Індія, Таїланд, М’янма та ще чотири країни регіону Бенгальської затоки домовились про тіснішу співпрацю в сфері морських перевезень. Угоду уклали на зустрічі міністрів закордонних справ країн BIMSTEC у Бангкоку — саме тоді, коли президент США Дональд Трамп оголосив про нові торгові мита, що безпосередньо зачепили ці держави.
Угода передбачає розбудову транспортного зв’язку в регіоні, зокрема між портами Шрі-Ланки, Індії, Бангладеш, М’янми та Таїланду. Таїландська делегація підкреслила: тиск з боку США змушує країни регіону шукати внутрішньорегіональні рішення, зокрема прискорити перемовини щодо створення зони вільної торгівлі в межах BIMSTEC.
Нові американські мита найсильніше вдарили по М’янмі і Шрі-Ланці. Ці обмеження, на думку експертів, можуть каталізувати глибшу економічну інтеграцію країн регіону.
Тарифи Трампа і пробудження Азії: як удари США об’єднують Бенгальську затоку
Коли Дональд Трамп повертається до Білого дому, він повертається не як президент, а як концепція політики протекціонізму, національного егоїзму і стратегічної сліпоти. Його нові тарифи проти країн Бенгальської затоки — не економіка, а політика. І навіть не зовнішня, а внутрішня.
Здавалося б, чим завинили Таїланд чи Шрі-Ланка перед американським виборцем? Чому США раптом вирішили оподаткувати бавовняну сорочку з Дакки або ноутбук, зібраний у Паттайї? Відповідь у виборчій кампанії. У спробі переконати робітника з Огайо, що його проблеми — не наслідок автоматизації чи безпорадної освітньої політики, а результат дешевої робочої сили в М’янмі.
Трамп запровадив нові мита на рівні 45% для М’янми, 44% для Шрі-Ланки, 37% для Таїланду та Бангладеш, 27% для Індії. Це потужний удар по регіональній торгівлі. І удар навмання.
Бо під цей тарифний ніж потрапляє все: від рису, який Таїланд десятиліттями експортував до американських супермаркетів, до джинсів із Читтагонга і дрібної електроніки, яку виробляють у містах, де ще двадцять років тому не було жодної фабрики.
У Бангладеш це може призвести до скорочення на сотні тисяч робочих місць у текстильному секторі — тому самому, який врятував країну від гуманітарного краху після повеней і військових переворотів. Про це вже з тривогою пишуть місцеві економісти.
У Таїланді урядова стратегія диверсифікації ринків може не встигнути за темпами втрат. Електронна промисловість, яка орієнтувалася на США, ризикує втратити понад 10% замовлень уже в першому півріччі. Бізнес-спільнота очікує перегляду державних стимулів.
Індія, попри велику внутрішню економіку, уже сигналізує про готовність до перемовин зі США. Уряд Моді добре розуміє, що, незважаючи на публічну риторику стратегічного партнерства, Білий дім Трампа бачить у кожному союзнику насамперед економічного суперника.
Ці тарифи — лише верхівка айсберга. Під водою ж ідея США як “обложеної фортеці”, що бореться з глобальним світом. Але світ уже інший. Країни Бенгальської затоки відповідають створенням морського пакту, інтеграцією, активізацією переговорів про вільну торгівлю. І, можливо, колись історики назвуть квітень 2025-го початком нової Азії — тієї, яка більше не озирається на Вашингтон.
BIMSTEC на межі прориву: як регіональна зона вільної торгівлі виривається з тіні геополітики
BIMSTEC — ініціатива Бенгальської затоки з багатосекторальної технічної та економічної співпраці – була створена в 1997 році з амбітною метою об’єднати країни Південної та Південно-Східної Азії для спільного розвитку. До складу організації входять Бангладеш, Бутан, Індія, М’янма, Непал, Шрі-Ланка та Таїланд. Проте, тривалий час BIMSTEC залишалася радше форумом для обговорень, ніж платформою для конкретних дій. Так, переговори щодо створення зони вільної торгівлі (FTA), розпочаті ще в 2004 році, досі не завершені.
Останні події у регіоні свідчать: BIMSTEC прокидається. Саміт у Бангкоку 4 квітня став не просто черговою дипломатичною зустріччю — він ознаменував перелом. Міністри закордонних справ країн-членів підписали угоду про співпрацю в сфері морського транспорту, і ця, на перший погляд, технічна домовленість може мати далекосяжні наслідки. Регіон шукає нові шляхи — і не лише водні. Під тиском американських тарифів країни BIMSTEC змушені переосмислювати, з ким і як будувати економічне майбутнє.
Та за цим кроком стоїть значно більше. За активізацією BIMSTEC чітко проступає геополітичний силует Індії, яка дедалі наполегливіше намагається протидіяти зростаючому китайському впливу. Угода про морський транспорт — це сигнал: Індія хоче грати першу скрипку в оркестрі регіональної інтеграції. І хоче грати не за партитурою Пекіна. У відповідь на китайську експансію в рамках “Одного поясу — одного шляху” BIMSTEC будує власну траєкторію, спираючись на спільні інтереси, а не зовнішній диктат.
Однак чи не перетвориться все це на чергову мапу з пунктирними маршрутами, які ніколи не оживуть насправді? Історія регіональних об’єднань уже бачила десятки підписаних, але не втілених угод. Чи зможе BIMSTEC не лише заявити про себе, а й стати реальним інструментом розвитку? Чи перетвориться ця угода на живий механізм, чи залишиться черговою декларацією намірів у дипломатичних архівах?
У світовій політиці, як і в літературі, є персонажі, які роками стоять на порозі дії, але так ніколи й не роблять крок уперед. Для Південної Азії таким персонажем стала зона вільної торгівлі BIMSTEC. Вона ніби існує, про неї говорять, створюють робочі групи й рамкові документи. Але минуло вже понад 15 років, а угоди і досі нема.
Переговори про BIMSTEC FTA офіційно стартували ще у 2004 році. Здавалося б, для регіону з понад 1,5 мільярдами споживачів це мало б бути питанням економічної логіки. Але міжнародна політика не завжди логічна.
Чому процес завис? По-перше, через глибоку економічну асиметрію. Бангладеш – одна з найбільших текстильних економік світу, але не може на рівних грати з Індією, яка має набагато глибший внутрішній ринок і амбіції регіонального гегемона. Непал і Бутан майже повністю залежать від індійської інфраструктури. Шрі-Ланка ледве оговталася від дефолту. А М’янма — режим, з яким досі не всі хочуть сидіти за одним столом.
Реальні проблеми — не лише тарифи, а й те, що країни бояться відкрити свої ринки. Так, Бангладеш вимагає збереження квот на критичні товари, Індія — захисту для агропродукції. А ще субсидії, які одні готові давати виробникам, а інші вважають “демпінгом”. Усе це перетворює переговори на нескінченне “редагування підкомітетів” — чудовий евфемізм для безрезультатності.
Втім, не всі хочуть, щоб ця історія закінчилася без фіналу. Індія – найбільша економіка регіону – бачить у BIMSTEC не лише економічний, а й геополітичний інструмент. Після того, як Китай узяв під контроль нові ініціативи в SAARC, Делі шукає інші формати, де не буде Пекіна, зате буде можливість впливати. Як зауважив міністр торгівлі Індії Пійуш Гоял, потрібно “відмовитися від фальстарту та перейти до практичної фази угоди”.
І тут найцікавіше. Саме на тлі нових американських тарифів країни регіону нарешті заговорили про конкретику. На саміті в Бангкоку вперше пролунала фраза про погодження графіків тарифної лібералізації. Це не угода і навіть не проєкт угоди. Але це сигнал.
Індія, М’янма, Бангладеш більше не хочуть чекати, коли Америка знову “передумає” бути глобальним патроном. Світ, у якому США — гарант вільної торгівлі, зникає. На його місці — не географічно, але стратегічно — постає Азія.
Звісно, це ще не прорив, але вже не стагнація. А в азійській політиці саме дрібні сигнали часто мають більшу вагу, ніж гучні декларації.
Морська карта майбутнього: як Бенгальська затока стає новим шовковим вузлом
Світ, який ми знали, розпадається не через війни чи революції, а через контейнери. Іноді через їхню затримку, іноді через їхній напрям. Саме логістика сьогодні визначає геополітику. І саме тому угода про морське сполучення країн BIMSTEC виглядає не як технічний документ, а як декларація нового азійського порядку.
Угода, підписана в Бангкоку, може стати початком епохи, де більше не буде необхідності озиратися на Нью-Йорк або Брюссель для того, щоб будувати залізничну станцію чи розширювати порт. Бо відповідь уже тут – у портах Коломбо, Чіттагонга, Вішакхапатнама, а далі — на дорогах, які прокладає не НАТО, а сам регіон.
У BIMSTEC давно зрозуміли, що без інфраструктури не буде й торгівлі. Саме тому ще у 2022 році був ухвалений майстер-план транспортної взаємодії — 141 проєкт, який повинен зшити Азію так, як колись її зшивав Китай у рамках проєкту “Один пояс, один шлях”. Але на відміну від китайської концепції, BIMSTEC — горизонтальна кооперація без домінанти.
Які порти стануть новими воротами? Коломбо, де вже зараз переробляється понад 7 мільйонів контейнерів на рік. Чіттагонг, де будують новий термінал з японським фінансуванням. І Вішакхапатнам — індійське вікно в Південно-Східну Азію. А ще Таванок у Таїланді, що може перетворитися на центр альтернативної логістики в обхід Малаккської протоки.
На суходолі —Індія-М’янма-Таїландське шосе. Його знімки сьогодні — ще бетон і пил. Але за кілька років тут підуть потоки, які зараз ще штовхаються у вузькому коридорі через Сінгапур. Усе це альтернатива, нова траєкторія.
Хто платить? Азійський банк розвитку, який замінює неоліберальні мантри на інфраструктурні плани. Японія, яка спонсорує новий контейнерний термінал у М’янмі, бо чудово розуміє: вплив — це не промова в парламенті, а маршрутка з кавою, яка вчасно приїхала на ринок. Навіть Світовий банк тепер бачить, що коридор Чіттагонг–Ассам–Непал — це не лише про логістику, а про політичну стабільність.
Розподіл вантажопотоків зміниться кардинально. Раніше більшість руху йшла на Захід – через Суецький канал. Тепер на Схід, у напрямку внутрішньоазійського обміну. Це не лише географічна, а й стратегічна трансформація. Адже коли країни регіону торгують одна з одною, їм менше потрібні настанови з Вашингтона чи Брюсселя. І більше залізниць, терміналів, доріг.
Морський пакт BIMSTEC — не просто логістика. Це акт політичної емансипації, спроба сказати: “Ми більше не є периферією чужих планів. Ми — центр власних маршрутів”.
BIMSTEC між імперіями: як Бенгальська затока шукає свій геополітичний голос
BIMSTEC — не просто угода про перевезення контейнерів у Бенгальській затоці. Це дзеркало того, як регіон, століттями розірваний на зони впливу, намагається зшити себе заново. Без Лондона, Вашингтона та Пекіна.
Для Китаю така ініціатива дуже неприємна та концептуально небезпечна. Бо саме Китай звик диктувати ритм інтеграції в Азії через свою грандіозну “Ініціативу поясу і шляху”. У неї інтегровано все: кредити, дороги, порти, залежність. І якщо BIMSTEC раптом починає розвивати свою логістику, свої порти, свої домовленості — без китайських грошей — це виглядає як зрада системі координат Пекіна. Останній давно посилив свої дипломатичні зусилля щодо країн BIMSTEC — не через любов, а через побоювання втрати впливу.
І тут з’являється Індія. Вона давно бачить у BIMSTEC те, чим не може бути SAARC — через присутність Пакистану, і те, чим їй не дає бути ASEAN, — через присутність Китаю. Це її проєкція сили, але не імперської, а функціональної. Індія не завойовує, вона зв’язує: дорогами, терміналами, митами, угодами. Вона хоче бути для Бенгальської затоки тим, чим ЄС став для Східної Європи — архітектором майбутнього. Делі хоче створити “інтеграційний простір без Пекіна”.
А що США? Вони, як часто буває, спізнюються. Спочатку вони проґавили BRI, потім знехтували SAARC, тепер не помітили BIMSTEC. Але це не означає, що Вашингтон не буде намагатися надолужити – не через загальні угоди, а через двосторонні союзи. Саме так діяли раніше: домовлялися з Таїландом, загравали з Бангладеш, пропонували Індії “Індо-Тихоокеанське партнерство”. І тепер BIMSTEC може стати простором, де США шукатимуть “контрольовану альтернативу” китайським амбіціям Геополітика — це не про симпатії, а про структури. І BIMSTEC, можливо, стане першою в історії такою структурою в Азії, яка не є проекцією чужої волі. А проекцією бажання не бути чужими васалами.
У Бенгальській затоці завжди було більше штормів, ніж тиші. І саме тому будь-яка спроба створити на її берегах інтеграцію виглядає як акт віри у політику. І BIMSTEC, схоже, нарешті наважується перетворити себе з географічного контурного зошита на мапу майбутнього.
Чи буде зона вільної торгівлі? Можливо. Але тільки якщо слова перетворяться на інфраструктуру, а протокольні посмішки — на домовленості. Бо Рамкова угода про FTA існує вже з 2004 року. Але у 2023-му переговори знову розбилися об старі граблі — тарифні бар’єри, національні винятки, списки чутливих товарів.
На саміті в Бангкоку у 2025-му вперше за довгий час прозвучало: час переходити до “компонентного”, пошагового підходу. Себто не домовлятись одразу про все, а хоча б про щось. У цьому є ознака зрілості або втоми. Але на фоні нових американських мит це шанс, якого може більше не бути.
Але все, як завжди, впирається в іржаві порти, недобудовані автостради, мостові амбіції без залізобетонної підтримки. Понад 50 мільярдів доларів потрібно лише для реалізації пріоритетних інфраструктурних проєктів у рамках BIMSTEC. І хоча майстер-план вже існує, дороги, як завжди, довші за презентації.
І ось тут постає головне питання: чи може BIMSTEC стати гравцем, а не лише глядачем азійської геополітики? Може, якщо усвідомить, що бути гравцем означає грати за власними правилами, а не чекати, коли Китай, США чи навіть Японія їх напишуть. Майбутнє BIMSTEC залежить не лише від економіки, а від здатності пропонувати альтернативну модель розвитку регіону — зелену, відкриту, інклюзивну.
Тетяна Вікторова
