Війна в кредит і $10 тисяч з кожного українця: як Анатолій Амелін пояснює боргову пастку України

Зростання державного боргу для країни, яка воює, означає дедалі жорсткіший тиск на Держбюджет, який змушений одночасно фінансувати армію, соціальні виплати, медицину, освіту і базове функціонування держави. Чим більшим стає борг, то менше в уряду простору для власних рішень, бо дедалі більша частина коштів заздалегідь спрямовується на виплати кредиторам. Наслідки цієї ситуації відчуватимуть українці через податки, бюджетні обмеження, скорочення можливостей для відновлення і перенесення фінансового тягаря на наступні роки.

Директор економічних програм Українського інституту майбутнього Анатолій Амелін аналізує державний борг України як проблему, яка вже виходить за межі поточної бюджетної політики. Швидкість зростання запозичень і вартість їх обслуговування підводять країну до межі, за якою доведеться говорити про перегляд самих умов повернення.

Економіст задається питаннями, які вважає найактуальнішими для найближчого десятиліття: “Ну що, дорогі українці, як борги віддавати будемо?”.

Він наводить базові цифри, які визначають масштаб проблеми. Якщо в лютому 2022 року державний борг України становив близько 95 мільярдів доларів, то на 1 січня 2026 року він, за наведеними ним даними, досяг 213,3 мільярда доларів. За чотири роки приріст склав 118 мільярдів доларів, тобто борг зріс у 2,2 раза.

“Мінфін прогнозує $240 млрд до кінця 2026-го. І до 2028–2029 підходимо до позначки $290–300 млрд (по $10 тис з кожного українця включаючи малюків). Повторюю питання, чим віддавати будемо?
Трамп взагалі нам намагався $350 млрд боргів пред’явити (але на це не звертаємо увагу).

У 2025-му відсотки по боргу були – $11,5 млрд (!) На пенсії та весь соціальний захист – $10,16 млрд.
Вперше в сучасній українській історії держава платить кредиторам більше, ніж пенсіонерам.
Повне обслуговування разом із погашенням тіла – $26,6 млрд, або 42% всіх власних доходів бюджету – тих, що держава збирає всередині країни (!)

Майже кожна друга гривня, яку держава збирає з економіки, іде сьогодні кредиторам.
Не на армію. Не на школи. Не на лікарні…”, – наголошує експерт.

Щоб показати, наскільки гострою вважає українську ситуацію, Амелін проводить порівняння з Польщею і Туреччиною. У випадку Польщі він наводить рівень боргу близько 55% валового внутрішнього продукту та витрати на відсотки на рівні приблизно 2,2% валового внутрішнього продукту. Польські дискусії про борг, зазначає він, уже виглядають серйозними, хоча мова там іде про навантаження, яке для України виглядало б значно м’якшим. При цьому Туреччину він згадує як ще один приклад країни, де обслуговування боргу теж сприймається болісно, хоча співвідношення там, за його оцінкою, далеке від українського масштабу. Через такі паралелі експерт підводить до висновку, що для Києва проблема давно переступила межу звичайного бюджетного клопоту і наблизилася до стану, який він називає борговою ямою.

Найжорсткіше Амелін формулює думку щодо поширеного сценарію, де держава намагається компенсувати борговий тиск через посилення податкового навантаження. На його переконання, в економіці, ослабленій війною, такий крок запускає ланцюг погіршень: бізнес іде в тінь або виводить діяльність за межі країни, бюджет отримує менше, дефіцит зростає, а борг продовжує роздуватися.

Експерт зазначає: “Нам борги нічим віддавати. І підвищення податків задля цього — не вирішення. Стане ще гірше”. Далі він посилається на приклади Аргентини і Лівану, які, за його оцінкою, проходили подібну траєкторію і вийшли на дефолт, руйнування середнього класу та затяжний економічний спад. Через цю логіку він відкидає ідею, що борговий тягар можна поступово розсмоктати звичайними фіскальними засобами. Проблему слід розв’язувати на рівні переговорів про умови повернення, бо інакше країна наближатиметься до примусового сценарію.

Окремий вузол аргументації економіста стосується природи самого боргу, що виріс за роки вторгнення. Амелін трактує ці 118 мільярдів доларів як пряму ціну української оборони, а отже і як ціну безпеки для ширшого європейського простору. Він виходить з того, що Україна витрачала ресурс не на розкіш чи невдалі економічні експерименти, а на війну, яку весь цивілізований світ визнає спільно значущою.

Звідси випливає його головна теза: приріст воєнного боргу, має бути або покритий країнами, що користуються результатом цього захисту, або списаний повністю чи частково. Тягар такого масштабу, вважає він, не можна перекладати на суспільство, виснажене війною, втратами, падінням доходів і воєнними витратами домогосподарств.

У цій частині тексту Амелін пропонує дуже чітку схему вибору: “Або в нас буде цивілізоване рішення. Або дефолт. Третього, на жаль, немає”.

Свою позицію про можливість списання боргу експерт підкріплює історичними прикладами. Він нагадує, що за 200 років було задокументовано понад 300 суверенних реструктуризацій, а середній рівень списання в таких угодах, за його даними, складав 45%, тоді як медіанне значення перебувало на рівні 38 відсотків. Для нього це аргумент на користь того, що списання є звичайним інструментом виходу з боргової пастки, а не чимось винятковим.

Далі Анатолій Амелін переходить до конкретних кейсів. У 1953 році, нагадує він, союзники списали Німеччині половину боргу. У 1991 році Польща отримала масштабне списання двостороннього і комерційного боргу в обмін на реформи та курс на Європейський Союз. У 2004 році Іраку, за підтримки Сполучених Штатів Америки, списали 80 відсотків боргу через Паризький клуб. Через ці приклади він проводить просту думку: великі геополітичні рішення не раз переважували жорстку логіку повного повернення кожного долара, якщо на кону стояли стабільність, відбудова і безпека цілих регіонів.

Після історичних прикладів Амелін переходить до конкретних параметрів, які, на його думку, могли б знизити тиск на українські фінанси. Цільовим орієнтиром він називає витрати на відсотки за державним боргом на рівні до 3–4% валового внутрішнього продукту. Це відповідає фінансово здоровим країнам, тоді як Україна вже має близько 5,5% валового внутрішнього продукту лише на відсотки.

Звідси він виводить перелік переговорних вимог. Серед них — списання щонайменше 30–50 відсотків офіційного двостороннього боргу країн Великої сімки, розтягнення виплат за рештою боргу на 20–30 років, а також окремий підхід до кредитів у межах механізму ERA. Ці 50 мільярдів доларів мають погашатися виключно із заморожених російських активів, бо їх залучали під потреби війни, яка не була вибором України заради власної вигоди.

Щоправда, на швидке використання російських активів експерт дивиться стримано, нагадуючи про брак правової бази, судові спори та політичну невизначеність довкола переговорів між великими гравцями, тому пропонує готуватися до жорсткішого сценарію, не закладаючи ці кошти як гарантоване рішення.

Окреме місце в аргументації експерта займає часовий фактор. Вікно для серйозних переговорів, на думку Амеліна, відкрите до березня 2027 року, поки діють домовленості у межах GCU-стендстілу і програми Міжнародного валютного фонду. Після цього умови для України погіршаться, а кожен рік зволікання принесе ще 40–50 мільярдів доларів нового боргу.

Завершує свою думку експерт різкою переговорною формулою, яку вважає зрозумілою для кредиторів: “50% зараз — або 0% потім. Вибір за ними”.

У такому викладі Амелін будує цілісну конструкцію: воєнний борг України виник як плата за оборону, навантаження на Держбюджет уже вийшло на небезпечний рівень, фіскальне затягування пасків він вважає тупиковим кроком, а єдиний реалістичний вихід бачить у великій розмові про реструктуризацію і списання. В межах цієї логіки питання стоїть для нього гранично жорстко — або кредитори погоджуються на цивілізований перегляд умов, або країна наближається до дефолту, який не принесе користі нікому.