Велика приватизація 2026: Україна продає не майно, а борги, простій і політичну недовіру (продовження)
ІА “ФАКТ” вже писало про нову хвилю великої приватизації, де держава продає не просто майно, а борги, простій, санкційні шлейфи й політичну недовіру. Йдеться вже не про те, чи можна продавати під час війни, а про те, хто купить ці проблеми і чи не перетвориться приватизація на нову карту старого впливу.
Найкращим камертоном тут є Одеський припортовий завод: актив, за який колись очікували сотні мільйонів доларів, тепер знову виходить на продаж приблизно за $100 млн. Це не просто воєнний дисконт, а ціна багаторічної державної невизначеності. Якщо нові власники перезапустять виробництво, погасять борги й вкладуться в модернізацію, приватизація стане інструментом відновлення. Якщо ні, держава просто змінить таблички на проблемних активах, не змінивши самої логіки контролю.
Воєнний дисконт – не зрада, але й не індульгенція
Питання “чи не продадуть занадто дешево” неминуче. Але воно не має простої відповіді. Під час війни будь-який великий український актив продається з дисконтом: ризик фізичного руйнування, проблеми зі страхуванням, дорожча логістика, дефіцит кадрів, судові спори, борги, невизначеність із ринками. Ціна мирного часу і ціна воєнного часу – різні речі.
Висока стартова ціна не гарантує справедливості. Якщо вона відлякує всіх покупців, актив не дорожчає від очікування. Він простоює, втрачає персонал, ринки й обладнання. Низька ціна теж не є автоматичною зрадою, якщо вона запускає конкуренцію і враховує реальний фінансовий стан активу. Межа проходить не по сумі, а по якості ринку: чи були незалежні учасники, чи мали вони однаковий доступ до інформації, чи відкриті всі борги, чи не писалися умови під одного покупця.
Воєнний ризик поки що не має повного страхового покриття. Європейський банк реконструкції та розвитку у 2024 році запустив гарантійний механізм на €110 млн для розвитку перестрахування воєнних ризиків в Україні, але він насамперед стосується внутрішніх перевезень, вантажів і транспорту. Для покупця заводу, торговельного центру або енергетичного об’єкта ризик удару по активу залишається реальною частиною ціни.
Ризик нового переділу сьогодні виглядає не так, як у 1990-х. Формально приватизація проходить через Prozorro.Продажі, а законодавство відсікає державу-агресора, підсанкційних осіб і непрозорі структури. Але цифрова процедура не скасовує політичної економії.
Якщо на аукціон приходить один реальний претендент, якщо кінцевий бенефіціар захований за ланцюгом компаній, якщо Антимонопольний комітет формально дозволяє концентрацію, але суспільство не розуміє її наслідків, переділ може відбутися в сучасній і цілком пристойній упаковці.
Тут працює історична пам’ять. Ми пам’ятаємо Криворіжсталь: після скасування попередньої приватизації 93,02% акцій комбінату у 2005 році продали Mittal Steel за 24,2 млрд грн. Цей кейс навчив суспільство питати не лише “скільки отримав бюджет”, а й “кому продали”, “чи була конкуренція” і “скільки держава могла б отримати за іншої процедури”.
Перші воєнні продажі теж не знімають цих питань. ІА Факт раніше вже писало про те, що готель “Козацький” у центрі Києва пішов за 400 млн грн після зростання ціни майже у 2,6 раза, а Об’єднана гірничо-хімічна компанія була продана за 3,94 млрд грн. Але ті самі попередні кейси показали й інше: складні активи з боргами, юридичними пастками та виробничим простоєм не продаються за логікою “є аукціон – буде ринок”.
Приватизація як вибір промислової моделі
Найглибше питання цієї хвилі – що саме продає держава: майно чи частину майбутньої промислової політики. ОПЗ – не просто завод біля порту, а потенційна ланка “газ – аміак – карбамід – агровиробництво – експорт”. Сумихімпром – це добрива, діоксид титану і неорганічна хімія. Миколаївський глиноземний завод – частина алюмінієвого ланцюга. Демурінський комбінат – титаново-цирконієва сировина.
Це не означає, що держава має тримати все в себе. Навпаки, попередній досвід показав, що довге державне утримання без модернізації часто лише консервує борги. Але якщо приватизація не прив’язана до промислової логіки, вона може перетворитися на продаж майнового комплексу без майбутнього. Новий власник може бути зацікавлений у землі, логістиці, ліцензіях, обладнанні або перепродажі після зниження воєнних ризиків, а не в перезапуску виробництва.
Питання критичної сировини особливо чутливе. ЄС і Україна ще у 2021 році запустили стратегічне партнерство щодо критичної сировини та батарей, щоб зміцнити ланцюги постачання для зеленого й цифрового переходів. Метали дали 11% українського експорту у 2024 році, або $4,4 млрд із $41,6 млрд, але війна різко вдарила по галузі: випуск сталі впав із 21,4 млн тонн у 2021 році до 7,6 млн тонн у 2024-му, а Миколаївський глиноземний завод зупинився після вторгнення.
Портова інфраструктура додає ще один рівень. Європейський банк реконструкції та розвитку разом із Міжнародною фінансовою корпорацією допомагають структурувати концесію терміналів у Чорноморську. Це вже не продаж заводу, а передача приватному оператору права модернізувати й управляти критичним експортним вузлом. Держава має отримати не лише концесійний платіж, а й контроль за правилами доступу до логістики, від якої залежить аграрний, металургійний і промисловий експорт.
За кожним таким активом стоять не лише баланси, а й люди. На Сумихімпромі середня кількість працівників скоротилася з 3502 у 2022 році до 1340 у 2025-му. Заборгованість із зарплати на середину 2025 року становила 162,277 млн грн, поточні зобов’язання перевищували 3,634 млрд грн, а власний капітал був від’ємним на 2,884 млрд грн. Це означає, що соціальна проблема не починається після приватизації. Вона вже є: завод стискається, борги ростуть, люди йдуть, компетенції розмиваються.
Тому людський вимір не можна звести до обіцянки “нікого не звільняти”. Для старих промислових активів це часто тимчасова або неможлива обіцянка. Реалістичне питання інше: чи є план модернізації, погашення зарплатних боргів, перекваліфікації, безпеки праці, екологічного оновлення і взаємодії з громадою.
Якщо приватизація повертає виробництво, громада отримує податки, підрядників, транспорт, ремонт, харчування, локальні послуги. Якщо покупець приходить за землею, ліцензіями або обладнанням, місто втрачає не просто завод, а економічний центр.
Успіх почнеться не в день продажу
Міжнародні партнери дивляться на цю хвилю приватизації не як на внутрішню технічну процедуру. Для МВФ, ЄС, Європейського банку реконструкції та розвитку, Світового банку і приватних інвесторів це тест: чи здатна Україна під час війни не лише отримувати допомогу, а й створювати правила, за якими капітал може заходити в складні активи. Європейський банк реконструкції та розвитку уже заявив про підтримку українських приватизаційних зусиль і можливість фінансування майбутніх угод; у полі зору знаходяться промислові активи, банки, портова концесія в Чорноморську і ринкова інфраструктура.
Масштаб відновлення робить цю логіку неминучою. Оновлена оцінка потреб відновлення, підготовлена урядом України, Світовим банком, Єврокомісією та ООН, оцінює потреби реконструкції майже у $588 млрд на наступне десятиліття. Найбільші потреби припадають на транспорт – понад $96 млрд, енергетику – майже $91 млрд, житло – майже $90 млрд, торгівлю й промисловість – понад $63 млрд, агросектор – понад $55 млрд.
У документі сказано, що приватний сектор буде критично важливим для відновлення, але його потенціал залежатиме від реформ бізнес-середовища, конкуренції, доступу до фінансування, подолання кадрових обмежень і наближення виробництва до зелених та цифрових стандартів ЄС.
Саме тому успіх цієї приватизації не можна міряти сумою в релізі. Держава може продати актив і прозвітувати про мільярди гривень. Але справжній результат стане видно пізніше: чи була конкуренція, чи зайшов стратегічний інвестор, чи не стоять за покупцем російські або старі українські групи впливу, чи не створила угода нову монополію, чи виконуються інвестзобов’язання, чи погашені борги перед працівниками, бюджетом і Пенсійним фондом, чи отримала громада перспективу, чи почав актив виробляти, експортувати, платити податки і створювати додану вартість.
Найгірший сценарій – не те, що держава продасть щось дешевше, ніж хотілося б у мирний час. Найгірший сценарій – якщо продажі створять ілюзію реформи, але закріплять стару модель: слабка конкуренція, непрозорі бенефіціари, формальні інвестзобов’язання, активи без розвитку і вузьке коло покупців, які краще працюють із ризиком, судами та політичними зв’язками, ніж із виробництвом.
Найкращий сценарій теж не казковий. Це не раптовий наплив західного капіталу за один сезон. Це кілька складних, прозорих, конкурентних угод, після яких заводи, торговельні центри, сировинні комбінати й інфраструктура отримають власників, здатних вкладати, ремонтувати, виробляти й відповідати за результат.
Попередні хвилі вже показали, що продавати під час війни можна. Тепер питання жорсткіше: чи можна продати найважчі активи так, щоб вони не стали здобиччю вузького кола покупців і не залишилися мертвим майном із новою вивіскою. 13 млрд грн держава витратить швидко.
А власники, які зайдуть у ці заводи, торговельні центри та комбінати, залишаться надовго. Саме вони покажуть, чи Україна після війни отримає модернізовану економіку, чи просто нову карту старого впливу – з іншими назвами компаній, але з тією самою логікою контролю.
Тетяна Вікторова
