Хочеш миру – готуйся до війни. Схоже, щеплення від страху війни, отримане після Другої світової, перестало діяти не лише в Європі, де військово-промисловий комплекс виявився неготовим адекватно відповісти на виклики, пов’язані з нападом РФ на Україну та потенційно в Європі. Австралія також вкотре усвідомила вразливість свого флоту і – ширше – ВПК взагалі, після недавньої демонстрації військової підготовленості Китаю біля її берегів.
Австралійські військові кілька тижнів нервово крутилися, спостерігаючи, як китайська флотилія хвацько обігнула континент, ніби натякаючи: “Ось ми, подивіться, як можемо”. Кораблі Піднебесної вільно бороздили австралійську економічну зону, гриміли гарматами неподалік комерційного повітряного простору, змушуючи цивільні літаки змінювати маршрути, аби не потрапити в “навчальне” пекло.
Вони навіть пройшли повз Перт, демонстративно згадавши про недавній візит американського підводного човна, пришвартованого поруч. Потім китайці спокійно рушили до Індонезії, залишивши Канберру в роздумах. Офіційно міжнародне право не порушено. Але насправді це був найпівденніший, найзухваліший маршрут Пекіна, що оголив вразливість Австралії, натякаючи: “Цей океан вже не ваш”.
Як Пекін випробовує Австралію і AUKUS на міцність
Китай не просто демонструє м’язи – він розставляє пастки. Це вже не тактична гра, а демонстрація стратегічного наступу. Військові навчання китайського флоту біля берегів “Зеленого континенту” – не “випадкове тренування” в міжнародних водах, а чітке й холоднокровне послання: Китай готовий заходити у будь-який двір, якщо йому це знадобиться. І якщо треба – він це зробить раніше, ніж хтось встигне запитати, що відбувається.
Пекін вкотре показав, що для нього немає заборонених зон. Китайські кораблі, що з’явилися в Тасмановому морі, змусили десятки цивільних літаків змінити маршрути. Це був удар не тільки по безпеці, а й по психіці, щоб створити атмосферу невизначеності й страху. Коли у комерційного пілота запитали, що трапилося, він відповів просто: “Китайці стріляють”.
Офіційна відповідь Пекіна була витримана в дусі бездоганної бюрократичної холодності: “Це нормально. Велика держава має багато інтересів”. Китай нарощує вплив: військова база в Камбоджі, активні дії в Південно-Китайському морі, систематичні навчання у спірних водах.
Пекін не просто демонструє силу – він випробовує реакцію. І вона виявилась тривожною. США, які нещодавно вдавали з себе захисників регіону, цього разу відмовчалися. Навіть більше, коли Трампа запитали про AUKUS – він перепитав: “А що це таке?” Чудова відповідь для країни, яка повинна гарантувати безпеку союзникам. (Довідково: AUKUS – оборонне партнерство Австралії, Великобританії та США, оголошене у 2021-у для посилення безпеки в Індо-Тихоокеанському регіоні, та покликане допомогти Австралії у створенні флоту атомних підводних човнів і передачі передових військових технологій).
Австралійська армія – як собака, яка вважає себе небезпечною, доки на ланцюгу сидить її американський господар. Проблема в тому, що господар іноді відволікається, а ланцюг – це американські стратегічні об’єкти на кшталт бази “Пайн Геп”, звідки США отримують дані розвідки, а Австралія – ілюзію, що контролює власну безпеку.
Фактично, австралійська оборона – історія не про автономію, а про “оренду” чужої військової присутності. Вони є частиною програми ABCANZ – свого роду клубу англомовних військових, які вчаться діяти “в єдиному політичному ритмі”. Але на випадок, якщо США змінять свій політичний вектор, – а це, як ми можемо спостерігати, трапляється чи не щодня, – Австралія просто залишиться без підтримки.
AUKUS – частина великої залежності. “Південний континент” витрачає мільярди, “купуючи” у США обіцянку про поставки підводних човнів у 2030-х. Однак, з огляду на темпи американського суднобудування, ця угода виглядає як довгий лист очікування. Можливо, Китай отримає контроль над південними морями раніше, ніж ці човни спустять на воду.
Австралія могла б зміцнити союз із іншими азіатськими партнерами, але ця думка лякає Канберру, бо всі альтернативні сценарії передбачають самостійність. А до цього Австралія поки не готова – занадто довго звикали до парасольки американської безпеки.
І, врешті, якщо США одного дня “перестануть відповідати на дзвінки”, Австралія ризикує залишитися сам на сам з реальністю, де головним питанням буде не “де купити субмарини”, а “як не стати наступним об’єктом китайських військово-морських ігор”.
Як Австралія купує ілюзію безпеки за мільярди
Австралія – велика країна з великим морем і маленьким флотом. Їхня “могутня” армада – як старий рояль: наче звучить, але клавіші хитаються. І поки китайські кораблі спокійно дефілюють навколо континенту, австралійці рахують свої бойові одиниці і з сумом визнають: дірки в обороні ширші, ніж Тасманове море.
Їхні танкери – дві одиниці, обидві на приколі, наче древні музейні експонати. Зі 144 ракетами на двох китайських кораблях і 200 – на десяти австралійських суднах, рахунок у цьому “морському бою” відомий ще до його початку.
AUKUS – блискучий політичний феєрверк, який виявився димовою шашкою. Австралія вирішила “купити” собі безпеку, заплативши $3 мільярди за те, щоб американці спромоглися відкласти кілька своїх атомних субмарин для продажу. Але проблема в тому, що ті підводні човни поки що існують у вигляді малюнків і обіцянок. Вже внесено $500 мільйонів, і все, що отримали австралійці, – чудова презентація і невизначеність.
Американці зізнаються, що здатні будувати лише 1,3 субмарини на рік, а для виконання угоди потрібно хоча б 2,3. І тут виникає логічне питання: що саме отримає Австралія у 2030-х, окрім знімків цих човнів у глянцевих буклетах? США планують виконувати насамперед свої внутрішні замовлення, а австралійські пріоритети – “в порядку черги”.
AUKUS – історія про те, як Австралія купує “майбутнє”, яке, можливо, ніколи не настане. Величні угоди ризикують закінчитися роками очікувань, бюрократичними затримками та списком невиконаних обіцянок. Простіше кажучи, на момент, коли ці підводні човни таки з’являться в строю, Китай може вже декілька разів обійти Австралію навколо.
Зате у Канберрі великі плани. Уряд обіцяє, що до 2030-х флот оновлять і підсилять. Наразі для розробки нових універсальних фрегатів, які замінять судна класу Anzac і посилять здатність Австралії до підводної війни, локальної протиповітряної оборони та захисту морських шляхів, обрано компанії Mitsubishi Heavy Industries та Thyssenkrupp Marine Systems. Кількість бойових надводних суден планується збільшити до 26. Планується поповнити флот шістьма великими надводними безпілотниками, які стануть платформами для далекобійних ракет із вертикальним запуском.
Правда, ті ж урядовці добре знають – дожити до цього “прекрасного майбутнього” буде важко, особливо якщо Китай не сповільнить свого наступу. Але на практиці це виглядає як звична австралійська бюрократична мантра: “Робимо, будуємо, думаємо”.
Краще один раз налякати, ніж сто разів домовлятись
Китай демонструє свою стратегію так, ніби це розважальне шоу для заляканих сусідів. Навіщо Пекіну дипломатія, коли під рукою винищувачі J-16, розміщені на Парацельських островах? Ці металеві “пташки” – нова лінія фронту в Південно-Китайському морі. І кожен такий літак – сигнал: “Ми тут господарі, а ви просто гості, які запізнилися на власну вечірку”.
Тайвань? Китай ставиться до нього, як до примхливої дитини, яку спершу погрожує відшльопати, а потім – анексувати. Масштабні навчання навколо острова восени минулого року – репетиція спектаклю під назвою “Велике возз’єднання”. Пекін маркує кордони, наче кажучи: “Ми знаємо, де ти живеш, і рано чи пізно прийдемо”.
За останні роки китайські пілоти здійснили в Індо-Тихоокеанському регіоні сотні небезпечних маневрів для перехоплення літаків США та союзників. Це вже не просто демонстрація сили, це гра на нервах.
Загалом, Пекін діє за принципом “краще один раз налякати, ніж сто разів домовлятись”. Це не про захист, це про контроль та готовність змінити карту світу силою. В Індо-Тихоокеанському регіоні Китай будує свою імперію страху. І той, хто ще не зрозумів цього, може прокинутись одного ранку і побачити чужий прапор на своїх берегах.
Це і є китайська стратегія: залякати, оточити, змусити повірити, що опір безглуздий. І поки Китай демонструє світу свою “тиху експансію”, сусіди “Зеленого континенту” реагують, кожен по-своєму.
Нова Зеландія традиційно намагається стояти осторонь, але коли китайські кораблі наближаються до твоїх берегів, навіть найзавзятіші пацифісти починають рахувати ракети. Офіційний Веллінгтон пильно придивляється до співпраці з НАТО, який видається хорошою компанією, коли Китай стукає в твої двері.
Японія давно зрозуміла, що час для рефлексії закінчився. “Країна сонця, що сходить”, збільшує військові бюджети і розгортає радарні системи, які відстежують як північнокорейські ракети, так і кожен китайський рух. Їхня співпраця з США та Південною Кореєю – не дипломатія, а план виживання. НАТО? Японія давно не соромиться дивитися у бік Атлантики.
Південна Корея, яка завжди намагалась уникати надмірної близькості до будь-кого, сьогодні також змушена шукати союзників. Вони активно обмінюються розвідданими з Японією та США і готуються до сценаріїв, де на горизонті з’являються не тільки північнокорейські ракети, а й китайські фрегати. Водночас Сеул намагається “тримати обличчя” і запрошує Пекін на саміти, які, схоже, більш символічні, ніж змістовні.
Китай своїми маневрами всім дав зрозуміти: “Або ви розмовляєте зі мною, або я розмовляю з вашими берегами”. Реакція сусідів проста – об’єднатися, переглянути старі плани оборони і чекати моменту, коли Пекін вирішить, що карта Індо-Тихоокеанського регіону потребує нових кордонів.
…Наступного разу говоритимемо про те, як може загострюватися ситуація в Індо-Тихоокеанському регіоні. Цікаво, як Китай виправдовує свої дії – і перед своїми громадянами, і перед світом. Чи не використовує Пекін ці маневри як інструмент пропаганди, щоб посилити свій вплив на міжнародній арені? З огляду на те, що Австралія має з Китаєм тісні торговельні зв’язки, виникає питання: чи може Пекін тиснути економічно, якщо Канберра стане більш активною у військовому плані? Варто також розібратися, чи є в Австралії єдність у питаннях безпеки, чи це викликає суперечки серед політиків і суспільства? І, зрештою, чи настав час переглянути міжнародні морські правила, щоб у майбутньому уникати демонстрацій сили?
Тетяна Вікторова
