Масовий виїзд українців до європейських країн від початку повномасштабної війни давно став не лише гуманітарним питанням, пов’язаним з прихистком і безпекою, а й темою, яку дедалі частіше розглядають у демографічному та економічному вимірі. Для держав з помітним старінням населення велике значення має склад новоприбулих за віком, працездатністю та перспективою тривалого перебування, тому дискусія про повернення українців дедалі частіше виходить за межі суто соціальної допомоги й торкається інтересів ринку праці, системи утримання старших поколінь і майбутньої кадрової ситуації.
Директорка Інституту демографії та досліджень якості життя НАН України Елла Лібанова вважає, що в європейських країнах зацікавлені в тому, щоб частина українців, які виїхали через війну, залишалася там і надалі. Свою позицію вона озвучила, пояснивши такий інтерес віковою структурою населення Європи та потребою в людях, здатних працювати.
У своєму коментарі демограф пов’язала ставлення європейських країн до українських переселенців із загальною демографічною ситуацією на континенті. За її словами, Європа старішає, а значна частина людей старшого віку вже не бере участі в ринку праці, через що зростає попит на тих, хто може поповнювати робочу силу.
Лібанова зауважила, що українці для європейських країн становлять очевидний людський ресурс. За умов, коли частка старшого населення зростає, державам потрібні нові працівники, і саме тому збереження частини українців у Європі виглядає для них вигідним.
Найбільшу зацікавленість, як зазначила Лібанова, європейські країни мають до українських підлітків і молодих жінок віком до 40 років. Вона наголосила, що щодо підлітків у неї взагалі немає сумнівів, а молоді жінки, за її оцінкою, також входять до числа тих категорій, яких там хотіли б бачити й надалі. Ці групи мають довший життєвий і трудовий горизонт, а отже становлять більший інтерес для країн, які стикаються зі старінням населення. У межах її пояснення ця зацікавленість випливає з демографічної логіки, де молодший вік означає і тривалішу участь у ринку праці, і потенційний внесок у майбутню структуру населення.
Окремо демограф звернула увагу на віковий склад українців, які виїхали до Європи. За її словами, люди старшого віку серед них становлять лише 6% від загальної кількості, і ця цифра добре показує, чому європейські країни можуть розглядати українських переселенців як демографічно привабливу групу.
Така пропорція означає, що серед тих, хто опинився в європейських країнах, переважають не пенсійні вікові категорії, а люди, пов’язані з довшим періодом активного життя. У її трактуванні саме ця обставина посилює інтерес до українців з боку держав, де частка старшого населення давно зростає.
У коментарі Лібанової пролунала й окрема оцінка щодо молодих українських чоловіків. Вона припустила, що, попри заяви німецького канцлера Фрідріха Мерца, європейцям також невигідне їхнє повернення до України, хоча цю тему вона розглядала вже в дещо іншому контексті. В європейських країнах добре розуміють, що Україна має проблеми з мобілізаційним потенціалом, і сприймають українців як захист від російської агресії. У цьому поясненні мотив підтримки України вона пов’язала не з емоційним ставленням, а з усвідомленням безпекової ролі, яку Україна виконує для всієї Європи.
Демограф фактично поєднала два аргументи, які визначають ставлення європейських країн до українців. Перший стосується демографії та економіки, оскільки старіння населення створює попит на молодших і працездатних людей. Другий пов’язаний із безпекою, бо європейські країни, за її словами, усвідомлюють значення України як бар’єра перед російською агресією.
Отже, в її інтерпретації інтерес до українських підлітків, молодих жінок і, ширше, до працездатної частини українців виростає з поєднання довгострокових демографічних потреб і розуміння нинішньої ролі України у європейській системі безпеки. Тема повернення українців додому в Європі має для багатьох держав не лише гуманітарний, а й цілком прагматичний вимір.
