У червні 2025 року Центр SOCIS – одна з провідних соціологічних установ України – оприлюднив результати свого чергового соціологічного опитування, які стали приводом для роздумів про глибші процеси, що відбуваються в українському суспільстві. Дані не сенсаційні, але в них – багато маркерів, що свідчать про накопичену втому, зростаюче розчарування та поступове психологічне дистанціювання від війни, яка триває вже понад три роки. Соціологи кажуть про досить виразні сигнали трансформації суспільної свідомості, яка прагне стабільності, передбачуваності та відповідальності з боку можновладців. Ігнорувати ці процеси – означає закривати очі на зміну політичної реальності, в якій влада вже не може розраховувати на той самий рівень довіри, який був на початку повномасштабного вторгнення.
Переважає відчуття, що країна рухається не туди
56% опитаних вважають, що події в Україні розвиваються у неправильному або радше неправильному напрямку. Лише 35% оцінюють вектор як правильний. І тут дається взнаки не лише оцінка влади, це скоріше показник загального стану очікувань. Причому динаміка вказує на поступове наростання розчарування: 60% респондентів зазначили, що ситуація за останній рік погіршилася. Тільки 6% вважають, що вона покращилася, ще третина, що не змінилася.
Очікування майбутнього теж не обнадійливі: 33% передбачають подальше погіршення і лише 24% вірять у покращення. Водночас 14% узагалі відмовилися відповідати, навіть попри анонімність опитувань. Такий рівень мовчазної тривоги теж є симптоматичним.
Що насправді турбує українців?
Попри триваючу війну, опитування свідчить: найбільше українців турбують не бойові дії як такі, а системні, хронічні проблеми внутрішнього характеру. На першому місці стабільно залишається корупція — це головна претензія до влади й одна з ключових загроз для майбутнього держави в очах самих громадян. На другому – ракетні й дронові обстріли, які дедалі більше зачіпають цивільну інфраструктуру й психіку людей. Третьою найактуальнішою проблемою українці називають зниження рівня життя, що безпосередньо пов’язано з негативними тенденціями в економічному секторі від початку повномасштабної війни.
Серед інших тривожних викликів – втрата територій, русифікація та загальне виснаження. Але що справді показове – втрати серед українських військових як окрема проблема не увійшли до переліку головних. Чи означає це збайдужіння? Швидше йдеться про психологічну трансформацію, коли фронт і війна сприймаються дедалі більше як щось віддалене, “чужорідне”, що не стосується безпосередньо щоденного життя більшості.
Згідно з даними, лише приблизно 1% населення України перебуває безпосередньо на передовій. Це означає, що доля 99% українців попри загальну мобілізацію не визначається фронтом у прямому сенсі. Натомість їхнє життя значно сильніше залежить від економічних труднощів, нестабільності в тилу, обстрілів, тиску з боку військкоматів, руйнації звичних моделей безпеки.
У цьому контексті цілком зрозуміло, чому фронт поступово зникає з перших позицій у суспільному порядку денному. Люди починають орієнтуватися не стільки на національні цілі й цінності, скільки на власне виживання – матеріальне, психологічне, побутове. І саме ці щоденні загрози – нехай навіть менш героїчні – формують картину тривоги, яка дедалі сильніше впливає на ставлення до війни, держави та майбутнього.
Довіра до влади: Зеленський тримається, але не домінує
Згідно з опитуванням, 50,7% опитаних все ще “довіряють” або “радше довіряють” президенту Володимиру Зеленському. 43,8% – не довіряють. Це не катастрофа, але й не мандат абсолютної довіри. Тим паче, що інші інституції та фігури сприймаються українцями тепліше.
СБУ має найвищий рівень довіри – понад 63%. ЗСУ та військове командування – 55,3%. А от Офіс Президента (тобто, умовно кажучи, Єрмак) викликає недовіру у 60,6% громадян.
З цього випливає важливий сигнал: президентська вертикаль уже не сприймається як єдина легітимна точка тяжіння. Натомість зростає довіра до силових структур, які уявляються як відносно автономні.
Вибори та президентський рейтинг: парадокси довіри
Більшість громадян – 57,6% – вважають, що після перемир’я необхідно провести і президентські, і парламентські вибори. Проти – 37,4%. Це знову ж таки свідчить про запит на оновлення, але не революційне.
За умовних виборів: Зеленського готові підтримати 22%, Валерія Залужного – 19%. Інші кандидати – у межах статистичної похибки. Іншими словами, другий тур між Зеленським і Залужним виглядає ймовірним, але не обов’язковим, якщо останній не балотуватиметься. У такому разі, попри все, Зеленський отримує шанс на другий термін.
Проте індекс довіри вимальовує дещо іншу картину: Українці більше довіряють Залужному, Кирилу Буданову (ГУР), а також, що цікаво, Андрію Білецькому (політичний і військовий лідер, ветеран АТО).
Таким чином, бачимо типовий для прикладної соціології парадокс: Зеленський лідирує в рейтингу голосування, але не є лідером довіри. Це може свідчити про “інерційне голосування”, коли вибір робиться не з ентузіазму, а з відсутності альтернативи. Або ж про певний страх перед нестабільністю – краще знайоме, ніж невідоме.
Парадокс компромісу: українці хочуть миру, але не готові до поступок
Одна з найделікатніших частин червневого опитування SOCIS стосується уявлень українців про можливе перемир’я. Результати виявили складний і водночас суперечливий ландшафт громадської думки, в якому бажання якнайшвидше зупинити війну співіснує з глибокою неготовністю до жодних поступок.
Так, 72,3% респондентів заявили, що підтримали б компромісне припинення війни по лінії фронту станом на зараз. Формулювання звучить цілком прагматично, але варто подивитися на відповідь на інше питання: якими могли б бути елементи цього компромісу?
- Лише 16,5% готові погодитися на територіальні поступки,
- 15% – на надання російській мові офіційного статусу принаймні в окремих регіонах,
- 36% допускають відмову від курсу в НАТО,
- 21% – від євроінтеграції.
Водночас 30% респондентів твердо заявили, що Україна не повинна йти на жодні поступки взагалі.
На перший погляд, здається, що певна частина населення готова до компромісу. Але якщо придивитися уважніше, стає очевидно: так звані поступки стосуються переважно тих напрямків, де Україна наразі не має жодних реальних важелів.
Наприклад, НАТО офіційно не готове приймати Україну, а отже відмова від цього курсу – швидше декларативна, ніж реальна жертва. Так само вступ до ЄС не блокується жодною стороною конфлікту, і тому «поступка» в цій площині не має змістовного навантаження. Водночас, питання про територіальні компроміси, мову чи статус окупованих територій, які справді є предметом потенційних перемовин, не мають підтримки в суспільстві.
Інакше кажучи, більшість громадян хочуть припинення війни, але без реальних компромісів, – ситуація, яка нагадує політичний та емоційний глухий кут. У такому контексті будь-які переговори з ворогом виглядають у кращому разі як зрада, а в гіршому – як поразка.
Це породжує серйозну дилему для керівництва країни. Якщо слідувати запиту на “компроміс без компромісу”, будь-який реальний поступ стане політично токсичним. І навпаки, якщо влада дійсно намагатиметься просувати бодай якісь формули мирного врегулювання, вона неминуче зіткнеться з обвинуваченнями в капітуляції.
Усе це свідчить про глибоку розірваність української масової свідомості між раціональним розумінням втоми від війни та національним міфом незламності. І, можливо, це не лише наслідок природного емоційного захисту в умовах тривалої екзистенціальної загрози, але й результат інформаційної політики, яка роками уникала мови втрат, компромісів і стратегічної невизначеності. Громадськість довго жила у світі, де складні питання підмінялися простими образами: перемога – неминуча, поступки – недопустимі, союзники – завжди поруч.
Сьогодні ж, коли реальність дедалі жорсткіше суперечить цим уявленням, виникає когнітивний дисонанс, на який поки що не запропоновано ані чесної розмови, ані політичного формату. Але без цього – жоден компроміс, навіть за підтримки суспільства, не буде ні можливим, ні стійким.
