятків обставин і нюансів є одна, яка викликає найбільше суперечок: спільне проживання зі спадкодавцем на момент його смерті. Саме від цього нерідко залежить, чи отримає особа майно, на яке претендує. Але що таке «проживання» — фізична присутність, реєстрація, факт ведення спільного побуту чи щось інше? І чи завжди достатньо одного лише штампу в паспорті?
Редакція ІА «ФАКТ» звернулася до юристів адвокатського об’єднання «Репешко і партнери», щоб з’ясувати, як на практиці застосовується норма про те, що спадкоємець, який постійно проживав разом з померлим на момент відкриття спадщини, вважається таким, що її прийняв. У центрі уваги — ситуації, коли спадкоємець був зареєстрований за іншою адресою, але фактично мешкав разом зі спадкодавцем, або навпаки — був зареєстрований, але фактично не проживав. Фахівці роз’яснили, які документи мають вирішальне значення для нотаріуса, коли потрібне звернення до суду, у яких випадках подається позов про встановлення факту проживання, а в яких — про його відсутність.
Постійне проживання спадкоємця і спадщина
Закон передбачає, що спадкоємець, який постійно проживав разом з померлим на момент відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв цю спадщину. Це працює за умови, якщо він не подав заяву про відмову від спадщини протягом шести місяців від дня її відкриття — саме такий строк передбачено статтею 1270 Цивільного кодексу України.
Підтвердити факт спільного проживання зі спадкодавцем можливо такими документами: витягом з реєстру територіальної громади, довідкою про реєстрацію місця проживання або будь-яким іншим документом, що підтверджує цей факт. Саме на ці докази орієнтуються нотаріуси, коли перевіряють, чи проживав спадкоємець з померлим постійно. Для нотаріуса головне — офіційна реєстрація обох осіб за однією адресою на момент смерті спадкодавця. Якщо надаються відповідні документи, нотаріус видає свідоцтво про право на спадщину, незалежно від того, чи йдеться про спадкування за законом або за заповітом.
Окремо варто звернути увагу на положення, які стосуються малолітніх, неповнолітніх, недієздатних осіб, а також осіб з обмеженою цивільною дієздатністю. Всі ці категорії вважаються такими, що прийняли спадщину автоматично — за винятком випадків, прямо передбачених частинами другою — четвертою статті 1273 Цивільного кодексу, тобто коли була подана заява про відмову, оформлена відповідно до вимог закону.
Проте в реальному житті ситуації бувають складніші. Часто трапляється так, що спадкоємець фактично мешкав разом зі спадкодавцем, але не був зареєстрований за цією ж адресою. Буває й навпаки — зареєстрований був, але фактично вже давно не проживав з померлим. У першому випадку нотаріус не може автоматично визнати, що спадкоємець прийняв спадщину, тож обов’язково потрібно подати заяву про прийняття спадщини протягом шестимісячного строку. Після його закінчення нотаріус, у разі відсутності реєстрації, видасть постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії. У таких випадках єдиним шляхом далі залишається звернення до суду.
Залежно від обставин конкретної справи, до суду можна подати позов з вимогами:
– встановити факт постійного проживання спадкоємця на час відкриття спадщини (день смерті спадкодавця) разом із спадкодавцем;
– або встановити факт, що на день смерті спадкодавця спадкоємець не проживав із ним разом фактично за адресою реєстрації спадкодавця.
Оскільки саме встановлення одного з цих фактів часто і є вирішальним для подальшого оформлення спадщини, в позовній заяві обов’язково також потрібно просити суд визнати право власності на спадкове майно. Без цього навіть позитивне рішення суду про проживання чи його відсутність не дасть юридичного результату — право на спадщину залишиться неоформленим.
Справа про встановлення факту постійного проживання
Справи про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем мають свою специфіку. У таких процесах до участі обов’язково залучаються всі інші спадкоємці, незалежно від того, чи претендують вони на спадщину. Суд розглядає докази, що підтверджують факт проживання разом зі спадкодавцем на день його смерті. Це можуть бути різні документи: акти, довідки, декларації з лікарем, свідчення сусідів чи родичів — усе, що може обґрунтувати фактичне спільне проживання.
Показовою є справа, з якою працювали наші адвокати. Наприкінці 2022 року померла жінка, зареєстрована в Куп’янському районі Харківської області, у сільській місцевості. Через тяжку хворобу останні три роки вона фактично проживала з донькою у смт Васищеве Харківського району. Після її смерті донька, попри те що була єдиною, на кого оформлено заповіт, не подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини в шестимісячний строк. У результаті, коли вона звернулася для оформлення кількох гектарів сільськогосподарських земель, нотаріус їй відмовив. Донька була впевнена, що оскільки є заповіт і вона доглядала матір, ніяких додаткових дій не потрібно. Однак відсутність реєстрації за однією адресою стала причиною відмови.
Єдиним варіантом стало звернення до суду, якому були надані такі документи:
– заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Харківської області. У ньому зазначено, що документ складено на матері жінки у зв’язку з її станом здоров’я за адресою, де вони проживали разом. Заповіт підписано іншою особою за дорученням матері, в присутності двох свідків;
– декларація про вибір лікаря, укладена матір’ю жінки, з медичним закладом Харківського району за тією ж адресою в смт Васищеве, що свідчить про фактичне проживання саме там;
– свідоцтво про смерть, в якому місцем смерті також зазначено смт Васищеве, Харківський район;
– інформація від Безлюдівської селищної ради про те, що мати проживала разом з донькою згідно з актом депутата, починаючи з певної дати до самої смерті;
– акт депутата селищної ради, складений у присутності сусідів, в якому підтверджено, що жінка проживала за цією адресою з 2019 року по день смерті;
– лікарське свідоцтво про смерть, яке також підтвердило, що смерть настала за цією ж адресою.
Суд визнав доводи обґрунтованими, встановив факт постійного проживання доньки зі спадкодавцем, визнав її спадкоємцем і зобов’язав оформити право власності на земельну ділянку. Цей випадок наочно демонструє: кожна спадкова справа є індивідуальною. Неможливо наперед визначити, які саме документи виявляться вирішальними. Саме тому важливо аналізувати обставини комплексно й своєчасно звертатися за юридичною допомогою, щоб не втратити спадкові права через формальності.
Вищий Спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» роз’яснив позицію судів у випадках, коли спадкоємці постійно проживали зі спадкодавцем, однак були зареєстровані за іншою адресою. У таких ситуаціях суди повинні керуватися наступним.
Згідно зі статтею 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи вважається житловий будинок, квартира або інше придатне для проживання приміщення (наприклад, гуртожиток чи готель) у населеному пункті, де ця особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Місце проживання слід чітко відрізняти від місця перебування — тобто такого, де особа лише тимчасово знаходиться, а не проживає на постійній основі.
Стаття 1268 Цивільного кодексу визначає, що для спадкування за законом або за заповітом необхідною є саме наявність фактичного спільного проживання зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, а не реєстрація за однією адресою. Ці поняття не є тотожними.
Якщо факт такого постійного проживання не підтверджено документально, нотаріус має право відмовити у вчиненні нотаріальної дії щодо оформлення спадщини. У такому випадку спадкоємець має право звернутися до суду не з вимогою про встановлення факту прийняття спадщини, а саме з вимогою встановити факт постійного проживання зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини. Цю правову позицію також підтверджено у висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 750/12880/19.
Справа про встановлення факту не проживання зі спадкодавцем
Існують також зворотні ситуації — коли особа була зареєстрована зі спадкодавцем, але фактично з ним не проживала. У такому випадку до суду може звернутися будь-хто зі спадкоємців, які належним чином прийняли спадщину. Якщо позов подає лише один спадкоємець, інших спадкоємців обов’язково слід залучити до участі у справі як третіх осіб.
Показовим прикладом є справа, в якій одночасно було подано два позови. За адресою у місті Харкові були зареєстровані мати, батько та син. При цьому син давно проживав у Російській Федерації, фактично з батьками не мешкав. Після смерті батька спадковим майном залишився автомобіль. Його оформлення на особу, яка фактично не з’явиться в Україні, створювало складнощі. Тому було подано два позови: перший — про визнання сина таким, що втратив право користування житловим приміщенням у зв’язку з непроживанням понад два роки; другий — про встановлення факту непроживання сина з батьком на день смерті останнього та визнання права власності на автомобіль за матір’ю.
У справі були надані такі докази:
– два акти, складені з різницею в півтора місяця за результатами обстеження домоволодіння зі свідками, в яких зафіксовано, що син в оселі відсутній, його речей немає з 1993 року; зі слів матері, він перебуває або на території України, або в Росії;
– довідка комунального закладу охорони здоров’я, яка підтверджує, що до сина не було викликів дільничного лікаря за адресою реєстрації та що декларація з лікарем не укладалася;
– довідка відділу поліції ГУ НП в Харківській області, згідно з якою у відповідні бази даних не надходила інформація про перешкоджання сину користуватися житлом за місцем реєстрації;
– заочне судове рішення, яким сина було визнано таким, що втратив право користування житловим приміщенням через тривале непроживання.
В результаті суд задовольнив позовні вимоги — сина усунули від спадкування за законом.
Обидва види справ — як про проживання, так і про непроживання — можуть розглядатися в порядку окремого провадження, тобто без безпосереднього вирішення питання права власності. Якщо суд задовольняє таку заяву, після набрання рішенням законної сили обов’язково потрібно звернутися до нотаріуса для оформлення спадщини. Нотаріуса при цьому слід долучити до справи як заінтересовану особу.
Якщо право на спадкування прямо залежить від встановлення певного факту, особа має право звернутися до суду із відповідною заявою. У випадку відсутності спору така заява розглядається за правилами окремого провадження. У цьому порядку суди розглядають, зокрема, заяви про встановлення родинних зв’язків зі спадкодавцем, проживання з ним однією сім’єю, факт постійного спільного проживання на момент відкриття спадщини, а також факт прийняття спадщини, якщо вона відкрилася до 1 січня 2004 року.
Слід зазначити, що окрему категорію таких справ становлять ті, що стосуються спадщини, яка відкрилася ще за часів дії Цивільного кодексу Української РСР 1961 року. У таких випадках суди не повинні застосовувати положення нового Цивільного кодексу 2003 року, а мають виходити із норм, чинних на час відкриття спадщини. Це важливо, оскільки до 1 січня 2004 року порядок прийняття спадщини регулювався інакше: ЦК УРСР передбачав можливість фактичного прийняття спадщини — наприклад, через вступ у володіння чи управління спадковим майном.
Особливістю спадкування за старим Цивільним кодексом було також те, що строки для отримання свідоцтва про право на спадщину не встановлювалися ані для спадкоємців, ані для держави. Тому й сьогодні трапляються справи, де мова йде про спадщину, прийняту ще у 1960-х, 70-х або 80-х роках.
У таких випадках спадкоємець має звертатися до суду із заявою про встановлення факту прийняття спадщини після смерті спадкодавця. Важливо: спадкоємець, який прийняв частину спадкового майна, вважається таким, що прийняв спадщину в цілому. Наприклад, для оформлення будинку у спадщину достатньо довести, що після смерті матері донька забрала вишиті рушники, які досі зберігаються в родині, або диван, який досі стоїть у літній кухні й використовується родиною.
Доказами у такій справі можуть бути: фотографії речей, акти про проживання в спадковому будинку, складені за участю свідків, свідчення в суді під присягою.
Попри це, кожна ситуація є унікальною. Оскільки спадщина часто включає майно великої вартості, будь-яка помилка чи зволікання можуть призвести до повної втрати прав на нього. Саме тому в таких ситуаціях варто одразу звертатися до адвоката. Один невчасний або неправильно оформлений документ може коштувати не лише спадщини, але й єдиного житла.
