Велика гра Китаю: як Пекін використовує конфлікт в Україні для геополітичного маневру та власної вигоди
У складній шаховій партії між Заходом, Росією та Китаєм кожен рух фіксується, але не завжди публічно. Війна Росії проти України з кожним роком все глибше втягує в себе не тільки європейських і американських гравців, але й глобальні сили, чия участь формально заперечується. Китай є яскравим прикладом держави, яка хоче залишатися на поверхні нейтральною, а за лаштунками максимізує власні стратегічні дивіденди. Китай мовчав занадто довго, щоб це вважалося випадковістю, але тепер, коли війна триває четвертий рік, Пекін починає говорити вголос те, що раніше лишалося між рядками дипломатичних нот. Остання заява головного дипломата Китаю Ван І у Брюсселі, зроблена під час зустрічі з новою главою європейської дипломатії Каєю Каллас, стала одним з найпряміших свідчень тієї дволикої гри, яку веде Пекін. У цій грі Китай є не пасивним спостерігачем, а розсудливим гравцем, якому вигідне затягування конфлікту.
Що насправді означає заява Китаю про війну в Україні
Міністр закордонних справ КНР Ван І, відомий у дипломатичних колах як апологет стриманості й обтічних формулювань, цього разу відійшов від звичного сценарію. Його заява під час зустрічі з новою очільницею європейської дипломатії Каєю Каллас у Брюсселі прозвучала не як дипломатичний коментар, а демонстрація стратегії. Китай, за словами Вана, не може дозволити собі поразки Росії у війні проти України. Це означає, що тривалість війни сприймається Пекіном не як загроза, а як вікно можливостей. У той час як Вашингтон занурений у підтримку Києва, Пекін користується простором для геополітичного маневру без прямої конфронтації зі США.
Це не обмовка і не тактичне висловлювання, а зміщення акцентів у публічній позиції Китаю. Від заяв про «нейтралітет» до визнання, що війна приносить йому вигоди. У закритій частині перемовин Ван І пішов ще далі. У відповідь на натяки ЄС щодо допомоги Пекіна військово-промисловому комплексу РФ, він заявив: «Якби ми допомагали Росії — війна вже б завершилась». Ця фраза має багаторівневу структуру – з одного боку, це заперечення прямої участі. З іншого — відкритий сигнал про потенціал, який не було задіяно. Підтекст очевидний: якщо Пекін утримується, то не тому, що не може, а тому, що поки що не вважає це за потрібне, він тримає ситуацію під контролем і діє, виходячи з власних довгострокових інтересів.
Слід зазначити, що війна в Україні розглядається Китаєм не як ізольований конфлікт, а елемент більшої геополітичної конфігурації. Вона функціонує в системі китайської стратегії як інструмент утримання Заходу в напрузі. Доки США зосереджені на підтримці України, а Європа балансує на межі енергетичної й політичної втоми, Пекін виграє час. Цей ресурс використовується ним як для технологічного переозброєння чи внутрішніх реформ, так і розширення економічного, політичного та дипломатичного впливу в регіонах, що послаблюються через конфлікт.
Як відомо, китайська роль у забезпеченні життєздатності російської економіки є суттєвою. Пекін став головним партнером Кремля у торгівлі, в постачанні обладнання та технологічних компонентів, попри заперечення будь-якої участі у військовому вимірі. Саме завдяки цим економічним зв’язкам Росія зберігає можливість продовжувати війну, навіть під санкційним тиском Заходу. Китай, уникаючи прямої військової допомоги, зберігає імідж формального нейтралітету, при цьому залишаючись критично важливим постачальником у тіньовому ланцюжку забезпечення російського ВПК.
У цьому балансуванні КНР намагається уникнути як надмірного посилення Росії, так і її поразки. Сценарій перемоги Москви створює ризик, що Путін спробує перезавантажити відносини з Заходом і почне діяти більш автономно, не узгоджуючи кроки з Пекіном. У свою чергу, поразка Кремля означала б повернення Сполучених Штатів до прямого протистояння з Китаєм без флангового конфлікту в Європі. Саме тому Китай не зацікавлений в жодному рішенні, яке вивело б війну з фази контрольованого затягування.
З цієї логіки випливає і позиція Пекіна щодо можливих переговорів між Росією та США. У Китаї не бажають, щоб Москва шукала окремих домовленостей з Вашингтоном за спиною Пекіна. Така сепаратна домовленість могла б стати початком реструктуризації глобального балансу без участі Китаю — і саме цього в Пекіні намагаються не допустити.
Китай діє як імперія, яка обирає лише ті інструменти, які працюють на її довгострокову мету: утвердження свого впливу без прямого військового втручання. Його інтереси в Росії — масштабні, глибокі й системні. Україна, з китайської перспективи, не є суб’єктом, з яким варто будувати стратегічну модель. Тому жодних очікувань щодо зміни китайської позиції на користь Києва немає і бути не може — хіба що у випадку драматичних змін у геополітичному розкладі.
З огляду на поточні сигнали з Пекіна, зміна позиції Китаю щодо Росії можлива лише за однієї умови: якщо війна перетвориться на загрозу для самого Пекіна, наприклад, у разі різкого посилення американського тиску або спроби США укласти вигідну для себе угоду з Москвою. До того моменту Китай зберігатиме складну позицію дистанційованої участі, за якою стоїть тверезий, обрахований інтерес до затяжного конфлікту.
Тим часом в Україні, після чергової масштабної атаки дронами-камікадзе типу «Шахед», було виявлено компонент, виготовлений в Китаї та поставлений Росії нещодавно. Про це повідомив заступник міністра закордонних справ України Андрій Сибіга. У своїй заяві він додав: «Яка іронія — тієї ж ночі від російських ударів постраждала будівля Генерального консульства Китаю в Одесі, хоч і несуттєво».
Слід зазначити, що китайська схема постачань давно адаптована до реалій санкційного контролю. Деталі, чипи, системи навігації, акумулятори — все це потрапляє в Росію напряму або через Іран і Центральну Азію. Прозорих каналів немає, але технології рухаються безперешкодно. Пекін публічно заперечує свою причетність, але не демонструє жодної волі перекрити потік. Формально це не участь у війні. Але результат — участь у підтримці її тривалості.
Слова Вана І, виголошені у Брюсселі, лише закріпили те, що стало очевидним ще раніше. Китай не зацікавлений у завершенні конфлікту. Йому не потрібна перемога Росії, тривалий, виснажливий і багатофакторний. Саме такий, який змушує США утримувати складну підтримку на кількох фронтах одночасно — Україні, Ізраїлю, Тайваню, а також викликає в Європі стратегічну втому. Це допомагає Китаю реформувати збройні сили, зміцнити BRICS, наростити вплив у Глобальному Півдні, протестувати фінансові інструменти поза доларовою системою. Водночас поразка Росії для Пекіна означатиме зміцнення США як арбітра і повернення до моделі світового контролю, яка домінувала в 1990-х. Отже, імітація нейтралітету є необхідною частиною цієї стратегії. Офіційні комюніке китайського МЗС, розміщені після зустрічі Вана з Каллас, знову містять формули про «мирне врегулювання», «необхідність діалогу» й «стратегію деескалації». Проте за лаштунками існує система технічної, логістичної та політичної підтримки стабільної нестабільності. Пекін не грає у світло чи темряву, він грає в час.
Як війни працюють на Китай і що це означає для світового порядку
Упродовж останніх десятиліть Китай неодноразово опинявся серед головних вигодонабувачів глобальних конфліктів, у яких він не брав безпосередньої участі. Характерною особливістю його підходу є поступова, неконфліктна експансія в ті моменти, коли ключові гравці світової арени зайняті ліквідацією наслідків своїх дій або конфронтацій. Це стосується як періоду американських військових кампаній у Іраку й Афганістані, так і світової фінансової кризи 2008 року, пандемії COVID-19 та сучасного етапу війни в Україні.
Особливість китайської зовнішньої стратегії полягає в тому, що вона не базується на прямому військовому втручанні. Натомість Пекін використовує конфлікти інших країн як сприятливе тло для посилення власної позиції. Війна, з погляду китайського політичного керівництва, не є інструментом, а є умовою, яка створює сприятливий контекст для тих, хто зберігає нейтралітет і водночас діє.
Під час війни у В’єтнамі Китай ще не мав необхідного потенціалу для економічної гри, але вже тоді спостерігав за тим, як надмірна участь США у тривалому конфлікті підірвала їхні внутрішні ресурси. У наступні десятиліття ця схема була відтворена в Іраку та Афганістані: США, втягнуті у затяжні кампанії, втрачали фокус, а Китай — інвестував у створення логістичних коридорів, посилив вплив у Південно-Східній Азії, активізував закупівлю стратегічної сировини в Африці, а також почав формувати контури того, що згодом стало ініціативою «Один пояс — один шлях». Китай не конфронтував — він обходив, поступово зв’язуючи країни довгостроковими борговими зобов’язаннями, інфраструктурними проєктами й економічною залежністю.
Наступний етап — глобальна фінансова криза 2008 року — дав Китаю змогу закріпити позицію як системного інвестора. У той час як фінансова система США й ЄС зазнавала шоку, а країни НАТО змушені були скорочувати оборонні витрати, КНР зберегла внутрішню стабільність, наростила інвестиції в інфраструктуру й продовжила курс на модернізацію. Китайські банки не лише уникнули хвилі банкрутств, а й почали купувати активи на Заході. Паралельно Пекін активізував викуп боргових зобов’язань США, посилюючи свою роль як кредитора американської економіки. Цей процес не мав миттєвого ефекту, але створив залежність, що посилилась у наступні роки.
Пандемія COVID-19 стала черговою точкою, де Китай зумів використати глобальну дестабілізацію як економічну можливість. Хоча вірус вперше був виявлений у КНР, централізована система управління дозволила Пекіну запровадити жорсткі обмеження, швидко ізолювати осередки й перезапустити промисловість. Захід у цей час витрачав ресурси на внутрішні дебати щодо епідеміологічної політики, стикався з політичною фрагментацією й дефіцитом медичних товарів. Китай став головним постачальником засобів захисту, вакцин, лабораторного обладнання й ключових елементів для цифрової інфраструктури. Одночасно країна запустила нові індустріальні зони, переналаштувала ланцюги постачань і скористалася послабленням конкурентів на глобальному ринку.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Китай зайняв обережну, але виграшну позицію. Він не підтримав ані Москву публічно, ані Захід, що дозволило йому зберегти канали співпраці з обома сторонами. Паралельно Пекін посилив вплив у Центральній Азії, де слабшання Росії створило вакуум. Китай використав момент для переукладення енергетичних угод, консолідував логістичну інфраструктуру, активізував дипломатію в Африці та Латинській Америці. Росія, зіткнувшись із масштабними санкціями, опинилася в залежності від китайських поставок, технологій і ринків збуту. Без прямої участі в конфлікті КНР отримала ширший доступ до російських ресурсів на вигідніших умовах, ніж до 2022 року.
Спільним у цих прикладах є принцип стратегічного утримання: Китай не вступає у війни, але діє всередині їхніх наслідків. Він не зазнає втрат, які несуть учасники конфлікту, натомість отримує поле для економічного маневру. Його виграш полягає не в перемозі, а в відсутності втрат. Це не політика нейтралітету, а розраховане утримання, де економічна активність поєднується з дипломатичною тишею. Китай не демонструє сили, але її накопичує — саме тоді, коли інші змушені її витрачати.
Роль Китаю в сучасному світі дедалі чіткіше вимальовується як позиція гравця, який зростає не завдяки відкритим перемогам, а завдяки вичікуванню й використанню моменту. Особливо показовим є спосіб, у який Китай ув’язує свою економічну стратегію з міжнародними війнами, не беручи в них безпосередньої участі. Для Пекіна глобальні конфлікти не є лихом, а скоріше можливістю. І це не просто політична позиція, а добре відпрацьована модель поведінки, яка базується на економічному розрахунку. Саме війни, які виснажують інші держави, створюють для Китаю умови для нарощування внутрішнього потенціалу та розширення зовнішнього впливу.
Сучасна китайська економіка за номінальним ВВП поступається американській — 18,4 трильйона доларів проти 29,18 трильйона. На перший погляд, розрив суттєвий, але цей показник спотворений кількома чинниками. По-перше, юань є девальвованою валютою, яка не відображає реального обсягу внутрішнього продукту. По-друге, Сполучені Штати формують значну частину свого ВВП за рахунок фінансових послуг, страхової індустрії, віртуальних активів, тоді як китайська економіка тяжіє до реального сектору: виробництва, логістики, енергетики. І по-третє, ціни в Китаї суттєво нижчі, що занижує доларовий еквівалент внутрішнього споживання. Якщо ж рахувати за паритетом купівельної спроможності, Китай уже кілька років поспіль обганяє США.
Однак Китай ще не став гегемоном, попри економічну потугу, його система міжнародних зв’язків залишається обмеженою. Він не має розгалуженої мережі союзів, його м’яка сила обмежена авторитарною моделлю управління, а спроби зробити юань резервною валютою поки не мали успіху. Крім того, технологічна база Китаю частково залежить від імпорту. Економічна система показує силу в моменті, але має структурні вразливості: нерівномірність розвитку регіонів, проблеми з народжуваністю, боргову піраміду в секторі нерухомості, слабкий споживчий попит у провінції.
Цей стан справ створює ситуацію невизначеності для світу. США вже не здатні виконувати функцію глобального арбітра, оскільки втратили монополію на порядок, а Китай ще не має достатньої сукупності характеристик, щоб запропонувати альтернативну модель управління світовими процесами. Саме в цей період проміжної багатополярності війни не лише не зникають, а набувають нової ролі інструментів перерозподілу впливу, які не вирішують конфлікти, а створюють передумови для нових форматів взаємодії.
Як бачимо, війни в інших країнах гармонічно вписуються в економічну доктрину Китаю, при цьому він використовує відсутність участі в них як перевагу. Тобто Китай не веде війну, але користується її наслідками. Він не втручається, але дивиться, хто ослаб, і займає звільнене місце. Він не проголошує амбіцій, але впроваджує довгострокові економічні інструменти. Це є політикою економічного утримання: не кидатися у протистояння, а вичікувати момент, коли можна буде отримати більше — без ризику й витрат. Все це дозволяє китайській економіці зростати під час загальносвітових спадів за рахунок вичерпання інших.
Для України заява міністра закордонних справ Вана І й взагалі політика Китая означає необхідність усвідомлення власного місця в новій структурі глобальної нестабільності. Китай не стане нашим стратегічним союзником, але й не є відкритим супротивником. Його мовчання — це спостереження, обрахунок та очікування власної вигоди, і саме в такому режимі Китай зумів побудувати фундамент для свого економічного прориву. Пекін не втручається у війну, бо його стратегією є зростання на її тлі. І саме ця стратегія довготривала турбулентність без остаточного результату, яка стримує США, послаблює Росію та відволікає ЄС, робить Китай найбільшим вигодонабувачем епохи конфліктів.
