Сумнівний успіх “золотої карти” Трампа: візу за 1 млн доларів отримала лише 1 людина (продовження)

ІА “ФАКТ” вже писало, що “золота карта” Трампа стала симптомом нової класової міграційної політики: для одних іноземців США посилюють кордон, рейди й депортації, для інших відкривають преміальний коридор, де головним аргументом стає платоспроможність. Програма мала принести мільярди, але наразі фактично схвалено лише 1 людину, тоді як “сотні” заявок ще проходять перевірку.

Цей розрив важливий не як курйоз, а як політичний сигнал: Америка Трампа не стільки закривається, скільки сортує. Бідний мігрант у цій логіці стає ризиком, багатий – активом. І саме тут руба стає питання: чи може держава одночасно будувати стіну для одних і продавати окремі двері для інших, не перетворюючи право на безпеку на товар із високим цінником?

Світ уже побачив темний бік “золотих віз”

“Золоту візу” винайшли не США. Вони заходять на ринок, який давно існує: держави роками продавали заможним іноземцям резидентство або громадянство в обмін на інвестиції, купівлю нерухомості, внески до фондів чи інші форми капіталу. Після фінансової кризи-2008 такі програми стали для низки країн способом швидко залучити гроші, підтримати ринок нерухомості й показати інвесторам відкритість. Але останніми роками цей ринок почав втрачати репутацію “розумного інструменту розвитку” і дедалі частіше сприймається як сіра зона між міграційною політикою, податковою оптимізацією, нерухомістю і безпековими ризиками.

Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) попереджає, що деякі програми резидентства або громадянства за інвестиції можуть використовуватися для приховування офшорних активів і підриву податкової прозорості за Єдиним стандартом автоматичного обміну податковою інформацією. 

Група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей і Організація економічного співробітництва та розвитку у спільному звіті формулюють ризик ще жорсткіше: такі програми можуть давати злочинцям більшу глобальну мобільність, допомагати приховувати особу та кримінальну активність через компанії-оболонки, а також створювати вразливості через посередників, кілька державних органів і слабке управління програмами.

Для Gold Card це особливо чутливо, бо програма побудована на обіцянці швидкого й дорогого доступу до США. Але швидкість і якісна перевірка часто конфліктують між собою. Якщо держава хоче швидко продавати резидентство, вона має прискорювати процедури. Якщо вона хоче якісно перевіряти походження капіталу, зв’язки заявника, джерела коштів, санкційні ризики й можливі корупційні сліди, процедура неминуче стає повільною, дорогою і складною. Саме це, ймовірно, частково пояснює розрив між політичною рекламою Gold Card і фактом лише 1 схвалення.

Проти американської новації працює і глобальний контекст. Португалія роками була одним із найвідоміших напрямків для “золотих віз”, але з 2012 року програма залучила 7,3 млрд євро, причому близько 90% цих грошей пішли в нерухомість, що підживило скарги на зростання цін на житло. 

Іспанія також вирішила згорнути “золоті візи” для інвесторів у нерухомість: уряд пояснював це потребою не перетворювати житло на спекулятивний бізнес, такі візи давали резидентство заможним іноземцям, які інвестували понад 500 тис. євро в нерухомість.

Ще жорсткіший сигнал дала справа Мальти. Торік Суд Євросоюзу постановив, що Мальта має завершити свою програму “золотих паспортів”, яка дозволяла заможним іноземцям отримувати громадянство і право жити та працювати в будь-якій країні Євросоюзу в обмін на інвестицію близько 1 млн євро. Держава-член не може надавати національність і, відповідно, європейське громадянство в обмін на заздалегідь визначені платежі чи інвестиції, бо це перетворює громадянство на комерційну транзакцію і підриває довіру між державами.

ОЕСР у своєму минулорічному міграційному огляді зазначила, що схеми “золотих віз” у низці країн згортаються або стають більш обмежувальними через занепокоєння щодо впливу на житло для місцевих жителів і слабкі докази загального позитивного ефекту.

Тому США входять у старий ринок “продажу статусу” саме тоді, коли світ уже побачив його темний бік: перегріту нерухомість, сумнівне походження коштів, корупційні ризики, податкові маневри, безпекові проблеми і політичне питання, чи може держава взагалі продавати доступ до своєї спільноти як преміальний продукт. Коли статус коштує сотні тисяч або мільйони доларів, держава отримує не просто дохід. Вона створює ринок доступу. І що дорожчим стає цей доступ, то більше шансів, що головними бенефіціарами будуть не бюджет і не суспільство, а вузьке коло заявників, корпорацій і професійних посередників, які вміють перетворювати складні державні процедури на платні маршрути.

Коли кордон для одних стає стіною, а для інших – преміальним сервісом

Для нас історія із “золотою картою” Трампа звучить не як абстрактна американська візова новація. Бо потрапляє в чутливий нерв: у сучасному світі право на безпеку дедалі більше залежить від того, з яким ресурсом людина підходить до кордону. Один і той самий Захід може говорити про гуманітарні цінності, допомогу біженцям і захист людей від війни – і водночас будувати преміальні міграційні коридори для тих, хто може заплатити 1 млн доларів за швидший доступ до стабільної країни.

Для українців це особливо зрозуміло, бо після 2022 року мобільність стала питанням виживання. Безпека часто залежить від статусів, дозволів, продовження документів, рішень урядів, настроїв виборців у країнах прийому і політичної втоми суспільств. Люди, які тікають від війни, проходять через бюрократію, перевірки й дедалі жорсткіші дискусії про витрати приймаючих держав. А для тих, хто має 1 млн доларів, держава відкриває іншу мову – не ризику й навантаження, а активу, клієнта і потенційного внеску.

Саме тому Gold Card важлива не лише як історія про Трампа чи повільний запуск нової програми. Вона показує глобальний розлам мобільності: для одних кордон стає дедалі товщим – більше документів, більше підозри, більше політичних умов; для інших він перетворюється на сервіс із високим цінником. І що жорсткішою стає міграційна політика для масового потоку, то виразніше виглядає привілейований вхід для тих, хто може купити собі інший режим ставлення.

На рівні гасел усе виглядало майже бездоганно: Америка має цінний актив – право жити, працювати й будувати майбутнє у США; багаті іноземці хочуть цей актив отримати; отже, держава може виставити цінник і перетворити міграцію з бюджетного навантаження на джерело доходу. 

Але реальність складніша за рекламний слоган. Резидентство – не товар на полиці: за ним стоять закон, перевірки, походження коштів, податкові наслідки, безпекові ризики, репутація держави й довіра заявників.

Америка Трампа намагається одночасно закрити кордон для одних і продати окремі двері для інших. Але історія Gold Card показує: навіть у світі, де мобільність дедалі більше залежить від грошей, держава не може повністю звести право на проживання до цінника. Бо разом із картою вона продає не лише доступ до території, але й частину своєї правової репутації, політичної довіри й уявлення про те, хто має право на безпеку.

Тетяна Вікторова